66.Становище західноукраїнських селян і робітників та їх боротьба (др. Пол. XIX ст.)

Селяни. Процеси модернізації економіки в західноукраїнських землях негативно відбилися на становищі селянства. Зворотною стороною модернізаційних процесів стала масова еміграція селянства Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Основною причиною еміграції західноукраїнських селян були малоземелля та безземелля після реформи 1848 р., що вело до масової пауперизації. Так, на початку ХХ ст. майже половина селянських господарств у Східній Галичині та Північній Буковині були менше 2 га. Селяни голодували, за недоїмки у них забирали останню худобу, по селах залишалися лише жінки та діти, а чоловіки йшли на заробітки.

Іншою причиною еміграції була слабо розвинута промисловість у західноукраїнських землях, яка не могла задіяти надлишкові вільні руки, спролетаризоване сільське населення. Ще однією причиною зубожіння селянства, і як наслідок цього, еміграція – небачене поширення лихварства. Галичина вважалася «...класичним краєм лихварства». На початку 1890-х рр. до рук лихварів перейшло на Галичині – 1/4, а на Закарпатті – більше 1/2 селянських земель. Процент нараховувався тижнево від 2 до 5 центів з гульдена2, що становило 50%–60%. Позики давалися на короткий термін, борг зростав до таких розмірів, що не вистачало усього майна боржника, щоб розрахуватися з лихварем. Тоді лихвар приступав до примусового стягнення заборгованості. Так, у 1877 р. у Галицькому повітовому суді відбулося 2750 судових процесів між лихварями і селянами. Внаслідок широкого антилихварського руху в 1877 р. був виданий закон проти лихварства для Галичини та Буковини. У 1879 р. з’явився закон проти пияцтва, також спрямований проти дій лихварів.

Нестерпні соціально-психологічні умови українського селянства – хронічне недоїдання, голод, висока дитяча смертність – усе це також спричинилося до переселенського руху українців.

Робітники. Важливим наслідком модернізації соціальної структури західноукраїнських земель була поява такої соціальної групи, як наймані робітники. Основними джерелами формування цієї соціальної верстви стали безземельні та малоземельні селяни та розорені ремісники і кустарі. До складу цієї соціальної групи входили різні загони робітників. Найчисельнішу групу становили робітники, зайняті в сільському господарстві, лісівництві, рибальстві – це так званий сільськогосподарський пролетаріат. Другий загін представляли сезонні робітники, поденники, які були тісно пов’язані із сезонними роботами в полі. Вони зосереджувалися на транспорті, у торгівлі, на сільгоспроботах. Останній, нечисленний загін утворювали промислові, індустріальні робітники. Ця група формувалася досить повільно через низький рівень промислового виробництва, сповільнені темпи індустріалізації. Індустріальні робітники концентрувалися в нафтовидобувній, машинобудівній, деревообробній, харчовій промисловості.

Найбільший за чисельністю був робітничий клас у Східній Галичині – 470 тис. осіб. У Північній Буковині 1900 р. нараховувалося близько 73 тис. робітників, серед яких постійних – 27 тис., поденних – 39 тис., прислуги – 7 тис. На Закарпатті кількість найманих робітників була найнижчою і становила 14 тис. осіб, з яких половина працювала у дрібній промисловості, більшість – поденники.

Цікаві гендерні показники соціальної групи робітників у західноукраїнських землях. За даними 1900 р. кількість жінок у промисловому секторі становила в східній Галичині – 11%, Північній Буковині – 18%, Закарпатті – 10% (жінки разом з дітьми). Жіноча праця використовувалася переважно в швейній та харчовій промисловості.

Своєрідним показником низької культури виробництва та економіки загалом було використання дитячої праці. На 1870 р. у східній Галичині було зафіксовано близько 12 тис. дітей до 14 років, які працювали у ремісників – столярів, шевців, кравців, гончарів, у копальнях глини, гравію, на цукрових заводах, пекарнях тощо.

На відміну від Наддніпрянської України в західноукраїнських землях система соціального партнерства еребувала у зародковому стані. Першим кроком у процесі її формування було введення законодавства (1885), яке визначало 11-годинний робочий день. Характер заробітної плати відбивав економічні, національні, гендерні особливості становища робітників у західноукраїнських землях. Помітною була національна дискримінація українських робітників. Так, за даними 1899 р. середня заробітна платня робітників у Відні становила 3,21 крони, у Львові – 1,56 крони. Заробітна плата у поденників була мізерна, наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. вона становила для чоловіків 25–60 коп. (30–75 крейцерів1) на своїх харчах, а для жінок 12–20 коп. (15–25 крейцерів). Загалом, у трьох українських провінціях Австро-Угорщини заробітна плата жінок становила 30–40% від заробітку робітників-чоловіків, а дітей – 50–60 %. Часто заробітна плата видавалася натурою – сіллю, горілкою, пивом; замість грошей видавалися квитки або марки.