99.Виникнення і склад Кирило-Мефодіївського товариства.

99.В 1842-1843 рр. у Києві виникає гурток на чолі з П.Кулішем, до якого входили О.Навроцький, О.Маркович, Д.Пильчиків, В.Білозерський. Саме 1843 р. відбувається знайомство П.Куліша з Т.Шевченком. З 1845 р. до гуртка приєднується М.Костомаров, який став ад’юнктом Київського університету. Членів гуртка об’єднували спільні літературні та наукові інтереси, любов до української історії, козаччини, козацьких літописів. У дружніх бесідах членів гуртка все частіше виникала ідея слов’янської єдності.

В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів перетворився на політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва організації мала символічний характер. Слово «братство», на зразок середньовічних корпоративних об’єднань із своїми правилами поведінки і символікою, нагадувало масонську ложу. У членів Кирило-Мефодіївського товариства були свої таємні знаки членства – каблучка або ікони з ликами святих Кирила та Мефодія. Кожний член братства складав присягу на вірність: незважаючи на утиски, він не видасть «нікого з членів [братства] своїх собратів». Імена славетних слов’янських просвітників IX ст. Кирила та Мефодія символізували ідеал слов’янської єдності та пріоритет просвітницької діяльності.

Засновниками таємної політичної організації були М.Костомаров, ад’юнкт-професор Київського університету, Василь Білозерський, вчитель з Полтави, М.Гулак, урядовець з канцелярії Київського генерал-губернатора. У квітні 1846 р. відбулося знайомство М.Костомарова з Т.Шевченком, який приєднався до таємного товариства. На відміну від декабристських і польських таємних організацій, до яких входили представники родової знаті, офіцери гвардії, дрібні дворяни та шляхта, Кирило-Мефодіївське товариство за своїм складом було більш демократичним. Його учасники – різночинці: вчителі, урядовці, студенти, дрібна шляхта, навіть вихідці із селян. Участь у Кирило-Мефодіївському товаристві також брали М.Савич, полтавський поміщик, що здобув вищу освіту в Парижі, П.Куліш, який в той час вчителював у Петербурзі, О.Маркович, етнограф, фольклорист, студенти Київського університету О.Навроцький, І.Посяда, Г.Андрузький, О.Тулуб, Д.Пильчиків та ін. За підрахунками Д.Пильчикова на початку 1847 р. «в товаристві було вже мало не сотня братчиків».

100. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства. Кого документи у розвитку українського національного руху.

100. Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства не можна оцінювати на основі масштабів його діяльності. Його роль радше полягала в інтелектуальному внеску у формуванню нової української ідентичності. До цього часу усі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовільнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ті ніші, вони водночас вносили свою коректуру у поняття "руськості". Співвідношення між "Малою" і "Великою" Руссю, що склалося на поч.XIX ст., слугувало готовою моделлю для асиміляції інших народів – тобто реалізації уваровської формули "народності". Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдості перебувала у рішучій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі 1840-х рр. розуміли у першу чергу союз двох інших націй – української і польської (можна припустити, що цю ідею братчики запозичили з т.зв. української школи у польській літературі). Ідеї зцентралізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони наносили удар у найчутливіше місце уваровської концепції народності.

Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку різку реакцію з боку офіційного Петербургу. Рівно ж можна зрозуміти, чому один із провідних лідерів російського слов'янофільства Олексій Хом'яков відзивався про кирило-мефодіївців, як про малоросів, заражених політичним безумством. Тяжко, однак, зрозуміти відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно настроєної інтеліґенції Вісаріона Бєлінського. У листі до П. Аненкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми:

"Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы)... Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше".

Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів 1840-х рр. писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян мала бути російська. Він вважав, що серед всіх слов'янських народів лише росіяни і ще можливо чехи можуть пишатися великими поетами. Українською мовою, якою розмовляє лише "малоросійська чернь", не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він передрікав цілковите зникнення цієї мови як природній наслідок входження України в Російську імперію.

Провідні російські інтелектуали не мали найменшого сумніву щодо "російськости" українських земель, і цей погляд співпадав з офіційною позицією російського самодержавства. У таких умовах спроба Кирило-Мефодіївського товариства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Суворе покарання братчиків стало як би пересторогою для всіх, хто насмілився б піти дальше їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мученництва і жертвенності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.