33.Характеристика структури землеволодіння в перш. Пол. Хіх ст.

На початок XIX ст. економіка України залишалася феодально-кріпосницькою. Економічну основу феодально-кріпосницької системи становила приватна власність поміщиків на землю. В середньому по Україні напередодні скасування кріпосного права в 1861 р. у власності поміщиків перебувало понад 70 % всієї землі. По окремих місцевостях частка поміщицьких земель була такою: на Правобережжі — в Київській, Подільській ї Волинській губерніях поміщикам належало 3/4 всіх земель, а орних ще більше, на Лівобережжі — у Полтавській і Чернігівській губерніях у руках поміщиків було 70 %, а в Харківській губернії — 68 % всієї землі, на півдні — в Катеринославській і Херсонській губерніях — поміщицьких земель було понад 68 %. Для Правобережжя й Південної (Степової) України характерною була наявність великих поміщицьких латифундій. Так, на Правобережжі 34 % кріпосних селян належало 240 найбільшим магнатам. На Лівобережжі поміщицьке землеволодіння було більш роздробленим.

На Правобережжі графам Браницьким, наприклад, належало близько 300 тис. десятин, князю Лопухіну — 100 тис. десятин. Багато земель роздав царський уряд поміщикам і великим урядовцям на півдні України. Так, барон Штігліц мав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис, князь Лопухін — 100 тис, графиня Скавронська — 55 тис, князь Кочубей — 47 тис. і т. п.

Селяни, які сиділи на поміщицькій землі і були прикріпленими до неї, залишалися, як і раніше, власністю поміщиків, їх кріпаками. Всі поміщицькі землі розподілялися на дві частини: на одній частині велося власне поміщицьке господарство, другу частину становили селянські наділи, і перебували в користуванні селян і за які вони змушені були відробляти на поміщика панщину або платити оброк. Була й друга велика група селян — державні селяни.

35-36. Становище державних селян.

Великою й неоднорідною за своїм складом була група державних (казенних) селян. У 1857 р. державних селян на Україні було понад 5,2 млн. чол. або близько 50 % селянського населення, в тому числі на Лівобережжі — 53%, на Правобережжі — 22% і на Півдні — 51 % (всього по Росії було понад 16 мли. чол. державних селян). До числа державних селян належали селяни, що жили на казенних і власних землях, козаки Чернігівської й Полтавської губерній, селяни-однодвірці (походили з російських служилих людей і здебільшого мали лише двір), кіннозаводські селяни, вільні хлібороби, іноземні колоністи, колишні старостинські, коронні й монастирські селяни, селяни, приписані до казенних промислових підприємств, євреї-землероби, вільні матроси, нижні військові чини і їхні діти та ін. Значна частина державних селян України (на середину 50-х років 674 тис. чол.) була на становищі військових поселенців.

Сидячи на державній (казенній) землі, будучи власністю держави (казни) і вважаючись особисто вільними, державні селяни за характером відбування повинностей розпадалися на дві групи. Одна група — це селяни, які платили на користь держави, в казну оброк (податки грошима й натурою) і перебували, отже, на оброчному становищі. На оброчному становищі була більшість державних селян Лівобережної й Південної України. Друга група — це селяни, які перебували на так званому господарському становищі. Села, в яких жили ці державні селяни, віддавалися казною на певний час поміщикам-посесорам в оренду. Селяни мусили виконувати на них панщину та інші повинності. Фактично вони були в такому ж тяжкому становищі, як і поміщицькі селяни-кріпаки. На господарському становищі перебувала переважна частина державних селян Правобережної України, Білорусі і Прибалтики.

Як і поміщицькі селяни, державні селяни зазнавали дедалі більшого гноблення й експлуатації від феодальної держави та поміщиків. Особливо тяжким було становище державних селян Правобережної України, які перебували на господарському становищі. Взявши в тимчасову оренду казенний маєток, поміщик-посесор ставав повним його господарем і намагався дістати від державних селян, які там жили, якнайбільше зиску. З цією метою він зменшував селянські наділи і за цей рахунок розширював свої власні ґрунти, збільшував розміри панщини, чиншу й натуральних данин. Крім постійної панщини (не менше 2—3 днів на тиждень), орендар змушував селян відбувати й численні додаткові повинності: ґвалти або згони (гуртові сільськогосподарські роботи), шарварки (гуртові будівельно-ремонтні роботи), варту, подорожчизну та ін. Разом з панщиною селяни мали давати орендареві натуральні данини — хлібом, яйцями, птицею, медом та іншими продуктами, а також платити різні грошові збори. Хоча розміри повинностей і фіксувалися в люстраціях, інвертарях, контрактах, але фактично вони залежали від волі поміщика-посесора, бо ніякого контролю з боку царських властей не було. До того ж селяни мусили ще платити на користь держави подушний податок та різні земські збори, які весь час зростали.

Державні селяни Лівобережної й Південної України, які були прикріплені до землі й перебували на оброчному становищі, платили в казну великі податки: подушне, оброк, земські й мирські збори, відбували рекрутську, гужову, шляхову, будівельну та інші повинності.

В цілому розміри податків державних селян трохи більше, ніж за століття, від 20-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., зросли в 9—10 разів. На податки в селянина ішло не менше 40 % річного доходу.

Дедалі зростаюча експлуатація державних селян — відбирання в них поміщиками земель, зростання панщини та інших повинностей, невпинне збільшення податків і поборів, нестримне знущання й сваволя орендарів та урядовців — вели до розорення, фізичного вимирання державних селян, до різкого падіння платоспроможності казенного села, зростання недоїмок і зменшення доходів казни, а також до посилення невдоволення селян і піднесення селянських рухів.Реформа управління державними селянами.

Щоб послабити гостроту селянської боротьби й піднести платоспроможність казенного села, царський уряд в 1837—1841 pp. провів реформу управління державними селянами. Було створено міністерство державних маєтностей на чолі з генералом графом П. Кисельовим. Йому були підпорядковані губернські палати державних маєтків, які через окружних начальників і мали управляти державними селянами. На місцях державні селяни дістали право обирати сільські й волосні управління, сільські й волосні розправи (суди), повністю залежні від царських чиновників. Частково збільшувались земельні наділи державних селян, влаштовувалося переселення останніх у багатоземельні місцевості, вводився оброк із землі й доходів від промислів замість подушного обкладення.

Відповідно до виданого в 1839 р. положення про управління державними маєтностями у західних губерніях на Правобережній Україні, в Білорусі й Литві почалася ліквідація здачі казенних маєтків в оренду поміщикам і переведення державних селян на оброчне становище, яке завершилося тільки в 1859 р.

Реформа управління державними селянами, хоч і внесла деякі зміни в їхнє становище, в цілому не ліквідувала їх феодальної залежності й експлуатації, не поліпшила їх забезпеченості землею, не припинила їхнього руйнування й деградації, а лише відкрила деякі шляхи для більш швидкого зростання заможної групи селян і, отже, для швидшого розвитку капіталістичних відносин.