8. Основні течії академічного літературознавства у першій половині 19 ст.

Біографічна школа (Сент-Бев). В кожному творі віддзеркалюється особистість автора. Письменники – герої літературознавства. Естетика романтизму. Крізь особистість автора проломлюються всі події доби. Гомерівське питання (чи був Гомер?). Метод збагачується психоаналізом.

Міфологічна школа. Доба романтизму. Брати Грімм заснували. Основа літ творів – міфи, які є узагальненим уявленням людей про світ. Перейшло у фольклористику та теорію архетипів Юнга.

Культурно-історична школа (Іпполіт Тен). Доба реалізму. Від мистецтва вимагалась вірність фактові. Художній текст – продукт реальності. Він показую типових персонажів в типових умовах. Мистецький твір як пізнання дійсності.

Компаративізм (Теодор Бенфей – порівнював сюжети давньоіндійських казок з європейськими. Шукав подібності. Форма домінує над змістом). Веселовський шукав причини спорідненості поезії різних народів у духовно-культурній близькості, а не географічній.

9. Академічне літературознавство в 2-й половині 19 ст.

Всі попередні школи продовжують розвиватися. Особливо компаративізм.

Компаративізм (Теодор Бенфей – порівнював сюжети давньоіндійських казок з європейськими. Шукав подібності. Форма домінує над змістом. При цьому ігнорувалася роль життя як вирішального фактора в процесі художньої творчості). Веселовський шукав причини спорідненості поезії різних народів у духовно-культурній близькості, а не географічній.

Інтуїтивізм (Анрі Бергсон). Розум може служити людині лише в практичній діяльності, оскільки він здатен ідентифікувати окремі предмети з метою виявлення їх користі від використання. Естетичну ж функцію світу можна пізнати лише за допомогою інтуїції. Творча робота під силу тільки людині, яка не має жодного утилітарного інтересу. Бенедито Кроче («Естетика як наука про виживання і як загальна лінгвістика»): інтуїція здатна перетворити ознаки явищ дійсності на художні образи.

10. Якісні перетворення у літературознавстві кінця 19 – початку 20 ст.

На порубіжжі виникає антипозитивістська тенденція. Дискредитувалося інтелектуальне знання (інтуїтивізм).Прагнення подолати плаский детермінізм культурно-історичної школи і побудувати класифікацію літератури на основі глибинних психологічних та духовних диференціацій (Ніцше).

Фройдизм – провідний стимул людської діяльності – не раціональне начало, а сфера підсвідомих потягів, часом алогічних та аморальних. Надлишки сексуальної енергії породжують мистецтво. У такому підході до мистецтва є його неминучий кінець.

Теорія архетипів (Юнг) – через письменника та твір говорить колективне несвідоме.

Початок 20 ст – зароджується російський формалізм (що пізніше переходить в структурально-семіотичні студії). Літературний твір – не як об’єкт мистецтва, а як об’єкт науки. Невілювання ролі автора. Панування форми над змістом.

11, 12 Літературознавство і літ.Критика доби модернізму і хХст.

Епоха модернізму кін. ХІХ.-І пол..ХХ ст.. особлива завдяки надзвичайній різноманітності течій і напрямків: символізму, експресіонізму, дадаїзму, сюрреалізму, футуризму, екзистенціалізму, герменевтики, літературою потоку свідомості, новим романом. Тому недивно, що і літературознавство доби мало багату основу для розвитку та аналізу. Значний внесок зробили філ..концепції Ф.Ніцше, А.Бергсона, К.Г.Юнга, З.Фройда, Г. Гадамера. Літ. Критика пройшла довгий час становлення, від ототожнення з публіцистикою (на думку позитивістів) до реконструкції металітературного статусу критики, через піддачі сумніву іі критеріїв істинності/хибності в другій половині ХХ ст. (Ж. Дерріда, Р. Барт, П. де Ман). Слід зупинитися на структурально-семіотичних і формальних студіях в літ-знавстві.

Рос.Формалізм з’явився в 10х рр. ХХст.. авангардиська течія, що акцентувала.увагу на формі мистецтваі, якщо зруйнувати форму художнього твору, то він втратить свою естетичну дію.Формалісти відмовляються від узагальнення і типізації у мистецтві, вони розвивають думку про незалежність мистецтва від життя суспільства, наполягають на антиісторичності та поза соціальності худ.твору, на проголошенні мистнцва світом «чистих форм». Вних був підвищений інтерес до іманентних аспектів творчості: механізмів, кодів, мов. Формалісти серйозно займалися вивченням зовнішньої оформлення художнього твору (композиція, сюжет). На думку формалістів мистецтво існує для того, щоб світ міг відкритися людському окові. Мистецтво – це погляд, що розкриває світ людині.

Структуралізм це інтелектуальний рух, започаткований у Франції в 50-х рр. дослідженнями антрополога Клода Леві-Стросса та літ. критика Р. Барта. Вони стверджували, що річ неможна зрозуміти відокремлено – її слід розглядати в контексті більших структур, частинами яких вона є. Структуралістському підходові до літератури притаманний постійний рух від інтерпретації окремих тестів до розуміння більш абстрактних структур, які її вміщують.Структуралізм в літзнавстві вивчає словесне мистецтво як таку систему, елементи якої здатні інтегрувати і трансформ-ся.

Наратологія,. Виникла в річищі структуралізму. Це наука про, як оповіді витворють значення, та які механізми і процедури спільні для них усіх. Її головна мета дослідити природу самої оповіді як явища та культурної практики. Розрізнення між фабулою і сюжетом є фундаментальним для наратології. Фабула – це справжній перебіг подій; сюжет – те, як ці події змонтовано, впорядковано, обрамлено і подано в оповіді. (Р. Барт, Жерар Женетт). Вони (наратологи) розглядають окремі оповіді, шукаючи повторювані структури, притаманні всім наративам; вони зосереджують увагу на оповідачеві і розповіданні як таких; звертають на дію і структуру, а не на героїв та мотиви.

Екокритика (зелені студії). Зявилась у США на прикінці 80-х рр., а у Великобританії на поч.. 90-хх ХХст. Літературними орієнтирами сучасної екокритики у США є твори трьох провідних американських письменників , які звеличують волю до життя та незайману природу Америки, а саме Емерсон Ральф Валдо, Маргарет Фуллер, Генрі Девід Торо. Екокритики відкидають погляд, що все є соціально або лінгвістично зумовленим. Для них природа існує насправді – зовні, поза нами, це не абстрактне поняття, а реальність яка впливає на насі на яку можемо впливати ми. Тому природу не можна звести до поняття, яке ми вважаємо частиною нашої культурної практики. Екоркритики звертають увагу на репрезентацію світу природи в літ. творах; звертають особливу увагу на письменників, у творчості яких природа відіграє головну роль – американські трансценденталісти, британські романтики, георгіанські поети поч. ХХст.; роблять наголос на рефлексивних творах топографічного характеру – подорожніх нотаток, спогадів, локальної літератури.

Гей-лесбійська критика. Як окрема галузь постала лише на поч.. 90-х рр. ХХст. Дана критика шукає гей-лисбійські елементи у класичній літературі і розглядає їх як такі, замість інтерпретувати одностатевих персонажів у невластивий спосіб, як втілення різних аспектів однієї особистоті; викривають гомофобію традиційної літератури й критики, в ігноруванні або негативному ставленні до гомосексуальних аспектів твор. видат. письменників; в центр уваги ставлять гомосексуальні аспекти класичної літератури, які раніше не замовчувалися, (гомоеротична чутливість лірики I СВ); працюють над створенням канону гей-лесбістьських авторів, тексти яких утворюють певну традицію. Це переважно письменники ХХ ст.., такі як В. Вульф, Віта Секвіл-Вест, Дороті Річардсон, Редкліф Голл.