74.Селянські рухи 50-х рр. XIX ст.

74. Погіршення становища народних мас привело до загострення суспільних суперечностей і посилення передусім селянських рухів. Протягом 50-х років незадоволення селянства дуже швидко наростало і збільшувалася кількість селянських виступів. Якщо в 1850—1854 pp., за неповними офіційними даними, в Росії стався 141 селянський виступ, то за 1855—1861 pp. їх спалахнуло 333. Разом же за останнє передреформене десятиріччя (1851—1861 pp.), за підрахунками істориків, у Росії відбувся 591 селянський виступ, що становить 41 % загального числа виступів, які відомі за попередні шістдесят років (1801—1861 pp.).

Особливо сильними були селянські рухи, викликані погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853—1856 pp. Одним із найбільш масових селянських рухів 50-х років був рух 1855 p., який охопив величезну територію від Чорного моря до Нижньої Волги, від України до Уралу, і розповсюдився на 16 губерній як великоруських, так і українських (Воронезьку, Саратовську, Самарську, Казанську, Київську, Чернігівську та ін.).

В Україні ширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них послужило опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення.

Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну для боротьби проти ворога. Цей маніфест читали своїм прихожанам у церквах священики. У багатьох селах Київщини, де були ще свіжі згадки про запорізьке козацтво, стали швидко поширювати чутки, що цар у своєму «указі», який приховують поміщики й попи, закликав усіх селян записуватися в козаки. Після запису в козаки, думали селяни, вони за службу вітчизні будуть звільнені від кріпацтва, одержать поміщицькі землі й майно, стануть вільними хліборобами. «Записати нас, — говорили священикам селяни, — всіх у вільні козаки, присягнути, що ми вже не панські, що поля й луки — наші, і все, що є у панів — наше. Воно і є так, бо ми й наші предки за все це уже відробили».

Селяни примушували попів або інших письменних людей складати списки вільних козаків, а, записавшись у ці списки, вважали себе вільними, переставали відбувати панщину, виконувати розпорядження поміщиків і урядовців, створювали свої власні виборні органи самоврядування— «сільські громади», які чинили суд, порядкували в селах, починали відбирати в поміщиків землі і майно. Найбільш активну участь у виступах брали селяни «піші», мало заможні. Селяни висували своїх ватажків, таких, як Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Зарченко та ін. У русі брали участь також безстрочновідпускні солдати, представники міської бідноти, сільського духівництва, різночинної інтелігенції.

Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у вільні козаки в березні-квітні охопив 8 із 12 повітів Київської губернії — Таращанський, Васильківський, Київський, Звенигородський, Черкаський, Уманський, Сквирський, Канівський (понад 500 сіл).

Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл утікати. На придушення «козаччини» в Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дві роти саперів, дивізіон піхоти, резервний батальйон. У ряді сіл селяни вступали в бій з військами. Найбільш гострими, з жертвами, були сутички між селянами й військами та поліцією у селах Виковій Греблі (Васильківський повіт), Березні (Сквирський повіт), Корсуні і містечку Таганчі (Канівський повіт). За неповними даними, в ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників руху.

Але й після придушення київ «Київська козаччина» селянський рух не припинився. Уже незабаром після закінчення Кримської війни, у квітні 1856 p., почався новий його спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали вперті чутки, які з швидкістю блискавки поширювалися по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані в час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу і високу поденну плату за казенні роботи. Так, в Ізюмському повіті на Харківщині котилася чутка, що десь за Дніпром, в Херсонських степах на горі сидить цар і роздає волю. А в Катеринославській і Херсонській губерніях також розносилася чутка, що на Перекопі в золотій шапці сидить цар і всім, хто приходить, роздає волю, а ті, хто не з'явиться або спізниться, залишаться по-старому в панській неволі.

Під впливом цих чуток селяни масами, інколи цілими селами почали зніматися з насиджених місць, забирати все своє, а інколи й панське майно, й рухатися на південь, у «Таврію за волею». Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині, зокрема у Катеринославському, Верхньодніпровському, Херсонському, Бобринецькому, Олександрівському і Єлисаветградському повітах. Про розмах цього руху можна судити з того, що тільки з Верхньодніпровського повіту піднялося в похід понад 15 тис. чол.— більше третини всіх кріпаків. Йшли селяни у «Таврію за волею», хоч і в меншій кількості, і з інших губерній — з Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд кинув значну кількість військових команд і численні загони поліції, поставив військові пости на Перекопі і переправах через Дніпро. У ряді місць відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені.