4. Поясніть роль кочових племен: кіммерійців, скіфів та сарматів в історії етногенезу України.

Кіммерійці — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н. е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії. Кіммерійці - перший з народів на території України, ім´я якого записане в писемних пам´ятках. Основоположник сучасної школи скіфознавства М. І. Ростовцев вважає, що кімерійці розмовляли фракійською мовою, яка була поширена на сході Балканського півострова та на прилеглих територіях (в т. ч. Північне Причорномор´я). Матеріальна культура кімерійців відзначається високим рівнем розвитку конярства, досконалим озброєнням (залізний меч завдовжки до 1 метра, часто з бронзовим руків´ям, дальнобійний лук з особливими стрілами, що мали дволопастеві вістря), спорядженням бойових коней, зручним для верхової їзди одягом. Високого, як на той час, розвитку досягли кімерійські ковалі, які виробляли крицю і високовуглецеву сталь, знали ковальське зварювання. Археологи виявили чимало поховань кімерійської аристократії (Висока Могила на Запоріжжі, с. Бєлоградець у Болгарії та ін.). Ці поховання переважно завершувалися антропоморфними стелами - статуями, що зображали кімерійського воїна. Племена таврів у Криму, що також близькі за культурою до кімерійців, можливо є їхніми нащадками.

За археологічними пам´ятками можна окреслити особливості світогляду кімерійців. Вони вірили в життя душі після смерті, бо в курганах ховали необхідні покійнику речі: кинджали, ножі, кінську збрую, наконечники для стріл, посуд, жертовну їжу, золоті прикраси, намисто тощо. Іноді з покійним ховали й коня, що свідчить про високий соціальний статус похованого.

Статуї кімерійської жінки свідчать про культ Богині-Матері. Культи родючості знайшли свій вияв у численних статуетках жінок з підкресленими ознаками вагітності, з великими грудьми тощо, статуя жінки з дитиною на руках а також чоловічі фалічні статуї. Все це свідчить про формування культу Роду і Рожаниць.

Геродот описав занепад кімерійської держави як своєрідну громадянську війну між кімерійськими царями і простим народом, в результаті якої в VII ст. до н. ч. країна була спустошена і її згодом зайняли скіфи. Могили останніх кімерійців були ще за часів Геродота поблизу річки Тірасу (на заході Скіфії).

Скіфи або скити (самоназва сколоти) — в сучасній науковій літературі група племен, які жили у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто теперішньої України, Росії та Середньої Азії, а згодом, до ІІІ ст.е., в Криму і називали себе «сколотами».

Перебуваючи в країнах Передньої і Малої Азії, скіфи воювали то з кіммерійцями, то з ассирійцями і мідійцями, пройшли Месопотамію, Сирію, Палестину і досягли кордонів Єгипту. Засноване скіфами царство грало значну роль у взаєминах поміж малоазійськими народами. Скіфи поділялися, крім царських, ще на скіфів-кочовиків, скіфів-хліборобів і скіфів-орачів. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті — богиня царського вогнища. У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони. Скіфська культура — це культура величезного світу кочових, напівкочових і землеробських племен, що жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Уміючи добре обробляти ґрунт, скіфи-землеробці отримували значну кількість пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятки якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряжь, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб.

Сармати — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Поділялися на:

роксоланів (мешкали у Північному Причорномор'ї);

сираків (Прикубання);

аорсів (на схід від Дону);

язигів;

зі середини І століття н. е. до них додалися алани.

сторія сарматського світу посідає важливе місце в давній історії нашої держави. Навіть період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба». Український археолог Симоненко О. В. окреслив дати ранньосарматського періоду на землях сучасної України в межах II—I ст. до н. е., середньосарматського — I ст. до н. е. — середини II ст. н. е., пізньосарматського — другої половини II—IV ст. н. е. В рамках цього тому ми розглянемо лише перші два періоди.

Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» — «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини.

У III ст. до Н. X. могутня колись Скіфія занепадає й поступається своїм місцем новим пришельцям зі Сходу — войовничим сарматам (савроматам). До складу сарматського об'єднання входили військово-політичні союзи племен язигів, роксоланів, сираків, аорсів, аланів.

Масове переселення кочових сарматських племен із заволзьких степів на територію Північного Причорномор'я починається з кін. II ст. до Н. X. На рубежі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. З І ст. до Н. X. античні автори називали ці території вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава, являючи собою воєнізоване суспільство, відігравала важливу роль на міжнародній арені. її царі то робили набіги на скіфів Таврійського півострова, то разом з ними воювали проти понтійського царя. Постійні походи здійснювались і на римські провінції. Давньоримський історик Тацит писав про сарматів, що "коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору". Тому для захисту від них Рим змушений був побудувати вздовж Дунаю укріплення.