47 Образна природа мистецтва слова

Художественная литература — явление многоплановое. В ее соста­ве выдели мы две основные стороны. вымышленная предметность, образы «внесловесной» действительности; речевые конструкции, словесные структуры. Двухаспектность литературных произведений дала ученым основание говорить о том, что художественная словесность совмещаетв себе два разных искусства: искусство вымысла (явленное главным образом в беллетристической прозе, сравнительно легко переводимой на другие языки) и искусство слова как таковое (определяющее облик поэзии, которая утрачивает в переводах едва ли не самое главное. вымысел и собственно словесное начало точнее было бы охарактеризовать не в качестве двух разных искусств, а как две нерасторжимые грани одного феномена: художественной словесности.

Собственно словесный аспект литературы, в свою очередь, двупланов. Речь здесь предстает, во-первых, как средство изображения (ма­териальный носитель образности), как способ оценочного освещения »несловесной действительности; и, во-вторых, в качестве предмета изображения — кому-то принадлежащих и кого-то характеризующих высказываний. →Литература, иначе говоря, способна воссоздать речевую деятельность людей, и это особенно резко отличает се от всех иных видов искусства. Только в литературе человек предстает говорящим, чему придал принципиальное значение М.М. .Бахтин: «Основная осо­бенность литературы —язык здесь не только средство коммуникации и выражения-изображения, но и объект изображения».

образность литературного произведения двупланова и его текст составляет единство двух «нервущихся линий». Это, во-пер­вых, цепь словесных обозначений «внесловесной» реальности и, во- вторых, ряд кому-то принадлежащих (повествователю, лирическому герою, персонажам) высказываний, благодаря которым литература нпрямую осваивает процессы мышления людей и их эмоции, широко запечатлевает их духовное (в том числе интеллектуальное) общение, чего не дано иным, «внссловссным» искусствам. В литературных произведениях нередки размышления героев на философские, социальные, нравственные, религиозные, исторические темы. Порой интеллектуальная сторона человеческой жизни здесь выдвигается на первый план (знаменитая древнеиндийская «Бхагавадгита», «Братья Карамазовы» Достоевского, «Волшебная гора» Т. Манна).

у літературному творі постає певний художній світ: або максимально наближений до видимого, даного нам у відчуттях (та все ж такий, що існує лише в нашій уяві, збуджуваній словом, образом), або фантастичний, зітканий із химерних переплетінь уявленого і явленого, сновидінь і візій (але теж опосередкований словом — від творця до сприймача та його співуяви). Реальний письменник не досягає абсолютного само­вираження ні у своїх героях, ані в тому образі автора, шо постає чи то з одного, чи й з усієї сукупності його творів.

48 Взаємовідносини худ літ ті її реципієнта в історичній площині

Р- слухач-глядач-читач, Рспочатку був слухачем (Гомер співі свої вірші), в європ традиції став глядачем, і нарешті став читачем, в деякій мірі залишився слухачем, глядачем. Різний рівень Р. елітарної літератури – з гуман. освітою чи зацікавлені літературою. Найрозповсюдженіший Р. белетристики (твен, Конан Дойль). Р. масової літри.

Рецептивна естетика (лат. receptio — сприйняття) —.різновид естетичної теорії, яка зосереджується на проблемі сприйман­ня художніх творів, їх впливу на публіку (естетика впливу). Спираючись на праці естетиків-феноменологів (Н. Гартмана, Р. Інгардена), систему положень розробили німецькі філологи Г.-Р. Яусс і В. Ізер в 70-х XX ст. Це, власне, проблема читача, яка активно розроблялася і в українському1 літературознавст­ві ще в 20-ті. Вихіднатеза P.e. полягає в тому, що художній твір — не замкнута іманентна структура, а вся його багаторів­нева структура зумовлена орієнтацією на реципієнта. У системі "автор—твір—читач" прихильники P.e. зміщують акценти: від естетики самовираження автора з її біографіч­ним методом та естетики структуралізму з її методом повіль­ного, замкнутого читання вони перейшли до вивчення читацьких реакцій, оцінок. В. Ізер висловив плідну ідею про те, що в тексті твору від самого початку закладено функції послання, у ньому міститься "імпліцитний читач", а У. Еко обгрунтував положення про відкритий характер художнього твору. Увагу було привернуто до розбіжностей між/текстом і твором, До адекватності читацького сприймання та проблем інтерпретації тексту художнього твору, смислу художніх висловлювань. Такий естетико-функціональний підхід до вивчення художньої літератури давав можливість уникнути поверхового гносеологізму і вульгарного соціологізму, які довго панували у радянському літературознавстві. Проблема­тику адресата художнього слова, структури літературних творів по-своєму розробляв М. Бахтін, ідеї Р. е. застосовували у своїх дослідженнях російські вчені Ю. Борев, М. Гей. В Україні проблему читача в середині 60-х, спираючись на праці О. Потебні, І. Франка, О. Білецького, розробляли Б. Кубланов, Г. Сивокінь, Р. Гром'як, В. Брюховецький, М. Ігнатенко, а в історико-літературних дослідженнях на ідеї Р. е. спиралися М. Яценко, В. Смілянська, Г. Клочек та ін.