46.Чорноморське козацьке військо.

Більша частина запорозьких козаків залишилася у Подніпров’ї. Козацька старшина, отримавши земельні наділи і російські військові ранги, влилася поступово до лав нового південного дворянства. Прості козаки займалися сільським господарством. Більшість зимівників було зруйновано, а запорожців переселено до слобід, як військових поселенців. Намісник краю князь Г.Потьомкін закликав запорожців вступати до пікінерських3 полків (копейні полки, що складалися з піших і кінних воїнів, озброєних списами), до яких козаки йшли неохоче.

На початку чергової російсько-турецької війни (1787–1791 рр.) Г.Потьомкін разом із запорозькою старшиною сформував нове козацьке військо, яке на відміну від Задунайського коша здобуло назву «Військо вірних козаків», а згодом стало називатися «Чорноморським козацьким військом». Чорноморське військо було організовано на зразок запорозького і нараховувало 12 тис. козаків, центром розташування стали Олешки. О.Суворов повернув новому війську деякі запорозькі клейноди. Старшина, щоправда, не обиралася, а призначалася Г.Потьомкіним. Кошовим отаманом став С.Білий, який загинув у боях під Очаковом. Його наступником був Захар (Харько) Чепіга. У 1790 р. Г.Потьомкін отримав титул «великого гетьмана чорноморського війська». Військо чорноморських козаків брало активну участь у воєнних діях, штурмі Очакова, підкоренні Бендер і турецької фортеці Хаджибей (на місці якої виникла Одеса), і де козаки заснували своє поселення Пересип.

Після смерті Г.Потьомкіна (1791), оборонця і гетьмана чорноморців, їх переселили на Тамань, згодом на річку Кубань, під орудою кошового А.Головатого. Тут було засновано Кубанське козацьке військо, яке протягом століття зберігало устрій, традиції, звичаї запорозького козацтва.

44.Бузьке та Усть-Буджацьке козацькі війська.

У 1787 р. було організоване Бузьке козацьке військо під командуванням російських офіцерів – спочатку полковника В.Скаржинського, а потім – О.Орлова. Військо нараховувало 1,5 тис. козаків і брало участь у російсько-турецькій війні. Після війни козаки оселилися на правому березі Бугу і несли прикордонну службу. Із започаткуванням Вознесенського намісництва, бузьких козаків перетворили на державних селян, що викликало їхнє незадоволення. З 1803 р. Олександр І відновив козацький стан. Уже в 1804 р. Бузьке козацьке військо налічувало 7 тис. осіб, отаманом був призначений донський козак, генерал І.Краснов. Загін бузьких козаків з 500 чол. брав участь у російсько-французькій війні, закордонному поході російської армії, взятті Парижу (1814). Олександр І "віддячив" бузьким козакам тим, що у 1818 р. перетворив їх на військових поселенців, створивши Бузьку уланську дивізію.

Нововербований полк та арнаути брали участь і відзначились в боях при Ларзі, Аржисі, Крайові (1770), Тульчі (1771). Таким чином, під час формування війська вони вже мали військовий досвід.

Після закінчення російсько-турецької війни і укладення Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року до Росії відійшла територія між Дніпром і Південним Бугом. Прагнучи заселити і укріпити звільнений район, уряд в 1775 році поселив козаків Нововербованого полку й арнаутів у Херсонській (Миколаївській) губернії в межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу. Поселенцям було виділено 109.407 дес. землі для зайняття хліборобством, виноградарством, садівництвом та скотарством. В цьому ж році козаки і арнаути заселили населенні пункти Соколи (з 1789 року - м. Вознесенськ), де розміщувалось Військове правління, Раковиця, Новогригоріївське, Арнаутівка (тепер Дорошівка), Михайлівка, Троїцьке, Федорівське (тепер Нова Одеса), Скаржника (з 1803 р. - Білоусівка, тепер Трикати), Касперівка, Новопетровське, Себино, Гур'єво, Костянтинове, Баловневе, Матвіївка (тепер села у Вознесенському і Новоодеському районах Миколаївської області) [9].

12 лютого 1785 року через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини II з колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів було сформовано 1500-й козацький полк. Дещо пізніше, 6 червня 1786 року, він був поділений на 1- та 2-й Бузькі козацькі полки [10]. Командиром 1-го було призначено підполковника І. Касперова, командиром 2-го - майора П. Скаржинського. Полки зайняли кордонну лінію по Бугу від Мертвоводу до Інгулу.

УСТЬ-ДУНАЙСЬКЕ БУДЖАЦЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО — козацьке формування створене в 1807 р. із задунайських козаків, чорноморців та ін. категорій українського, російського, сербського населення, що мешкало на території Бессарабії, Молдови, Валахії. Основу війська становило задунайське населення, яке на початку російсько-турецької війни 1806–1812 рр. відгукнулося на заклик командуючого Молдавською армією генерала І.І.Міхельсона перейти на російський бік і вступити до волонтерських полків. 18 лютого 1807 р. І.І. Міхельсон від імені російського уряду видав маніфест, яким проголошував створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська і закликав вступати до його складу задунайських та чорноморських козаків, які перебувають у Молдавії, Волощині, Бессарабії та в інших турецьких областях. З метою залучення якомога більше задунайців до козацького формування командуючий Молдавською армією обіцяв створити військо за прикладом колишнього Запорозького

Центрами формування нового козацького війська визначалися м. Галац на правому березі Дунаю і м. Кілія на лівому. Кошовим отаманом був призначений колишній чорноморський писар майор І. Підлесецький (згодом Ф. Бучинський). В управлінні Усть-Дунайське Буджацьке військо в загальних рисах нагадувало Військо Запорозьке Низове. Воно складалося із 40 куренів: 38 йменувалося так, як і за часів Нової Січі, два інші називалися Болгарським і Сербським. Вступ козаків до куреня не регламентувався. Військо отримало пернач, військову печатку, прапори. Безпосередньо управляти козацьким формуванням мав Кіш на чолі з кошовим отаманом. Однак отамана і всю старшину обирали тепер не козаки із свого середовища, а призначав уряд. Загальне керівництво над Усть-Дунайським Буджацьким військом зосереджувалося в руках начальника Галацького військового загону генерал-майора П.М. Колюбакіна і кілійського коменданта інженера-полковника Є.Х. Ферера.

Формування нової військової одиниці російської армії йшло швидкими темпами. В травні 1807 р. воно нараховувало вже близько 15.000 чоловік (на момент ліквідації — 1.387 козаків). Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було поділено на три частини: у піхоті на чолі із хорунжими Т. Гайдабурою і Д. Половим служило 750 чоловік; 200 козаків під керівництвом хорунжого І. Губи несли службу на Дунайській флотилії; кінний підрозділ у кількості 120 чоловік, очолюваний отаманом І. Підлесецьким, знаходився в Галаці. Служиле Усть-Дунайське козацтво брало активну участь у військових кампаніях 1807 р. Воно здійснювало розвідку в тилу ворога, несло форпостну службу, брало участь в облозі і взятті добре укріплених турецьких фортець Ізмаїла, Тульчі, Ісакчі, Браїлова, перехоплювало ворожі судна на Дунаї, здійснювало проводку пароплавів Дунайської флотилії через Кілійське гирло, брало участь у десантах.

У розпал війни 20 липня 1807 р. козацьке військо несподівано для усть-дунайців було ліквідоване імператорським указом. Головною причиною його ліквідації були фактори, що створили особливу специфіку в районі дислокації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Масові втечі селян, чорноморців, солдатів-дезертирів в Кілію і Галац з надією знайти волю на Дунаї, на “новій Запорозькій Січі”, скарги на усть-дунайців, які ніби-то займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків на те, що до козацького формування приймаються селяни-втікачі переконали уряд у необхідності ліквідації війська.

Після ліквідації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська селяни-втікачі, солдати-дезертири, які ненадовго стали козаками, відбувши відповідні покарання, були повернуті на попередні місця свого проживання, близько 500 козаків перейшли на Кубань, значна частина усть-дунайців козацького походження розійшлася по селах і містах Бессарабії та знову втекла за Дунай.