34.Становище поміщицьких селян-кріпаків у перш. Пол. XIX ст.

Напередодні реформи (1857 р.) в Україні серед усієї маси селянства, поміщицькі селяни-кріпаки становили понад 50 %. У цілому їх було близько 5,3 млн. чол., в тому числі на Правобережжі понад 3 млн. чол., або 58 % загальної кількості населення, на Лівобережжі — 1,7 млн. чол., або 35 % і на Півдні України — 600 тис, або 25 % усього населення.

Оскільки в Україні були родючі землі, у ряді районів зручні умови для експорту продукції і, отже, сприятливі можливості для ведення власного господарства поміщиків, основною формою експлуатації селян-кріпаків була панщина, відробітна рента. На оброці тут було лише трохи більше 1 % кріпаків, решта — майже 99 % — відробляли панщину.Зі збільшенням на внутрішньому й зовнішньому ринках попиту на хліб та інші сільськогосподарські продукти, поміщики, щоб якнайбільше виробити цих продуктів для продажу, посилювали феодальну експлуатацію своїх селян, часто доводячи її до крайніх, нелюдських меж. Насамперед, розширюючи свою власну ріллю й пасовища, поміщики зменшували або й зовсім відбирали в селян їхні надільні землі, переводили їх на віддалені або неродючі грунти. Ще в другій половині XVIII ст. на Лівобережжі в користуванні селян перебувало 75 % всієї поміщицької землі (без лісу), а наприкінці 50-х років XIX ст.— лише 39 %. Напередодні реформи 1861 р. селянськими наділами було зайнято на Правобережжі 37 % поміщицьких земель, а на Півдні, в Новоросії —14,3%. Багато селян були зовсім позбавлені наділів (халупники), інші мали тільки садибу (городники). Значну частину обезземелених селян поміщики переводили в число дворових людей, які постійно жили й працювали в панському маєтку. Якщо за дев'ятою ревізією (1850—1852 pp.) на Україні дворових налічувалося 56,5тис.чол. (по Росії — 519,4 тис), то за десятою ревізією (1857—1859 рр.) їх уже числилося 180 тис.чол. (по Росії — 723,7 тис.чол.). Крім того, поширювалася місячина, коли поміщик зобов'язував селянина постійно, щоденно працювати на панщині, а за це видавав місячне утримання натурою (місячину).

Прагнучи діставати якнайбільше зиску, поміщики примушували працювати своїх кріпаків на панщині 4—5— 6 днів на тиждень, а то й у неділю. Щоб зацікавити селян працювати інтенсивніше, вони вдавалися до урочної системи, при цьому часто визначали такі на день «уроки», що їх треба було відробляти по 2—3 дні.Крім відробляння панщини, поміщики змушували селян виконувати різноманітні інші повинності — рубати ліс, перевозити поміщицькі продукти на ринок, вартувати маєток, прясти нитки, вибілювати полотно, а також платити різні грошові й натуральні побори (приносити панові мед, курей, качок, яйця тощо).

Нарешті, поміщик повністю розпоряджався особою селянина-кріпака — він міг його продати, подарувати, програти в карти, віддати в рекрути. Поміщики жорстоко знущалися з селян, катували їх, забирали до себе й ґвалтували жінок та дівчат, розлучали батьків і дітей, одним словом, фактично були повними господарями особи й життя селянина і його сім'ї.20 лютого 1803 р. уряд Олександра І видав указ про «вільних хліборобів», за яким поміщики діставали право відпускати за викуп селян (за взаємною згодою) на волю з наділенням їм у власність землі. Однак цей указ реального значення не мав, бо на кінець 50-х років в Україні було тільки 11 тис. «вільних хліборобів» (всього по Росії 153 тис. чол.). До того ж вони, крім викупу поміщикам, платили подушну подать, відправляли рекрутську і земські повинності, не відчуваючи, отже, істотного полегшення.

2 квітня 1842 р. було видано царський указ про зобов'язаних селян. Він надавав поміщикам право укладати з селянами, за взаємним погодженням, договори про наділення їх землею за певні повинності — відробляння панщини або сплату грошового оброку. Після укладення й затвердження договору такі селяни називалися зобов'язаними селянами. їх становище нічим істотно не відрізнялося від звичайних кріпаків, оскільки вони залишалися прикріпленими до землі поміщика, мусили виконувати на його користь повинності, а він зберігав за собою повне право власності на всі землі, право управління всіма селянами й право вотчинної поліції. До того ж на 1855 р. зобов'язаними в Україні, в основному в Подільській губернії, стали всього приблизно І0 тис.чол.