Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Кремінь. Політологія.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
3.59 Mб
Скачать

Політичне лідерство

1. Суть та роль політичного лідерства в суспільстві

В соціології, політології, психології і ряді інших наук про людину і суспільство широко розповсюджене поняття лідерство. Вивчення соціального явища лідерства має безпосереднє прагматичне спрямування, служить виробленню засобів ефективного керівництва, відбору лідерів. Лідер (англійське означає, провідний, ведучий) авторитетний член політичної, суспільної організації, об 'єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому грати істотну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство - один з факторів спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільності, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії об'єднання. Проблема політичного лідерства розглядається західними політологами в двох напрямках: теоретичному, робляться спроби теоретично поширити і реалізувати проблему з допомогою різноманітних філософсько-історичних концепцій лідерства і утилітарному (тобто практичний підхід, з позицій практичної користі), емпіричні дослідження (тобто вивчення досвіду, практики) і вироблення рекомендацій. Інтерес до лідерства і спроби обміркувати складне і важливе соціальне явище - лідерство сягає в глибини давнини. Уже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, бачачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії. Пізніше, значний вклад в дослідження політичного лідерства внесли Нікколо Макіавеллі та ін., які визначали, що політичний лідер -Це государ, який згуртовує і представляє все суспільство. Обґрунтовуючи роль особи в історії людства, німецький філософ Фрідріх Ніци/е (1844-1900 pp.) намагається з'ясувати необхідність створення вищого біологічного типу людини-лідера, надлюдини, підкреслюючи, що «мета людства в його вищих представниках... Людство повинно невпинно працювати, щоб народжувати великих людей - і ані в чому "ншому, полягає його завдання». В уявленнях Фрідріха Ніцше «надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла, може бути жорстокою до звичайних людей і поблажливою, стриманою, ніжною, гордою, приязною в стосунках з рівними собі, з падлю-динами. її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це сильна, розвинена, вольова і вродлива особа, що піднімається над людиною...». В творі «Генеалогія моралі» Фрідріх Ніцше відзначав прагнення людини зайняти місце лідера як надприродний інстинкт людини і визначав, що лідер має право ігнорувати мораль.

На думку Зігмупда Фрейда, народні маси потребують в авторитеті, як сім'я потребує в авторитетному батькові. В кінці XIX - на початку XX стст. політологи і соціологи Заходу, а згодом і Сходу прагнуть з'ясувати проблему лідера вже виходячи з особистих якостей людини (почуття гумору, такту, уміння привертати до себе увагу тощо). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Однак, перебільшуючи такий фактор - визначаючи лідера тільки як явище біоисихологічие, не соціальпо-економічпо обумовлене, теорія не може з достатністю обґрунтовувати проблему політичного лідерства. Соціолог Габріель Тард (1843~ 1904 pp.) - один з основоположників теорії соціалізації, намагався довести, що основний закон соціального життя - наслідування послідовників лідеру. Більшість населення не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства - відкриття, зроблені ініціативними і оригінальними особистостями. В політології існує декілька підходів до визначення політичного лідерства. По-перше, визначення лідерства як впливу на інших людей. Соціолог Людвіг Едінгер відзначає, що «лідерство - це вплив, авторитет, влада і контроль над іншими». Однак лідерство забезпечує не будь-який вплив. Для лідерства характерно три особливості впливу: вплив повинен бути постійним. Політичними лідерами не можна вважати людей, які зробили хоча і великий, але разовий вплив на політичні процеси. Так, Лі Освальд, офіційно визнаний убивцею американського прези- 1 дента Джона Кеннеді, своїм вчинком виявив істотний вплив на політичний розвиток Америки, а частково і всього світу. Однак безглуздо вважати його політичним лідером. Керівний вплив лідера здійснюється на всю соціальну спільність, організацію, суспільство. Особливість політичного лідера - широта впливу на всі об'єднання людей. Політичного лідера відрізняє явний пріоритет впливу/і Відносинам лідера і послідовників притаманна нерівність у взає-j модії, однозначне спрямування впливу. По-друге, політичне лідерство - це управлінський статус, соціальна" позиція, зв'язана з прийняттям владних рішень, це керівна посада. Розі-* ляд суспільства як складної ієрархічної системи, яка організувалася, соціальних позицій і ролей і пояснює політичне лідерство як управлінський! статус. Заняття в такій системі позицій, зв'язаних з виконанням управлінських функцій і дає людині статус лідера. Лідерство - це положения в суспільстві, що характеризується спроможністю особи, яка його займйИ спрямовувати і організовувати колективну поведінку деяких або всіх членів.] По-третє, політичне лідерство - це особливого роду підприємництво, здійснюване на політичному ринку, при якому політичні підприємці в конкурентній боротьбі за керівні посади обмінюють свої програми рішення суспільних проблем і передбачувані засоби їх реалізації. Специфіка політичного підприємництва полягає в персопалізації політичного лідера,'його ототожненні з особою потенційного лідера, рекласу-ванпі загального добра.

По-четверте, політичний лідер - це символ спільності і зразок політичної поведінки соціальної верстви, групи, здатних реалізувати їх і інтереси із допомогою влади. На відміну від лідерства, політичне керівництво допускає досить жорстку і формалізовану систему відносин панувапня-підпорядкувапня. В протилежність такій точці зору стверджується, що лідерство будується па базі керівної функції, однак важливу значимість мають суб'єктивні якості політичного лідера з самим народом. Таке тлумачення політичного лідерства іде врозріз зі всією традицією розуміння політичного лідерства: традиція однобічно розглядає явище, недооцінює провідної ролі формальпо-посадового статусу у виконанні функцій лідерства. Адже в сучасному суспільстві, не спираючись па організацію, на засоби масової інформації, навіть особа, яка обдарована видатним хистом, не спроможеться стати політичним лідером. Ще Леои Фейхтвангер говорив, що «влада навіть пустої людини наповнюється змістом». Історія має такі приклади.

Соціологи і політологи Заходу і частково Сходу одним з найважливіших засобів обґрунтування лідерства ставлять психологічні інтерпретації. Стверджується, що людська психіка лежить в основі суспільного життя, що людська психіка визначальне у ставленні до явищ соціального життя і людина, за природою, індивідуаліст і власник, одержимий волею до влади. Слідом за Зігмуидом Фрейдом деякі соціологи і політологи вважають лідерство певним видом божевілля як наслідок неврозу. Справді, за свідченням істориків і біографів, ряд політичних лідерів - невротики: Наполеон, Лінкольн, Робесп'єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін, Франко і ще багато. Невротизм -становище, що характеризується емоційною нестійкістю, тривогою, підвищеною схильністю зазнавати неспокою реальних і уявлених небезпек тощо. Послідовники Зігмуида Фрейда пояснюють, що орієнтованими па лідерство людьми, рухає почуття вини і які шукають викриття з допомогою таких механізмів, як викриття інших досягти мети; які пережили в дитинстві крах багатьох бажань, надій і компенсують комплекс своєї неповноцінності тим, що ведуть завзяту, жорстоку боротьбу за владу, за самоутвердження.

Політичне лідерство притаманне різноманітним формам соціально-політичної організації. Виникає питання: чому одні люди стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі лідера і його прихильників? Існує декілька теорій лідерства, що Докладно з'ясовують суть соціального явища політичне лідерство. Насамперед, теорія рис, що сформувалася на основі виявлення якостей, притаманних ідеальним лідерам-героям. Суть ЇЇ полягає в поясненні політичного лідерства видатними якостями особи. Один з видних представників теорії рис Енрі Богардус відзначав, Що «переважаючі інтелектуальні дарування створюють особі видатне становище, яке рано чи пізно приводить до лідерства». Се-Рео рис, притаманних політичному лідеру, звичайно виділяють Гострий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякий організаційний хист, уміння подобатись людям і, особливо, готовність брати на себе відповідальність, компетентність, а також фотогенічність, зовнішню привабливість, ораторський хист та ін. Очевидно, що в умовах політичної конкуренції для заняття позицій, що лідерам справді потрібні певні психологічні і соціальні якості. Однак їх набір значно варіюється залежно від історичних епох і особливостей конкретних держав світу. Навіть у сучасних умо- | вах в Швеції, Афганістані, Кореї, Ефіопії, Росії, Україні, Біло- ] русі, Казахстані та ін. особисті якості, які дадуть шанси на політичний успіх, істотно відрізняються В недемократичних державах політичними лідерами часто стають абиякі сірі особистості, які володіють не яскравою індивідуальністю. Але на практиці теорія рис не знайшла підтвердження. Виявилося, що індивідуальні якості лідера взагалі майже в точності співпадають з повним набором психологічних і соціальних ознак особи. Крім того, в деяких сферах діяльності (сфера підприємництва) високі інтелектуальні і мо- і ральні якості швидше виступають перешкодами для лідеру заняття лідируючих позицій, аніж умовою успіху. Адже часто протягом багатьох років, а то й всього життя видатний хист лю-ї дей так і не затребується, не знаходить застосування. Все це зовсім не означає повне заперечення теорії рис. Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розви- | ває і обґрунтовує концепція ситуацій (Віллі Ділла, Генрі Хіпто- ; на, Анрі Голднера та ін.). Концепція ситуацій виходить з відносності множинності явища лідерства. Так, ситуація в Україні неминуче заперечує політикам, які виступають за повільність економічних реформ, за слабкість і неефективність заходів виходу з кризи. Не здатні і релігійні лідери, представники православних конфесій тощо проявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимоги до лідерства здебільшого розвиваються залежно від становища держави: залежність і її сутність обумов-' люється тим, чи знаходиться держава в стані кризи чи розви-, вається стабільно. З точки зору ситуації, лідерські якості відносні: поведінка лідера, його позиції здатні в одній ситуації, але не придатні в інших. Але обмеженість теорії полягає в тому, що! в ній недостатньо розкрита активність лідера, його спроможність] переломити ситуацію, раніше інших захистити прогресивні тен-< денції і використати їх. Уточненням, розвитком і якісним збагачуванням концепції сщ туації стала, запропонована соціологом Френсісом Стенфордом> теорія конституентів. її суть полягає в тому, що соціальне яви\ ще - лідера пояснюється через його послідовників і конституентів-що послідовник сприймає лідера, сприймає ситуацію і в решті решт приймає або заперечує лідерство. Достоїнство такого підхо; ду до лідера - це розгляд як особливого роду відносин між керів1 ником і його конституєнтами, у вигляді ланцюжка взаємопов'язани ланок, що виступають: конституєнти - послідовники - активісти 'ї лідер. Лідер і його конституєнти становлять єдину систему. В коло конституєн ЇЇ в включаються не тільки політичні активісти і прихильники лідера, але й його виборці, а також всі ті, хто взаємодіє з ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах претенденти на лідируючі посади можуть розраховувати на успіх лише в разі збігу їх іміджу з сподіваннями більшості народу (вибори президента Росії, вибори президента України та ін.). Історія свідчить, що деякі надто важливі дії політичного лідера йдуть всупереч з інтересами і сподіваннями соціальних верств і прихильників які привели їх до влади. Так, в жовтні 1917 р. більшовики, використовуючи популярні загальнодемократичні гасла, добилися політичного лідерства, а потім, швидко забувши про свої обіцянки, перетворили населення України, та й всієї Росії, в об'єкт величезного соціального експерименту (розпад і загибель Української народної республіки, автономія з Російською Федерацією не принесла Україні суверенності і утворення національної держави тощо). В сучасних умовах в авторитарних і тоталітарних політичних системах політичні лідери сконцентрували в своїх руках владу, здійснюють суб'єктивістську, волюнтаристську політику.

З'ясуванню природи політичного лідерства допомагають і психологічні концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціального і політичного явища політичне лідерство. Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд вважає, що в основі лідерства є пригнічене лібідо. В процесі сублімації пригнічене лібідо проявляється в людині в прагненні до створення і в тому числі до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб'єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцінності тощо. Певні психологічні потреби відображає і підпорядкування лідеру. У визначенні суті і природи соціального явища - політичне лідерство величезне значення має запроваджений Зігмун-дом Фрейдом психоаналіз. Політичний психоаналіз - науковий напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку людини як сукупність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спіно-зи, Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мотивації, політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда Фрейда, Ебілла Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналізу - теорія фрустрації (що дослівно означає становище збудження людини внаслідок усвідомлення нею перешкод для реалізації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі сенсуальні мотиви (лібідо) з допомогою сублімації (переносу, заміщення) трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви діяльності. Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес самороз-гортання, самовизначення особи, її природженими причинами, психологічними переживаннями, стресами, які не залежать від Зміни культурних і соціально-політичних обставин.

Звичайно ж, історію творять люди. Але спонукальні мотиви дій, прагнень мають поетичний авторитет 'таї, що лежать в матеріальній, насамперед, економічній сфері життя суспільства. Люди, які володіють свідомістю і волею, діють у реальному житті, ставлять мету і прагнуть її здійснити, реалізувати. В певних умовах ця обставина породжує ілюзію, що свідомість - головна сила історичного Процесу, а історія - реалізація ідей, носіями яких виступають саме великі особи. Адже розвиток суспільства, стверджував американський філософ, теоретик прагматизму Дж. Д'юі, відбувається випадково «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів від великих лідерів. Невелике число людей, знаючи, чого хочуть люди, веде за собою натовп. Історія є творіння великих людей, і тільки вожді, лідери можуть впливати на розвиток людства. Американський філософ Сідні Хук фетишизував роль політичного лідера, вважав, що друга світова війна - не результат загальної кризи капіталізму, а результат злої волі Гітлера. Повторюючи тезу австрійського психолога Зігмунда Фрейда, що культ особи, культ героя виростає та виховується з дитинства, стверджує, що ніколи в масі люди не звільнюються від залежності: спочатку залежать від батьків, згодом від вчителів або кого-небудь ще, хто дає І відповіді на їх питання. Тому, йдучи за Фрейдом, стверджує, що завжди натовп шукає лідера, вождя, який відіграв би в суспільстві роль, аналогічну ролі батька в сімействі. В кінці 80-х років на мітинговій хвилі в Росії виплив Борис Єльцин, Гаврило Попов, Анатолій Собчак і ще багато хто, в Україні - Леонід Кравчук, В'ячеслав Чорновіл, Олександр Мороз та ін., в Казахстані - Нурсултан Назарбаев, в Білорусії - Шушкевич, Кебіч, Лукашенко, їх популізм зіграв на почуттях, емоціях, потребах людей, які прагнули дістати відповіді на висунуті життям проблеми, труднощі тощо, сподівалися, що з їх допомогою зможуть вирішити назрілі проблеми. Соціальне середовище саме вибирає лідера, який задовольняє інтереси соціальних спільностей (лідер, по суті, не більші аніж інструмент соціальної спільності). «Таємниця лідера» криєть-| ся не в ньому самому, а в психології і запитах його послідов-н ників. Сподівання соціальної спільності на лідера при вирішенні проблем і задоволення потреб та інтересів має важливе значення для його становлення. Процес зародження політичного лідерствг йде стихійно: на мітингах, демонстраціях, зібраннях тощо. Одна» в ході виступів маси звичайно появляються ініціатори, які намагаються перетворити емоційний порив натовпу в колективні дії Якщо це вдається, то ініціатори стають призвідниками, які мо-і жуть повести людей за собою на звершення різноманітних дійі навіть протизаконних, але в інтересах мас.

У буденному житті лідера як центральну, найавторитетнішЩ фігуру в конкретній групі, спільності людей можна виділити прак-4 тично в кожному виді діяльності, в будь-який історичний періоді Лідер - індивід, який володіє найяскравіше відображеними корисними, з точки зору внутрішньогрупового інтересу, якостями, завдяки яким його діяльність виявляється найпродуктивнішою: висока швидкість реакції на виникаючі політичні події, ситуації, тямущість,'кмітливість, уміння вивертатися і виходити з складних ситуацій тощо. Такий лідер користується повагою, авторитетом, служить зразком для наслідування, своєрідним еталоном, до якого повинні, з точки зору групових цінностей, примикати інші, вплив такого лідера базується на психологічному явищі відбитої суб'єктивності, тобто ідеальному уявленні. Лідер сприймається в суспільстві як особа, за якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значущих, з точки зору, групового інтересу. Авторитет лідера заснований на спроможності згуртовувати, об'єднувати інших для досягнення групової мети. Така особа незалежно від стилю лідерства - авторитарного або демократичного регулює взаємовідносини в групі, спільності людей, відстоює їх інтереси, цінності в міжгруповому спілкуванні, впливає на формування внутрішньогрупових цінностей і в деяких випадках символізує їх.

Політичне лідерство - одне з унікальних явищ політичного і суспільного життя, зв'язане із здійсненням владних функцій. Концепції політичного лідерства поділяються залежно від їх теоретичних підстав на декілька груп: по-перше, ті, які виходять з того, що лідер - універсальне соціальне явище людської діяльності і закономірності його функціонування єдині в усіх сферах життя суспільства (в політиці, економіці, спорті та ін.). По-друге, концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і управлінням, при цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера стає як адміністративна, специфіка явища зводиться здебільшого до правових (партійно-етичних, релігійних тощо) регулятивів політичної поведінки службової особи. Політичний лідер як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади. По-третє, концепції, що розглядають політичного лідера як "специфічне явище суспільного життя, не таке, яке зводить до психологічних, економічних або правових принципів. Політичне лідерство здійснюється через функціонування конкретного механізму -одного з необхідних політичних інститутів.

Історично виникле політичне лідерство зв'язане не тільки з формуванням інтересів, але й з проявом особистості як одного з потенційних суб'єктів політичної дії. Якщо потестарним, тобто архаїчним суспільствам політичне лідерство не властиво не тільки через відсутність диференційованих владних інтересів, але й через невиділеністю індивідуального Яз родової, колективної свідомості, то в античності лідерство мало особистий характер, що випливало з авторитета конкретного індивіда, його достоїнств. Взаємовідносини лідера та його прихильників, ведених близьким До відносин учитель - учень зважаючи на те, що політичне життя безпосередньо зв'язувалося з рішенням світоглядних проблем, прокламацій, певних моральних цінностей. В середньовіковій Європі політичне лідерство постійно втрачає морально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не стільки на особистих достоїн- ' ствах, скільки на спроможності до керівництва конкретною політичною спільністю. Від лідера вимагається не стільки бути мо- ] ральним зразком, скільки вміння об'єднати групу для досягнення і поставленої мети, вміння сформувати груповий інтерес. Така тенденція до прагматизації політичного лідерства найчіткіше ви- І являється в епоху Відродження і в період перших буржуазних революцій. В сучасному суспільстві політичне лідерство становить спосіб, метод побудови влади, заснованої на інтеграції різноманітних соціальних верств (груп) шляхом специфічних механізмів навколо програми, що висувається лідером, (концепції) рішення соціальних проблем і завдань суспільного розвитку. Політичне лідерство на рівні політичних рухів виконує різноманітні функції, зв'язані з домаганням на владу конкретних соціальних верств. Тут принципове значення мають не стільки особисті якості лідера, скільки спроможність адекватно відображати інтереси частини населення, яке його підтримує, тобто уміння сформувати такі інтереси у вигляді конкретних політичних вимог і сформулювати їх, якщо вони не розвинуті, визначити тактику боротьби і ефективні засоби їх задоволення. В такому випадку лідерство виконує не тільки прагматичні, але й інтегративні функції. А фігура політика служить символом певних політичних настроїв. З ним буденна свідомість зв'язує свої надії. Залежно від того, наскільки відповідає реальна особа своєму образу, настільки широкі його можливості у формуванні конкретної політичної настанови шляхом специфічних механізмів сприймання.

Часто-густо політичне лідерство змішують з політичним авторитетом. Справді, політичний лідер має авторитет, володіє тими якостями, що дадуть йому можливість висуватися серед навколишніх, згуртовувати однодумців. Але авторитет - це тільки приклад, вага в суспільстві. Авторитет (від лат. auctoritaz - судження, вплив, вага, приклад). Значення поняття влада з'явилося як перенос понять повага, престиж, вплив на посадовий статус особи (установи). Авторитет - одна з основних форм здійснення влади, з допомогою якої забезпечується контроль за діями людей \ та їх погодження в загальних і в індивідуальних інтересах. Авторитет відрізняється від політичного впливу прямим характером впливу на людську діяльність, отримуючим форму директиви, j наказу або розпорядження. Від зовнішнього примушення авто- ] ритет відрізняє певність виконавця в легітимності розпоряджень,; які йому надійшли, а не свідомість того, що за виконанням або невиконанням наказу можуть настати заохочувальні або репреч сивні дії. Авторитет завжди виступає так або інакше узаконеним,] допускає певну ступінь соціального порядку. Ефективність авто-І ритету в багато чому визначається взаємодією його з іншими формами здійснення влади, що не виключає суперечностей. Політична активність індивіда - сукупність прояву тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких відображається її прагнення активно брати участь в політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Політика як мистецтво -- необхідний компонент тривалості емоційно-вольового життя політика, істотно визначальної її ефективності, характер засобів, вибір тактики. Політичне мистецтво включає раціональні, інтелектуальні і інтуїтивні, підсвідомі і чуттєві початки, виникає політична харизма: уміння захопити і викликати довіру аж до несвідомої, безоглядної віри. Лідер широко використовує в практичній діяльності засоби політичного мистецтва ведення політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми, прийняття рішень і всіх різноманітних форм політичної діяльності, спрямованої на досягнення мети. Мистецтво без міри - також ризик переродження політики в політиканство, в панування амбіцій, владолюбства та інтриги. Звичайно ж, політичне життя ~ сукупність духовних, чуттєвих, емоційних і практичних предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризує їх ставлення до політики та участь в ній.

Один з аспектів політичного лідерства - проблема сильної особи, вождя. Відповідно фашистським теоретичним розробкам вождь наділений необмеженою владою тому, що відображає волю, дух народу, його прагнення. Накази вождя виконуються беззаперечно, не обговорюються з народом їх зміст і доцільність. Вождь спілкується з народом, йому немає потреби дотримуватися законів, конституції. Це створює можливість керувати державою, суспільством централізовано. Культ сильного керівника перейшов у політичну філософію сучасності. В доказ необхідності сильного керівника приводиться три основних фактора: в разі кризи сучасного суспільства вимагаються величезні зусилля для подолання опору бюрократії; на політичну арену виходять широкі маси і коли лідер знаходиться з ними в прямому контакті, то це свідчить про його авторитет і звільняє його від втручання політичних інститутів і дає можливість концентрувати владу «за волею народу». В слаборозвинутих країнах неможливо навести порядок без сильного керівника. Якщо ж йдеться про соціально-політичний аспект, то політичний лідер повинен, насамперед, мати власну позицію, політичну програму і бажання її здійснити. А для цього політичний лідер повинен мати волю, цілеспрямованість, наполегливість і бути популярним, уміти завойовувати маси.

Соціологами, політологами Заходу, а частково і Сходу проголошується, що особа виступає як функція ситуації. Поведінка лідера, його позиція, придатні в одній ситуації, але непридатні в інших. В одних умовах на лідера підходить одна людина, а в інших - інша тощо. В межах такої теорії цікаві висновки роблять Еріх Фромм і Девід Рісмен, вважаючи, що лідером може бути °езгіринципна людина, яка виступає «функцією ситуації», керівником, що підкоряється обставинам. Еріх Фромм називає такого керівника «людиною ринкової ситуації», який розцінює себе як товар, що необхідно продавати відповідно кон'юнктурі. Девід Рісмен визначав такого лідера як «людину зовнішньої ситуації та орієнтації», але лідер може оволодіти ситуацією, використовуючи ЇЇ в своїх корисливих цілях. Ця обставина, на думку деяких політологів, - слабке місце в теорії. Розповсюджена точка зору, що лідером стає людина, найбільш успішно здійснююча орієнтацію на інших, тобто та, яка хоче стати лідером, повинна враховувати панівні звичаї або домінуючий характер, які дадуть їй можливість піднятися без напруги або ризику на керівну вершину.

Управлінською функцією влади зумовлюється і об'єктивна необхідність лідерства. Становище взаємовідносин у суспільстві, коли координується і планується публічна діяльність лише однієї людини (або декількох осіб) ураховується в таких умовах, вказує Роберт Такер, індивід сам оцінює ситуацію і визначає свої дії, і питання лідерства та його впливу не виникає. Необхідність у лідерстві виникає тоді, коли ситуація, в яку через обставини, що склалися, втягнуті більші групи людей, вимагає оцінки, щоб сама група або будь-хто від її імені розгорнув необхідні дії. В невеликих групах лідерство може бути неформальним і переходити і від однієї особи до іншої тощо. У великих же групах, і тих, що організувалися, виникає потреба в офіційному лідерстві. Для полі-тичного лідеру, який займає урядову посаду, заняття політикою - ] це не тільки професія. Соціолог Макс Вебер відзначає, що кар'єра політика передбачає такі внутрішні радощі, як почуття влади, почуття того, що тримаєш в руках пульс історично важливого і політичного процесу. Соціолог Бертран Рассел, а слідом за ним політолог Віктор Пазенок, відзначають, що в умовах вільного і суперництва, коли «влада відкрита для всіх», то мабуть ЇЇ завоює той, хто більше всіх прагне до неї. Такі люди відрізняються від І звичайних винятковим владолюбством. Нинішній лідер, особли- І во в політиці, завжди володіє винятковою самовпевненістю. Макс Вебер виділяє три якості, вирішальні для політика: пристрасть, почуття відповідальності, спроможність внутрішньо зібрано і спокійно піддатися впливу реальностей, підкреслюючи, що політика - це повільне буріння твердих пластів суспільства. Але політо-] лог Віктор Пазенок додає до тих якостей, що визначає Макс Вебер, ще якість компетентності, уміння володіти ситуацією, уникати Іконфліктів.

В протилежність теоріям, що розглядають лідерів як локомсш тив історії, її творчу силу, марксизм обмежує можливості актив-! ності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими] інтересами. Політичний лідер виступає тут найбільш здатниМІ свідомим і вмілим виразником волі класу, тобто відіграє у став-] ленні до класу загальну допоміжну, службову роль. І якщо Маркс,] Енгельс відзначали можливість відособлення політичних лідерів] від класу, інтереси якого відображали і попереджали робітників про необхідність убезпечити себе від своїх власних депутатів і чиновників, то в творчості і практиці Леніна і особливо Сталіна, ця ідея зведена на нівець та запанувала спрощена схема співвідношення мас і політичних лідерів. Однак досвід історії показує, що розвиток людства багатоваріантний і що немає жорсткого економічного і класового визначення. Тому-то роль політичного лідера в історії досить велика і не вкладається в функції відображення і реалізації інтересів класів. Лідерство має ширші, аніж клас, об'єктивні основи. Потреба в самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів, організованості системи з метою забезпечення її життєвої функціонуючої спроможності, викликає необхідність в лідері. Процес зародження політичного лідерства відбувається звичайно стихійно, спонтанно. Але в реальному житті процес формування політичного лідерства більш складний і тривалий. Є декілька видів політичного лідерства: формальне лідерство, що надає пріоритетний вплив певної особи на членів організації, закріплене в її нормах і правилах і яке засноване на становищі в суспільній ієрархії, місці та рольових структурах; неформальне лідерство - спроможність і готовність людини до виконання ролі лідера тощо.

Існують різноманітні типи лідерства.

Залежно від відносин керівника з підлеглими, лідери діляться на авторитарних і демократів. Авторитарне лідерство допускає одноособовий спрямовуючий вплив, оснований на загрозі санкцій, застосуванні сили тощо. Демократичне лідерство виражається у врахуванні керівником інтересів і думок усіх членів соціальної спільності, групи або організації та їх участі в управлінні. Згідно з вченням Макса Вебера про засоби легітимації влади, виділяються і типи лідерства: традиційні (вожді, монархи тощо), їх авторитет тримається на звичаї, традиції, раціонально легальні (рутинні) - лідери, які обрані демократично, і харизматичні лідери, наділені, на думку мас, особливою благодаттю, видатними якостями, спроможністю до керівництва (харизматичні лідери Франклін Рузвельт, Джавахарлал Неру, Володимир Ілліч Ленін, Йосиф Сталін, Кім Ір Сен, Фідель Кастро та ін.).

В сучасній політології нерідко лідерство поділяється на чотири типи: прапороносці або великі люди, служителі, торговці і пожежники. Лідера -великої людини відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, мрія, здатна захопити маси (Володимир Ленін, Лев Троцький, Мартіп Лютер Кіпг, Хомейиі та in.). Лідер-служитель завжди прагне виступати у-ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується па їх думку і діє від їх імені (Нурсултан Назарбаев, Леонід Кравчук, Олександр Мороз, Джордж Буш, Міттерап та in.).

В перші десятиріччя XX ст. традиційного іюлітика-парламеитарія почав витісняти політичний лідер нового тину. Це лідер-демагог, який появився з приходом до влади в Європі фашизму і аналогічних політичних систем (Бепітто Муссоліпі, Адольф Гітлер та ill.). Такий лідер апе-■човав до широкої, здебільшого неорганізовано! маси. Спекулюючи на її інстинктах, забобонах, традиційному консерватизмі, політичної неінформованості, демагоги розсипають лестощі масовій волі. Ллє на Грунті представницької демократії Заходу виникають політичні лідери, характерними рисами яких є висока загальна і політична культура, професіоналізм, особиста порядність і мужність. Ці лідери справді висловлюють загальнонаціональні інтереси і забезпечують вихід своїх народів з екстремальних умов (Франклін Рузвельт, Уінстон Черчілль, Маргарет Тетчер та іп.). Політичний досвід відрізняє лідерів за засобами здійснення влади: демократів, диктаторів тощо. Для лідера-торговця характерна спроможність привабливо підносити ідеї і плани, перекопати громадян в їх перевазі, змусити «купити» ці ідеї, а також привернути маси до їх здійснення (Коль, Борис Єльцин, В'ячеслав Чорповіл та іп.). Лідер-по-жежник орієнтується па найактуальніші суспільні проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією (Володимир Яворівський, Іван Плющ, Шушкевич, Гайдар та іп.). Політичні діячі діляться на правлячих та опозиційних, великих і дрібних, кризових і рутинних, пролетарських і буржуазних тощо.

В політичному лідерстві розрізняють індивідуальне лідерство - лідер і його послідовники і колективне лідерство - еліта і маси. Які ж характерні риси політичного лідерства? Чим відрізняється лідерство в «малих групах» від лідерства в національному масштабі? Розкриваючи основні риси політичного лідерства та їх відмінності, філософи і політологи відзначають, що лідерство в національному масштабі - це «дистанційне лідерство» (лідер і його послідовники не мають прямих контактів, їх відносини опосередкуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, які обслуговують політичну машину); багатогалузеве лідерство (лідер орієнтується па чекання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини тощо); корпоративне лідерство індивідуальне. Лідер в бюрократичному суспільстві (президент, прем'єр та іи.) є продукт активності, що організувалася, чисто символічна фігура, його ролі викопують інші люди, його штаб -«виконавча еліта». В межах же певних наказів, встановлених норм діє і сучасний державний лідер. І незалежно від зміни лідерів «працює» вся бюрократична машина та іп.

Колективи людей, що володіють професійними знаннями зай-а няті розробкою для лідерів програм і заходів їх реалізації, а сам?' лідери лише підписують рішення. Звідси зростаюча невиразністі лідерів. Згадаємо Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона: коли після відомої трагедії блискучу професіональну професорську команду Джона Кеннеді змінила техаська мафія Лінона Джонсона, змінив ся лише стиль керівництва, а суть залишилася колишньою. Візьмеа мо зміну команди Микити Хрущова командою Леоніда Брежнєва^ змінилися лише люди, що виробляли програмні рішення, але не зазнали змін навіть стиль керівництва, а тим більш суть політи^ ки, що проводилась. Сам же марксизм стверджував: антинаукове! говорити, що лідер може по своєму свавіллю творити історіїоі Висуваються політичні лідери певними класами, соціальними! групами і від ролі і займаного суспільного становища висунуте лідерів класів і соціальних груп залежить і роль самих політиці них лідерів. Лідери спираються на політичну партію, політичний! рух. Ще в 1920 році, критикуючи «левое ребячество», Володимир Ілліч Ленін відмітив, що «люди хочуть придумати щось зовсім особливе і в своїй старанності мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи... Що класами керують звичайно і в більшості випадків, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії, що політичні партії у вигляді загального правила управляються більш-менш стійкими групами найбільш авторитетних, впливових, досвідчених, осіб, яких вибирають на найвідповідальніші посади, що називаються вождями. Все це абетка». Ще й тепер намагаються приховати зв'язок політичного лідера зі своїм класом, соціальними верствами, групами - намагаються грати роль представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких політичних діячів, які залишили помітний слід в сучасній історії: Франклін Рузвельт, Уінстон Черчілль, Джон Кеннеді, Ганді, Джавахарлал Неру, Індіра Ганді. І навіть вони не могли творити історію за своєю волею. Візьмемо життєвий шлях Уінстона Черчілля: які тільки задуми і які виявились результати. Задуми: задушити соціалістичну революцію в Росії; в другій світовій війні не допустити Радянську армію в країни Центральної та Південно-Східної Європи, не бути останнім прем'єром Британської імперії. А результати? І революцію не вдалося задушити в Росії, не вдалося не допустити радянські війська в Південно-Східну Європу і розпалася Британська імперія тощо. А візьміть Михайла Горбачова. Скільки задумів: і перетворити на зовсім нових засадах Радянський Союз, і реформувати, вдихнути життя в соціалістичне суспільство, перетворити на засадах гуманізму, справедливості, рівності тощо. А результати? І не тому, що був не талановитим, не ладним Уінстон Черчілль, Михайло Горбачов, але задуми вступили в суперечності з суспільним розвитком. Хоча, безумовно, політичні лідери, висловлюючи інтереси певних груп людей, можуть значно впливати на хід подій. І, перебуваючи в гущі політичних подій, вони розкривають і свої особисті риси, що роблять їх співучасниками соціального процесу, носіями ідей тощо. їх поведінка не фатальна, не рокова, не невідворотна, існує відносна самостійність, проявляється особиста активність, а то й суб'єктивність рішень. Хоча з того ж класу, соціальної верстви можуть висуватися різноманітні лідери. Це конформісти - «пливуть по течії» і нонконформісти - ті, хто іде «проти течії», переборюючи інерцію і опір. В переломні періоди розвитку, коли вимагається швидке прийняття рішень, спроможність правильно сформувати конкретні завдання, роль лідера особливо велика. Адже існує ж думка, Що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. На певному етапі при жорсткому і вимогливому лідері справді може зростати ефективність діяльності. Викликати активність, усувати "асивність, втягувати усіх, всі верстви в управління і вирішення проблем і є основне завдання лідера. Звідси важливість на-°Увають особисті якості лідера.

Специфічне єдиновладдя тоталітарного типу характерно ї для правління в Італії Беніто Муссоліні, в Німеччині - Адольфа Гітлера, в Китаї - Мао Цзедуна, в Румунії - Ніколає Чаушеску, в Кореї - Кім Ір Сена та ін. Корені походження культу слід шукати в культовій, релігійній сфері. Одна з найдавніших і досить розповсюджених форм релігії - обожнювання мертвих. В стародавніх Китаї, Індії, Греції та Римі небіжчикам поклонялись як богам, створюючи особливі обряди і виробляючи те, що отримало найменування культу предків. Схиляння сучасників перед особистим впливом і учнями Будди, Христа і Магомета переросло після їх смерті в їх обожнювання, а культ їх особистостей сприяв виникненню і розвитку релігійних культів, відповідних трьом найбільшим світовим релігіям. Однак в історії немало прикладів надмірного звеличення окремих особистостей і поза релігійною сферою. Це стосується, насамперед, сфери влади, але й не тільки її. Відомо схиляння і перед царями, і перед полководцями, і перед знаменитими суспільними діячами. Слово государ в Стародавньому Римі передбачло ставлення, подібне ставленню рабів до господаря. При Августині щорічно приносилася присяга на вірність всьому, що було і буде зроблене правителем. Всі римські | цезарі (після Нерона це родове ім'я стало титулом) мали, по суті,1 необмежену владу. В тій або іншій ступені ідеї цезаризму укоре-1 нилися у вищих ешелонах влади і в Середньовіччі, в період ста*! новлення буржуазного суспільства, розвитку капіталістичних! відносин в XX сторіччі, вражаючи інколи демократичні суспіль-! ства, проникаючи і в революційний рух.

Вкрай максимально завищена оцінка функції і ролі політич-і ного лідера в історії - суть культу особи. Це закономірний ре-1 зультат і одна з передумов тоталітарного ладу, хоча зустрічається! і в авторитарних, зокрема в демократичних державах. В сучасних! умовах яскравими проявами тоталітарного культу особи є кулИІ ти Кім Ір Сена, Чен Іра в Кореї, Фіделя Кастро на Кубі, Хусейна! в Іраку, Кадаффі в Лівії тощо. Радянським народам довелос» пережити культ особи Иосифа Сталіна, який став найважливіші шим атрибутом очолюваної ним тоталітарної диктатури, а надали став зразком для ряду сталінських і неосталінських культів осо-1 би. Будучи одним з керівників Комуністичної партії,ja з 1924 рокв по 1953 рік і фактичним главою Радянської держави, Йосиф Сталім (1879-1953 pp.) виявив специфічний особистий вплив на розви-1 ток ідеології і практики державного соціалізму. Будівництво соці j алізму при Сталіні стало розглядатися як адміністративне, а соціальне завдання. Партійно-державний апарат перетворений в засіб забезпечення неподільного єдиновладдя, утвердження своєрідного неоцезаризму. Соціалістична фразеологія служила лише прикриттям середньовікового тоталітарного режиму в дусі Чінгісхана, Тамерлана, Гітлера, інших тиранів і диктаторів. При цьому заохочувалося довічне його звеличування як батька народів, перебільшення його персонального вкладу в революційні процеси в Росії, фальсифікацію історії. Водночас жорстко, аж до фізичного винищення, пригнічувалися прояви та інакомислення, будь-яких відхилень від генеральної лінії Комуністичної партії, що ототожнюється з суб'єктивними переконаннями Сталіна. Всупереч свідченням партійних ідеологів наступного періоду про несумісність культу особи з природою соціалізму, явища культу особи все ж простежуються в діяльності Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва, ряду керівників республік колишнього Радянського Союзу та інших країн реального соціалізму тощо. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що всі свої успіхи і досягнення радянський народ несвідомо зв'язував з ім'ям Сталіна. Історична практика вперше зустрілася з такою містифікацією, коли в умовах панування соціалістичної ідеології серед широких мас укоренилось ірраціональне, релігійне, за своєю суттю, плазування перед особистістю. Після смерті Сталіна почався процес ліквідації антигуманних наслідків культу особи та відродження демократії, який, на жаль, згодом уповільнився, а потім й зовсім загальмувався. Справжня турбота про людей, про їх соціальне самопочуття нерідко підмінялася політичним заграванням, масовою роздачею нагород, звань тощо. Складалася обстановка всепрощення та вседозволеності, знижувались вимогливість, дисципліна, відповідальність, виникло зневажливе ставлення до законів, окозамилювання, угодництво та славослів'я. Дійсна демократія все частіше та більше і в сучасних умовах зводилася до формалізму, людський фактор відсувається на другий план, хоча гасло «конкретна турбота про конкретну людину» повторюється й повторюється майже в усіх офіційних документах, виступах політичних лідерів і керівників тощо.

Природно, політичні партії та політичні рухи грають важливу роль в політичному житті суспільства, виступають зв'язуючою ланкою між державною владою та народом, сприяють втягненню людей в політичне життя. Домінування активістської політичної культури, існування тривких демократичних традицій, наявність ^контрольованого державою громадянського суспільства і політичної опозиції звужують можливості для некомпетентного політичного лідерства, різноманітного роду волюнтаризму, зловживань владою, створюють сприятливий ґрунт для прояву в політиці індивідуального хисту та обдарувань. Удосконалення системи відбору лідерів і підвищення демократичної політичної ангажо-ваності мас - найважливіші умови ефективності політичного управління суспільством. Політична діяльність людей нероздільна з їх поведінкою. В діяльності людини реалізуються якісь прагнення і сподівання, проявляються звички і навики, відтворюються зразки поведінки, зв'язані з його ставленням до політичних інститутів та їх функціонування. Лідерство - невід'ємний компонент політичної діяльності. Політичне лідерство - істотна сторона політичного керівництва. Політичне лідерство - це таке політичне ставлення суб'єкту-лідера (групи або індивіда) до співтовариства, при якому суб'єкт-лідер наділений певним обсягом прав і відповідальності формувати та відображати інтереси й відстоювати мету співтовариства, виступати ініціатором в їх здійсненні та організовувати участь всього співтовариства. Якості політичного лідера, особливо його керівної діяльності, залежать від усіх складових: умов діяльності та самої діяльності.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.