41.Основні прояви початку нового українського національного відродження у перш. Пол. XIX ст.

Причина - занепад українського культурного життя.

На Правобережній Україні, приєднаній до Росії від Польщі, царський уряд, крім того, що повертав населення від унії до православ'я, ніяких змін для українських селян-кріпаків не вніс. Панівною силою там були польські магнати й шляхтичі, вони продовжували гнобити й визискувати українських селян, які залишалися темними й неосвіченими. Середні школи й заснований у містечку Кремінці на Волині ліцей мали польський характер і були розсадниками польської освіти й культури.

В Лівобережній Україні і на Слобожанщині царський уряд, ліквідуючи автономне управління, разом з тим намагався повністю русифікувати українців, знищити їх відмінності від росіян. Заборонялося друкування українських книг, було наказано перевести викладання в Київській академії та інших школах України на російську мову.

Таким чином, на кінець XVIII — початок XIX ст. автономія України була повністю ліквідована.

Перші кроки відродження: вивчення минувшини.

Панівна верства — козацька старшина, хоча й перетворювалась на російських дворян і русифікувалась, але, особливо на Лівобережжі й Слобожанщині, де ще була жива пам'ять про козацтво й гетьманщину, про їх славу й доблесть, не відірвалась повністю від української національної стихії. її найбільш освічені і кращі представники виявляли дедалі більший інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. З-поміж нащадків козацьких старшин виділилася ціла група любителів української минувшини, таких, як відомий збирач історичних документів Андріян Чепа (1760— бл. 1822, Василь Полетика (1765—1845), В. Чарниш, І. Калинський та ін., які пильно збирали різноманітні пам'ятки старовини (літописи, гетьманські статті, універсали, дипломатичне листування тощо) і на їх основі писали свої твори («листи», «мнения» та ін.), в яких прославляли минуле України, описували подвиги козацтва й доводили право всіх українських старшин на звання.

В останні десятиліття XVIII ст. розробляли українську історію Г. Полетика, П. Симоновський, С. Лукомський, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Рігельман, О. Шафонський, Я- Маркович та ін.

Особливо велику роль у національному відродженні відіграла «Історія русів» — історично-літературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами.

Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видана за допомогою малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна в 1822 р. Це — перша узагальнююча праця з історії України, написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів. Велику роль у національному вихованні українського суспільства відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» М. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві.

Українська народна мова.

Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання в 1798 р. в Петербурзі поеми І. П. Котляревського «Енеїда», написаної українською народною мовою, народної за змістом і духом. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну українську мову. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п'єси. І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані теж українською народною мовою.

Становлення української літературної мови відбувалося в запеклих суперечках. Справа в тому, що російські й польські великодержавники твердили, що українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мов. На захист української мови виступили відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович, О. Волинський та ін. Ще в 1805 р. російський філолог О. П. Павловський підготував першу граматику української мови, яка була видана в Петербурзі в 1818 р.

Етнографічні студії і нова українська література.

Ідея народності, як виявлення національної свідомості і самобутності, стала основним девізом романтиків — письменників, художників, учених. Романтики своїм покликанням вважали вивчення життя народу — його історії, культури, мови, поезії, психології, побуту. Розгорталися етнографічні дослідження, насамперед збирання й публікація пам'яток народної творчості. Були видані збірки українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849), П. Лукашевичем (1836). Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. — турботами В. Каразіна почав працювати університет. Саме в Харкові в 1812 р. стала видаватися перша в Східній Україні газета «Харковский еженедельник». Пізніше виходили інші газети, журнали і альманахи.

У західноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської монархії, у 30-х роках XIX ст. у Львові створився і діяв студентський гурток, що дістав назву «Руської трійці». Його засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, прагнучи до відродження й розвитку української мови й культури, підготували й опублікували альманах «Русалка Дністровая» (1837), який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам'ятки народної творчості.

Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням пам'яток народної творчості у перші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Найвидатнішими її творцями в дошевченківський період були І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, М. Шашкевич. Для їхньої творчості характерним було дальше впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, ґрунтування на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу.