Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Кремінь. Політологія.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
3.59 Mб
Скачать

Професійний політик

Поняття професійний політик, порядний політик, чесна політика і аналогічні їм відбивають суспільні вимоги до людей, професійно що займаються політичною діяльністю. Будучи однією з модифікацій етичної науки, ЇЇ прикладним варіантом, політична етика закликана синтезувати вимоги політичної доцільності та соціальної моральної, ціннісної значимості, відбити її в нормативних категоріях. Політична етика, її кодекси та принципи, уникає крайностей політизованого утилітаризму - «мета виправдує будь-які засоби», «переможців не судять», «народ не знає свого добра» і слабості абстрактного, відірваного від життя, а тому й неспроможного моралізаторства. Позиція компетентного політичного діяча, що володіє професійними якостями і знаннями, ґрунтується па знанні реальних процесів політичного життя, врахуванні суперечливості інтересів різноманітних соціальних сил. Суперечливість морального і політичного підходів зазнають на собі не всі зони політичного процесу. Мінімальний рівень моральної рефлексії містять, як правило, суто професійні аспекти управлінської діяльності еліті або технологічні моменти здійснення громадянських обов'язків, що не вимагають від людини морального вибору. Особливо гостро такі суперечності виявляються тоді, коли виробляється політична позиція суб'єкту, співвідносяться мета та засоби її досягнення при прийнятті рішень. Показово, що, борючись за владу, демократи обіцяли населенню України зберегти їх інститути, захищати їх права і гідність, піклуватися про забезпеченість соціально. Але самі тоді ж піклувались більше про задоволення своїх власних інтересів і потреб, забувши про -обіцянки народу. Чесний політик - це, насамперед, компетентний у своїй справі фахівець. В іншому випадку залученість чесного політика в політичний процес - аморальне первісно.

Будучи самостійною системою понять, категорій, норм, принципів, політична етика у вигляді підстави має повний комплекс наук про «політичну людину», політику, загальну і спеціальну психологію, теорію соціального управління. Аморальна політика є пряме заохочення і вираження диктатури, насильства над людською особистістю. Щоправда, настільки ж небезпечний і гіперморалізм, що витісняє критерій політичної оцінки ситуації абстрактними побажаннями, наївними припущеннями, відірваними від життя вимогами тощо. Філософська концепція особи та її соціалізації, політична соціологія, політична психологія, соціоніка, загальна та нормативна етика, аксіологія, копфліктологія і консепсологія - такі наукові галузі знань формують методологічний арсенал політичної етики, змістовно визначають політичну культуру людини. Тому прихильність людей до моральних ідеалів у такій ситуації може повернутися дурною жертовністю, невиправданими вчинками, формою заохочення демагогів. Витримати необхідний баланс між політичними та моральними критеріями надто непросто. І найчастіше це вдається людям, що мають безпосередній досвід різнобічної політичної участі з міцними моральними устоями. Не володіючі моральними принципами легко крокують через всі внутрішні обмеження у використанні засобів для збереження або підвищення свого владного статусу. Ті ж, хто не знайомий з тяжкістю політичної відповідальності за прийняті рішення, нерідко пускаються у відволікаючу критику влади, в несвідоме нагнітання пристрастей і емоцій.

Які ж нормативні положення визначають специфіку політичної етики, зумовлюють лінію поведінки політика? Визначаючи їх, відмітимо, що зміст таких положень, їх ієрархічний порядок, актуальність того або іншого з них, що застосовується як керівництво до дії, визначається конкретним контекстом політичних подій, своєрідністю ситуації, з якою має справу політик. Практичне використання просторового арсеналу політичної етики залежить також від того статусу, яким володіє той або інший політик, виконанням ним в даний момент суспільно-політичної ролі. Політик у влади і політик в опозиції, політики, що переміг і політик, що зазнав поразки, людина, яка зв'язала своє життя з політикою «серйозно і надовго», яка професійно самоутверджується в політичній сфері діяльності, і політик-времеищик, випадково винесений па бистрину політичного життя, - все це «різні політики», що використовують «інструментально» ті можливості політичної етики, що їм здаються більш прийнятними для реалізації своїх планів і спрямованостей. «Велика» політична етика містить повний набір конкретних етико-політичних знань і рекомендацій, що стосуються поведінки політичного діяча в найрізноманітніших ситуаціях: етика успіху, етика поразки, етика боротьби, етика чекання, етика компромісу. Особливості поведінки «людини-полі-тика», манера викладення ним своїх поглядів, перевага аргументів морального або іншого (матеріального, релігійного, соціального, екологічного та ін.) порядку залежать також від характеру аудиторії, з якою політик має справу, від того, чи спілкується політик з іншими ирофесі-опалами-иолітиками або ж виступає па масовому мітингу, чи має справу зі своїми прихильниками і однопартійними або ж бере участь у сутичці з супротивниками, в суперечках з опонентами.

Політична наука в Україні ще не розробила належно систему вимог, не оформила їх нормативно. Політична історія дала безліч прикладів того, як зведення групових цінностей в ранг суспільної моралі призводило не просто до наростання політичної напруженості, але й до повної моральної деградації політики. Так, українські націонал-патріоти, вважаючи моральним «лише те, що служить великій самостійній, незалежній Україні», присвоївши собі статус верховних охоронців звичаїв, відкрито нехтують загальнолюдськими уявленнями про честь, людську гідність, добро. Відомо, що в період сталінізму доноси, зрадництво друзів і близьких вважалось не тільки морально допустимим, але й розцінювалося як зразкова політична поведінка особистості.

В надрах політичної науки в Україні тільки почався процес первісного нагромадження цінностей політичної етики, її норм і ети-кетів, механізмів контролю за їх виконанням. І тим не менше, деякі відправні положення політичної етики досить очевидні. Серед них: відмова від монологічних відносин політики з суспільством на користь діалогічної форми відносин. Така вимога відображає загальну тенденцію еволюції суспільства від моновлади і моновласності, однопартійності та ідеологічної «однолінійності» до розподілу влади та визнання різних форм власності, до принципу політичного плюралізму і «узаконенню» ідеологічної, культурної різноманітності. Політична етика допускає розгляд нових суб'єктів суспільно-політичного життя як рівноправних, визнає правосильність тих систем моральних цінностей, що утворять ядро професійних кодексів нових соціально-політичних сил.

Сучасна політична етика зобов'язана враховувати наявність в суспільстві складної диференційованої соціальної системи, наповненою різноманітними спільностями, групами, об'єднаннями, розглядати їх як рівних партнерів політичного процесу, визнавати значимість їх інтересів та їх ціппісио-моральпих систем. Такі обставини роблять вкрай актуальним оволодіння політичними лідерами суспільством, культурою діалогового спілкування. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй «правила гри», такі, як визнання цінності не тільки «свого», але й «чужого», відмова від претензії па монопольне володіння істиною, розуміння того, що з «першого заходу», як правило, не домовитися, найбільш ефектно забезпечує аксіологію (тобто осьову) технологію досягнення консенсусу конфронтуючих сторін. Атакуйте проблему, а не партнерів, радять американські політологи Роджер Фішер і Скотт Браун, ставитися до переговорів не як до змагання, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся переконати іншу сторону в справедливості і обґрунтованості припущень замість того, щоб просто зламити волю іншої сторони. Такі поради безумовно заслуговують уваги. Оволодіння «технологією», методологією і етикою діалогового спілкування не тільки шлях, що веде до політичних консенсусів, до соціального миру і згоди, але й ефективний спосіб розвитку особистості політичного діяча, що претендує на роль демократичного лідера. Адже участь в діалозі допускає не тільки толерантне сприймання аргументів і доказів співрозмовників, своїх опонентів, але й спроможність їх оцінити за гідністю, протиставити власні, не менше переконливі. У взаємолайці, сварі, стихійному зіткненні верховодять переважно нестримні емоції, горло, лікті та кулаки, в діалозі, дискусії - інтелект, ерудиція, розумове мислення і здоровий сенс, сила логіки і переконливість життєвого досвіду. Діалогова культура пошуку істини і досягнення згоди потребує і породжує лідерів, що орієнтуються на демократичні цінності. Тоді ж стихійний повінь «мітингування», як правило, задовольняється вожаками, проводирами-иопулістами.

Політичний лідер - особистість «відкритого типу». Діяч такого роду, що керується принципами демократії, що орієнтується на забезпечення суспільної згоди, консенсусу, громадянського миру, вільно адаптується до інших соціальних ролей - легко може стати лідером державних, економічних, ділових, господарських процесів і взаємовідносин. Для самоутвердження і самореалізації політичний лідер зовсім не потребує режиму постійної неконструктивної конфронтації, тим більш в ситуаціях явно авантюристичних, улюбленому «соціальному просторі» безвідповідальних політиканів. Досвід спільного життя людей на протязі століття навчає, що най-гостріші конфлікти можливо розв'язати за допомогою демократичних «правил гри», зокрема тих, що передбачають безумовну відмову від політичного насильства та диктаторських засобів, визнання суверенітету народу як вищого початку політики, рішення найбільш гострих питань більшістю зацікавлених людей і водночас терпимість у ставленні до меншості, обов'язкове врахування її думки, орієнтація на досягнення згоди будь-що, хоча, звичайно, не якою завгодно ціною визнання рівноправності співпрацюючих сторін, готовність до компромісів та уміння їх забезпечити.

Враховуючи зростаюче значення в сучасному політичному житті національного фактора, процесів самоідентифікації народів, що бурхливо розвиваються, політична етика у вигляді одного з основних об'єктів уваги вважає вивчення регіонально-національних субкультур.

Проблеми національній самовизначимості, етики і культури національних відносин в сучасних умовах перебувають в центрі уваги політика. Нагальним є з'ясування тих глибинних основ політики та моралі, що визначають самобутність українського народу, завдяки цьому орієнтують політиків в їх діяльності відродження України, створення незалежної суверенної держави. Особливе значення набуває вивчення політичних і соціально-етичних поглядів видатних представників української суспільно-політичної думки Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Дра-гоманова, Володимира Винниченка, Дмитра Чижевського, В'я-чеслава Ліпинського та ще багатьох, їх творчого вжиття в сучасних умовах. У 1918 році, в період бурхливих політичних подій, «на порозі нової України» Михайло Грушевський зважував, що та стадія українського життя, в яку увійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Звертає увагу та й на те, що, на думку Михайла Грушевського, українська держава має стати «трудовою», соціально орієнтованою. Українська демократія повинна пройнятися почуттям державності -патріотизму і пієтизму, для своєї трудової держави, зробити її центром, все будувати на державному фундаменті, а від держави, в свою чергу, вимагати задоволення своїх потреб і виконання своїх бажань соціалізувати державу та водночас одержавлювати соціальне життя в широкому значенні.

Головною політичною та моральною цінністю суспільства, підкреслював Михайло Грушевський, виступає свобода, держава повинна «стати палдіумом демократичних свобод», покликана стверджувати й захищати цінності: співробітництво, єдність, колективізм (громада), людську солідарність. Серед українських політичних діячів особливою популярністю користувалася ідея поєднання демократичних основ зі свободою громадян, превалювала орієнтація на досягнення суспільної згоди. Про це, зокрема, пише Михайло Драгоманов у праці «Старі хартії вільності. Історичні нариси». В історичних і філософських працях Дмитро Чижевський, говорячи про особливості устрою суспільно-політичного життя в Україні, особливо підкреслює, що в її основі повинні знаходитися такі етичні та соціальні цінності: мир, гармонія, згода, право людини (індивідуума) на «власний індивідуальний етичний шлях». Винятковий інтерес становить і судження видатних представників української політичної думки про зовнішньополітичні завдання України, її політику у ставленні до інших націй та народів. І тут на перше місце висувалася проблема свободи, добровільного співробітництва, взаємоповаги. Типове зауваження Михайла Грушевського: повнота «національного життя, якого домагаємось для українського народу», ані в якій мірі не означає обмеження прав всіх етносів, які живуть на Україні, на «вільний розвиток своєї культурної та національної стихії».

Окремою особливістю політичної етики є її орієнтація на вчасне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, спроможності, бажання, готовності йти на угоду, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити «з гідністю». Сучасна політична етика - це наука та мистецтво вирішення конфліктних суперечностей, досягнення суспільної згоди за рахунок використання прийомів і засобів компромісного порядку. В суспільній свідомості спостерігаються істотні посування в розумінні компромісу. Розповсюдження в нещодавні минулі оцінки компромісу як данини безпринципності, змінюється визнанням значимості компромісу як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін. Вимогою політичної етики виступає обов'язкове врахування того, що будь-яка форма компромісу не може забезпечити повної згоди сторін, створити оптимістичну ситуацію, що характеризується відомою формулою Вільфредо Парето: «Ніхто не програє, але хтось ще й виграє». Але вона може забезпечити «згоду незгодних», дати суспільству можливість для пошуку нових шляхів вирішення конфліктних ситуацій.

Теоретичний і практичний інструментальний арсенал політичної етики поповнився новою системою дозволу конфліктних ситуацій - етикою ненасильницьких дій. На думку американського ученого Девіда Шарпа, автора книги «Політика ненасильницьких дій», науці відомі 198 засобів ненасильницького розв'язування політичних проблем - засоби ненасильницького протесту та переконання, засоби відмови від соціального, економічного та політичного співробітництва, засоби ненасильницького втручання. Сучасний політик зобов'язаний володіти прийомами «політичних технологій».

Політична етика не вирішує проблему зла як таку. Сучасний політик не може ігнорувати тієї обставини, що відступ па користь одного, як правило, зв'язаний з втратами для іншого. Парадоксальність ситуації діалектики добра і зла політолог Олександр Депісов пояснює тим, що «політик діє морально, якщо добро від його вчинків перевищує зло. А взагалі не творити зла просто пе можна, потрібно жертвувати одними частинами добра заради інших». Сучасна політологічна думка, відбиваючи об'єктивний «повий порядок речей в суспільстві», що змінюється, перетворення кризових факторів у постійні супутники суспільства, легалізація конфліктів як необхідного елементу соціальної динаміки, значне звуження сфери дії державного впливу, пропонує нетрадиційне тлумачення традиційних проблем політичної доцільності та морального зла, розглядаючи явища, що раніше оцінювалися як «несправедливі», аномальні, що відхиляються у вигляді «нових реальностей», що вимагають для свого пояснення інших понятійних схем. Однак і ця обставина не знімає проблему співвідношення політики та моралі, займає помітне місце в популярних політичних концепціях: держава політичного реалізму, легітимна держава, справедлива держава та іп. Якщо теоретики держави політичного «реалізму» наполягають на тому, що влада регулює діяльність винятково «логікою панування», тому не визнає жодних етичних обмежень, хоча із-за міркувань політичної стратегії не відмовляє у визнанні тих моральних норм, що міцно укоренились в суспільній свідомості, концепція ж «легітимної держави», навпаки, ґрунтується па визнанні вирішальної ролі моральних нормативів у політичній діяльності. На думку італійського політолога Христофора Карраседо, відокремлювальною парадигмою «легітимної держави» виступає прагнення до оптимального поєднання державної влади з індивідуальною та громадянською свободою. В праці «Парадигма легітимної держави» Христофор Карраседо підкреслює, що держава виступає охоронцем суспільного інтересу, гарантом прав людини. Легітимна держава допускає демократичний порядок, вимагає обов'язкової участі громадян в формуванні суспільної думки та в прийнятті відповідальних політичних рішень. Ще категоричніше позиція концепції «справедливої держави, що стверджує абсолютні етичні кордони», які мають «космоонтологічпу природу», що передує політичному життю. Однією із загальновизнаних політичних та етичних істин є визнання неминучості і невпевненості зла в житті людей. Сама досконала «легітимна держава», сама розвинена система «демократії» не спроможна ліквідувати, скасувати причини, що породжують страждання людей. Відомий американський філософ і футуролог Олвін Тоффлер в книзі «Зрушення влади. Знання, багатство та насильство на порозі XXI сторіччя», зокрема, зважує на те, що політики, виробляючи свої рішення та спираючись винятково на «факти», нерідко глибоко помиляються. Адже самі факти, насамперед, потраплять у політиків, минають «лабіринт, що вносить спотворення як у кривих дзеркалах». Будь-яке політичне рішення, навіть ті з них, що претендують па всезагальність, справді «приватне». Забезпечуючи інтереси однієї частини суспільства, водночас означає певні втрати для іншої. Це зауваження, звичайно ж, пе стосується мети політики, що переслідує такі загальнолюдські завдання, як забезпечення миру, безпеки народів, збереження природи. Хоча і тут повного збігу інтересів абсолютно всіх пе спостерігається. Але в такому випадку йдеться про такі конкретні види політики, як соціальна, економічна, податкова, фінансова тощо. Чесний політик зобов'язаний завжди та скрізь називати речі своїми іменами, визнавати в будь-яких обставинах, що - зло є зло і не що інше. Помічене: чесність - ознака сили політики, лицемірство - її слабості. Але треба зробити все можливе, щоб мінімізувати зло вже в сучасному, постараться компенсувати втрати постраждалих сторін.

Політична етика - відкрита система, що орієнтується на врахування нових ситуацій, розташування та зміни співвідношення взаємодіючих соціальних сил. їй притаманна теоретична і опера-Ціоністська гнучкість, спроможність до інновацій, творчих відновлень власних норм. Але незмінною, інваріантною залишається головна її мета - свобода, демократія, незалежність, суверенність, благополуччя людей. Будучи ціннісним орієнтиром демократії, свобода виступає разом з тим і умовою реалізації політикою її морального потенціалу. Тут, як в інших аспектах політики та моралі, чітко простежується діалектика взаємообумовленості мети та засобів їх досягнення. Знання багатогранної проблеми відношення політики і моралі, засвоєння і освоєння знань - неодмінна умова формування сучасної політичної культури суспільства, без якої суспільство не спроможне перейти в якісно новий демократичний соціально-ефективний, гуманістичний режим дальшого існування та розвитку. В суперечності моралі й політики величезну роль відіграє внутрішнє протиборство моральних уявлень політичних суб'єктів про Добро, Справедливість, моральний Обов'язок. Політика ж, взаємодіючи з різноманітними сферами суспільного життя, набуває рис і властивостей, що гарантують ЇЇ існування та розвиток в історично зримому майбутньому.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.