31. Подальший розвиток ідей Бахтіна (концепція інтертекстуальності Крістевої)

діалог у Бахтіна (гуманітарно-онтологічна концепція діалогу) – центр, ціль і самоціль художнього твору, постає як жива подія, а тому він потенційно безкінечний і незавершений(на основі дослідження творчості Достоєвського);

перегляд ідей діалогу Бахтіна, інтертекстуальність як необмежений простір знакової діяльності, де різні оповіді, коди, тексти з’єднуються між собою навіть за відсутності прямих історично зафіксованих контактів;

ідея відкритого інтегрального семіозису, позбавленого соціальної обмеженості смислів; а отже, текст як позбавлений ієрархічної структури позначене-позначаюче, а такий, що володіє внутрішньою множинністю і безликістю;

розуміння мови і тексту як матеріальних предметів;

інтертекстуальність – 1) “процес перетину і взаємовпливу різних текстів в одному”; 2) концепція “поетичної мови” – мови матеріальності;

кінематографічний принцип побудови текстів, паралелізм монтування різночасових відрізків, обігрування і протиставлення різних поглядів.

32. Структуралізм як дослідницький метод у літ-стві.

сформ. у ХХ ст. в результаті кризи генетичних методів;

споріднений з російським формалізмом: літературний твір є мовним висловлюванням;

сприйняття явищ як елементів певних функціональний і динамічних цілостей у їх одночасності і взаємопов’язаності;

набір одних і тих же компонентів шляхом їх комбінацій творить іншу якість цілості, що не дорівнює сумі властивостей кожного компонента зокрема;

Мукаржовський: вищі структури – це змістовні, але факультативні цілості, які залежно від реципієнта можуть творити контекст твору; твір мистецтва – це структура, система складників, естетично актуалізованих і організованих у складну ієрархію з існуючою організовуючою домінантою;

Водічка: вплив структури на власні елементи (вищі елементи зумовлюють нижчі),

у літ-ві С зосереджується над поетикою, яку складають норми літ. твору, мета – не реінтерпретація, а з’ясування причин літературознавчих значень;

Барт: 2 етап творчості – функціонування тексту в його автономності і специфічності; коди – асоціативні поля, понадтекстуальна організація системи значень, які нав’язують уявлення про певну ідею структури; впровадження категорії знаку сприяло трактуванню літератури як системи текстів за допомогою яких спілкується суспільство – література як естетична комунікація;

Леві-Стросс: через дослідження міфів намагається виявити фундаментальні універсальні структури підсвідомості, які шляхом видозміни творять будь-які системи; елементи набувають свого значення тільки через взаємозв’язки з ін. елементами; усі складники системи взаємозалежні, зміна одного елементу призводить до зміни інших.

Структуралізм – це інтелектуальний рух, започаткований у Франції 1950-х рр. дослідженнями антрополога Клода Леві-Строрсса та літ. критика Ролана Барта. Переконання: не можна зрозуміти річ відокремлено – її слід розглядати у контексті більших структур, частинами яких вона є. Тож структуралістському підходу до л-ри притаманний постійний рух від інтерпретації окремих текстів до розуміння більших абстрактних структур, які їх вміщують, рух від часткового до загального. Ширшу структуру можна знайти навіть у цілому корпусі текстів автора, чи в жанровій традиції писати на певну тему, чи в уявленні ряду глибинних базових опозицій. Структуралісти аналізують переважно прозові твори, пов’язуючи текст з окремими, більше місткими структурами: 1) умовностями певного л-рного жанру; 2) множиною інтертекстуальних зв’язків; 3) універсальною моделлю базових оповідних структур; 4) поняттям про оповідь як комплекс періодично повторюваних моделей чи мотивів.

Таким чином, для структуралістів кожен твір – це приклад конкретного жанру, а жанр та приклад відносяться один до одного, як вимовлене речення відноситься до англ. мови як структури з усіма її правилами, умовностями тощо. Структурализм (в литературоведении) рассматривал литературу как коммуникативный акт с установкой на выражение, сосредоточивался на функциональных зависимостях между элементами художественного произведения, выступающего в качестве такого иерархически организованного системного целого, внутренние связи которого могут быть сведены к двоичным (бинарным) отношениям, 1960-е гг. ознаменовались проникновением в литературоведение понятий и приемов информации теории, математической логики, вероятностных и теоретико-множественных методов. Согласно Ц. Тодорову, Структурализм (в литературоведении) отличается от классических подходов к словесному искусству тем, что исследует абстрактные возможности литературы как таковой, понимая художественный текст в качестве частного случая реализации этих возможностей. Ставится задача создать универсальную "лингвистику речи" (ср. понятие "металингвистика" у М. М. Бахтина), включающую в себя и литературоведение. Начинается изучение преобразований гипотетических глубинных структур художественного текста в поверхностные структуры. Большое внимание структурализм уделяет логике повествования, исследование которой предвосхитил В. Я. Пропп ("Морфология сказки", 1928). Вслед за Ю. Н. Тыняновым разрабатывается типология исторических связей, существующих между произведением и его социо-культурным окружением.