20.Австрійські конституційні реформи: українське суспільство середини - другої половини 19 ст.

Рождение Австро-Венгерской монархии. Потеря территорий и престижа вызвала необходимость в новой форме отношений между Австрией и Венгрией. Различные проекты конституции, предусматривавшие создание объединенного парламента, были подготовлены без участия венгров. Наконец, в 1867 был выработан знаменитый «компромисс» (Ausgleich). Австрийская империя, провозглашенная в 1804, была преобразована в дуалистическую Австро-Венгрию, с верховенством венгров в Венгрии и австрийцев – остальной части нового государства. В сфере международных отношений оба государства должны были действовать как единое целое, сохраняя автономию во внутренних делах.

Конституционные реформы. Одним из направлений реорганизации государственного управления 1860-х годов в австрийской половине двуединой монархии стала дальнейшая разработка конституции. Конституция гарантировала гражданские свободы и равноправие для всех языковых групп. Был учрежден двухпалатный парламент государства – рейхсрат. Депутаты нижней палаты избирались в ходе непрямых выборов. Конституция предусматривала широкие полномочия законодательных органов, которые должны были собираться один раз в год. Кабинет министров был ответствен перед нижней палатой. Обе палаты обладали равной законодательной властью. Один из параграфов конституции (знаменитая статья XIV) представлял монарху полномочия издавать между сессиями парламента декреты, имевшие силу закона.

Законодательные собрания 17 австрийских земель (ландтаги) получили более широкие полномочия, однако корона назначала наместников, которые могли отменять решения ландтагов. Первоначально именно ландтаги избирали депутатов нижней палаты рейхсрата, но в 1873 были введены прямые выборы по округам и куриям (сословным или цензовым разрядам избирателей).

19.Революції 1848 - 1849 рр. Та їх вплив на Україну.

Перший етап національно-демократичної революції розпочався з осені 1848 р. Кульмінаційною подією стала революція в Угорщині під проводом Л.Кошута. 6 жовтня почалося повстання у Відні. 1-2 листопада спалахнуло повстання у Львові, яке мало пропольський характер – ним керувала Центральна Народна Рада. Після придушення повстання у листопаді 1848 р. були заборонені й Центральна Народна Рада і Руський Собор – польські національно-політичні представництва. Для цього етапу характерні такі форми: організація мітингів, подання петицій до крайового і центрального урядів, збирання підписів під петиціями. Так, у жовтні 1848 р. Головна Руська Рада подала до рейхсрату петицію, яку підписали 200 тис. осіб, де на першому плані була вимога поділу Галичини. Головна Руська Рада займалася також формуванням загонів національної гвардії та батальйону гірських стрільців, які брали участь у боротьбі проти революційної Угорщини. Головна Руська Рада приділяла увагу і вибору української національної символіки – національного прапора, національного герба і національного гімну. 2 грудня австрійський імператор Фердинанд І зрікся престолу на користь свого молодшого брата Франца-Йосифа. У грудні австрійський уряд разом з російським царизмом перейшов у наступ з метою придушення революції.

Другий період революції припадає на весну–літо 1849 р. 4 березня 1849 р. новий імператор Франц-Йосиф видав конституцію, яка урізала демократичні свободи, проголошені на початку революції. 8 березня був розпущений рейхсрат. Влітку капітулювала угорська революційна армія.

20 липня 1849 р. Головна Руська Рада звернулася з маніфестом до закарпатських українців, у якому закликала до злуки Закарпаття з Галичиною і Буковиною – об’єднання всіх етнічних українських земель у межах австрійської монархії з метою створення окремої української провінції.

«Весна народів» була досить бурхливою на Буковині: тут точилася боротьба між румунською та українською партіями за відділення Буковини від Галичини. Прорумунські сили, які створили «Партію патріотів» – великих землевласників на чолі з бароном Є.Гурмузакі, намагалися відірвати Буковину від Галичини, щоб здобути не стільки автономію країни, а щоб прилучити Буковину до українських територій у складі Австрійської держави. У березні 1849 р. на підставі конституції Франца-Йосифа Буковина була відділена від Галичини і визнана автономною провінцією. Революційні події на Буковині вилилися у селянське повстання під проводом Л.Кобилиці, що дало деяким історикам підстави стверджувати, що «весна народів» з найбільшою силою виявилася на Буковині.

На Закарпатті під час революції 1848 р. найпомітнішою постаттю був А.Добрянський, який увійшов до складу Головної Руської Ради Галичини, брав участь у роботі Слов’янського з’їзду в Празі. А.Добрянський підтримував ідею галицьких українців про об’єднання всіх українських земель в Австрійській монархії і вилучення їх в окрему адміністративну одиницю. Це була програма-максимум, мінімальні вимоги закарпатського українства зводилися до створення окремого руського дистрикту на правах автономії у складі Угорщини, подібно до сербів, словаків та інших слов’янських народів. У жовтні 1848 р. А.Добрянський особисто передав Францу-Йосифу меморіал з пропозицією поділу Угорщини на національні дистрикти (округи), для кожної нації, в тому числі для українців. На підставі загальної конституції Франца-Йосифа був створений Руський дистрикт, його губернатором з досить широкими повноваженнями став А.Добрянський

Революційні події, а також зміни політичного, соціального характеру в Австрійській імперії впродовж наступних двох десятиліть сприяли модернізації суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях.

Основним наслідком революції 1848–1849 рр. було набуття виборчих прав і скасування панщини.