39. Охарактеризуйте становище України в кінці 17 – на початку 18 століття.

Після невдалого Кримського походу 1687 р. гетьман Іван Самойлович був звинувачений у зраді і відправлений у заслання в Сибір. Тоді ж на Коломацькій раді гетьманом було обрано осавула Івана Мазепу. Вибори гетьмана супроводжувались ухвалою нових Коломацьких статей, які ще більше обмежували автономію Гетьманщини і водночас закріплювали пільги за козацькою старшиною.

І. Мазепа швидко завоював довір'я з боку російської влади. В політиці він був прихильником міцної влади, намагався відстоювати інтереси України, не псуючи стосунків з Москвою. Він багато зробив для розвитку української культури і церкви.

Під проводом Мазепи українські полки 1689 р. взяли участь у другому Кримському поході, який також закінчився невдало. В 1695—1696 рр. відбулися два Азово-Дніпровські походи, що принесли Росії певні надбання (фортецю Азов). Уклавши 1700 р. мир з Туреччиною, цар Петро І відразу ж розпочав Північну війну проти Швеції за Балтійське узбережжя. Україні довелося брати участь у новій війні, яка точилася далеко від неї за чужі інтереси. З Лівобережжя Петро І вивозив усе, що було необхідно для постачання війська; на війну треба було посилати козаків, тисячі з яких там гинули.

Петро І відверто нехтував українськими інтересами. Селяни і козаки не витримували величезних податків. Масове невдоволення спричиняла брутальність царських воєвод по відношенню до рядових козаків і старшини. В Україні поширювались чутки про повну ліквідацію автономії та заміну її воєводським правлінням.

За цих умов гетьман вирішив за будь-яку ціну зберегти Українську державність. З цією метою з 1705 р. він увійшов в таємне листування із шведським королем Карлом XII та його союзником — польським королем Станіславом Лещинським.

Надії гетьмана не здійснилися. У червні 1709 р. шведи зазнали нищівної поразки в битві під Полтавою. Мазепа разом з Карлом XII змогли втекти в турецькі володіння — Молдавію. У серпні того ж року пригнічений поразкою Мазепа помер.

Пилип Орлик та його Конституція

Після смерті Мазепи на раді у Бендерах у травні 1710 р. старшина у вигнанні і обрала гетьманом Пилипа Орлика і схвалила написані ним «Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького».

Документ визначав внутрішній устрій держави, взаємні зобов'язання і права гетьмана, старшини і всього козацтва. Особлива увага в Конституції приділялась устрою України, правам гетьмана і старшини.

Вона мала обмежувати владу гетьмана і водночас зміцнювати права старшини. Всі державні посади мали бути виборними. Однак П. Орлик як гетьман не мав реальної можливості запровадити Конституцію у життя через скрутні обставини. Його похід на Київ 1711 р., який відбувся за підтримкою кримських татар, зазнав поразки через відсутність підтримки місцевого населення. Безсилий продовжувати боротьбу, П. Орлик протягом 30 років перебування у вигнанні шукав союзників на міжнародній арені, але безрезультатно.

Наступ царизму на автономію України у першій половині XVIII ст.

На Лівобережжі у листопаді 1708 р. гетьманом був обраний полковник Іван Скоропадський (1708—1722), який в усьому був слухняний царському урядові і був позбавлений права вирішувати щось самостійно.

Сам цар Петро І дедалі частіше втручався в українські справи. Всупереч власним зобов'язанням він самостійно призначав полковників, у тому числі і з росіян, і з іноземців.

1722 р. була створена Малоросійська колегія з шести російських офіцерів. Вона відала збиранням податків з місцевого населення, контролювала діяльність генеральної військової канцелярії, займалась питаннями розміщення в Україні російських військ.

Після смерті І. Скоропадського Петро І взагалі не дозволив обирати нового гетьмана.

Тільки після смерті Петра І і складної придворної боротьби було вирішено відновити гетьманство. 1727 р. в Глухові гетьманом був обраний полковник Данило Апостол (1727—1734), кандидатура якого була заздалегідь узгоджена з царським двором.

На Слобожанщині також упроваджувались заходи щодо обмеження місцевого самоврядування. У 1719 р. всі судові справи були виведені з-під контролю козацьких полковників і передані царським урядовцям. Реорганізовані місцеві полки були перетворені на частини регулярної російської армії.

Запорозькі козаки у першій половині XVIII ст.

Внаслідок того, що запорожці підтримали І. Мазепу у травні 1709 р., Петро І наказав зруйнувати Січ. Після її ліквідації козаки перейшли у турецькі володіння в урочище Олешки на лівому березі Дніпра (сучасна Херсонщина) і збудували нову Січ. Внутрішній устрій Олешківської Січі був традиційним. Татари спершу не обмежували автономію запорожців. Але з часом умови життя погіршилися. Козаки були позбавлені права зводити укріплення і мати артилерію, змушені були брати участь у військових походах татар, зазнаючи великих втрат.

Тому, починаючи з 1714 р., січовики неодноразово зверталися до царського уряду з проханням дозволити їм повернутися на батьківщину, але відповіді не було. Ситуація змінилась тільки 1733 р. перед черговою російсько-турецькою війною, коли в Росії виникла потреба використати козаків проти Туреччини. Дозвіл було дано, і в березні 1734 р. запорожці в межах Російської імперії заснували Нову Січ на річці Підпільній (сучасна Дніпропетровщина). Система управління в ній залишилась незмінною, але влада все більше зосереджувалася в руках вузького кола старшини. Територія Запорожжя поділялась на 5, а потім на 8 паланок. Влада в них належала паланковим полковникам і старшині. Січ підпорядковувалась київському генерал-губернатору. Щоб забезпечити контроль над Запоріжжям, 1735 р, поблизу Січі було збудовано укріплення, де стояв російський гарнізон.

Національно-визвольний рух у першій половині XVIII ст.

На тлі посилення феодальної експлуатації в Україні активізувалися соціальні рухи. На Лівобережжі на антифеодальну боротьбу вплинуло велике повстання на Дону під керівництвом Кіндрата Булавіна (1707—1708), у якому брало участь багато запорожців і вихідців з Гетьманщини та Слобожанщини. У цей час відбувалися виступи селян Стародубського полку (1748) і козаків на Запоріжжі (1749). Ще більш гострою була соціальна боротьба на Правобережній Україні. 1701—1704 рр. тут відбулося велике повстання, очолюване Семеном Палієм. Спроби польського уряду придушити виступи не мали успіху, і він звернувся по допомогу до Росії. У придушенні повстання був зацікавлений і гетьман І. Мазепа, який вбачав у особі Палія, що мав великий авторитет серед населення, собі суперника. Повстання було придушене російськими військами і лівобережними полками. Захоплений в полон С. Палій був засланий у Сибір, але коли стало відомо про перехід Мазепи на бік шведів, його повернули в Україну і він узяв участь у Полтавській битві на боці Петра І. У другій чверті XVIII ст. на Правобережжі поширився гайдамацький рух (слово «гайдамака» походить від турецького «гайде» — гнати, переслідувати). Це були невеликі рухомі загони селян, міщан, козаків, які нападали на маєтки польських панів. Гайдамацький рух (у 1734 і 1750 рр.) переростав у великі повстання, коли гайдамацькі загони контролювали значну територію Правобережжя і захоплювали великі міста — Вінницю, Умань та ін. В обох випадках польський уряд звертався по допомогу до Росії, яка топила ці повстання в крові.

На західноукраїнських землях продовжували боротьбу загони опришків. Найвищого підйому опришківський рух досяг під керівництвом Олекси Довбуша. Очолюваний ним загін здійснював рейди на Дрогобич, Рогатин, Солотвин та інші міста. Хоча 1745 р. Довбуш, потрапивши в засідку, був убитий, придушити рух опришків польському урядові не вдалося.