64.Поняття, так загальни ознаки основних конституційних прав, свобод та обов’язків людини та громадянина. Конституційні права- це передбачені нормимт КУ можливості людини у всіх сферах життєдіяльності. Основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами:

1. за характером утворення: основні (конституційні) і похідні (галузеві);

2. залежно від суб’єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;

3. за черговістю включення до конституцій та міжнародно-правових документів – права першого, другого та третього покоління. Перше покоління включає проголошені буржуазними революціями (17-18ст.) громадянські та політичні права, які отримали назву негативних, тобто таких, що виражають незалежність особи від держави, позначають межі її втручання в сферу свободи індивіда (право на життя, недоторканість житла, виборче право та інші).

Друге покоління стосується соціальних, економічних та культурних прав, що отримали закріплення в міжнародно-правових документах та конституціях багатьох держав до середини 20 ст. цю групу прав деколи називають “позитивними” оскільки їх реалізація на відміну від реалізації прав першої групи вимагає позитивного втручання держави, створення відповідних механізмів реалізації (права на працю, на відпочинок, на соціальне забезпечення, на освіту).

До третього покоління відносяться солідарні або колективні права, існування яких пов’язане з глобальними проблемами людства та які належать більше націям, народам чи територіальним громадам ніж окремим індивідам (право на мир, безпечне довкілля, самовизначення, місцеве самоврядування). Становлення прав цієї групи починається після ІІ світової війни.

4. за генезою (за походженням) на природні (якими володіє людини від народження, в силу того, що вона є людиною) та похідні (які походять від держави, надаються державою);

5. за видом суб’єкта – на індивідуальні та колективні;

6. за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню.

7. за змістом. Даний критерій в юридичній літературі є найбільш поширеним і відповідно до нього виділяють наступні групи: особисті або громадянські права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні та культурні права і свободи.

65.Система основних(громадянських) прав і свобод. Основні права і свободи людини і громадянина – це закріплені в конституції України невід’ємні права і свободи людини і громадянина, що належать їм від народження чи в силу наявності у них громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Цим правам і свободам характерні наступні риси:

1. вони життєво важливі та найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так і для суспільства і держави в цілому. Значення цих прав і свобод полягає в тому, що вони виступають необхідною передумовою участі особи у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпеченні честі та гідності людини. Реалізація цих прав і свобод забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;

2. вони не набуваються та не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;

3. їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:

конституційні права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, встановлених іншими галузями права, які в силу цього мають похідне від них значення;

закріплюються за кожною людиною і громадянином;

мають загальний характер, тобто їх обсяг є однаковим для кожної людини і громадянина;

мають особливу юридичну форму закріплення – вони фіксуються в Конституції України;

специфіка механізму їхньої реалізації пов’язана з тим, що на відміну від інших прав і свобод які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері постійного, невід’ємного права кожного учасника правовідношення.од громадянами цієї держави на території України, яке набирає чинності після його опублікування й може бути

66.Поняття та система основних політичних прав і свобод громадян України. Політичні права – це можливості людини і громадянина брати участь у громадському і державному житті, вносити пропозиції щодо поліпшення роботи державних органів, їх службових осіб і об’єднань громадян, критикувати недоліки в роботі, безпосередньо брати участь в різних об’єднаннях громадян. Їх важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Реалізуючи політичні права громадяни України асоційовані як Український народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, беруть участь у здійсненні влади. Конституція України до політичних прав відносить наступні:

право громадян на участь в управлінні державними справами гарантується статтею 38 КУ. Відповідно до статті 64 КУ дане право може бути тимчасово обмежене лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Змістом даного права є наступне:

право брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування;

право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожне з зазначених прав є самостійним та має свої особливості. Зокрема Конституція встановлює власні обмеження стосовно кожного з зазначених прав. Наприклад, стаття 70 КУ обмежує у праві брати участь у референдумі лише громадян України, які не досягли 18 віку або визнані судом недієздатними. Специфікою виборчих прав є встановлення активного і пасивного права і відповідних обмежень. Відповідно до ЗУ “Про державну службу” не можуть бути прийняті на державну службу особи, які визнані у встановленому порядку недієздатними, мають судимість, що є несумісною з зайняттям посади, у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами. Перелік даних випадків є вичерпним.

Право на звернення проголошене статтею 40 КУ. Змістом даного права є право громадян:

Клопотати про сприяння реалізації закріплених КУ та чинним законодавством України їх прав та законних інтересів;

Оскаржувати дії або бездіяльність та рішення державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб, якими порушено їх права і законні інтереси та вимагати їх поновлення;

Повідомляти про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлювати думку щодо поліпшення їх діяльності;

Висловлювати поради і рекомендації.

Законом України “Про звернення громадян” прямо забороняється: направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються, відмовляти в прийняття та розгляді звернень, поданих у встановленому порядку і належним чином оформлених, відмовляти в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну приналежність, стать, вік, віросповідання, національність, незнання мови звернення.

Громадянин який звернувся з заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування має право особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, брати участь у перевірці заяви чи скарги, знайомитись з матеріалами перевірки, подавати додаткові матеріали, користуватись послугами захисника, одержувати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги, вимагати відшкодування збитків якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду. Для певних категорій громадян закон передбачає відповідні обмеження щодо подання звернень, обумовлюється це специфікою їх діяльності. Так, військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ мають право подавати такі звернення, які не стосуються їх службової діяльності. Інші звернення подаються такими особами відповідному командуванню у порядку встановленому дисциплінарними статутами.

Право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації передбачена статтею 36 КУ (викладено у питання про політичні партії т

67.Система основних економічних,соціальних та культурних прав громадян України

Економічні права та свободи людини і громадянина — це самостійний вид прав та свобод у загальній системі конституційних прав та свобод людини і громадянина, під якими слід розуміти можливості людини та громадянина володіти, користуватися та розпоряджатися економічними благами, а також набувати та захищати їх у порядку, межах, формах і спосіб, передбачених Конституцією та законами України.

За об'єктною ознакою виділяють такі економічні права та свободи людини і громадянина:

• право приватної власності (ст. 41 Конституції України);

• право на підприємницьку діяльність⁴ (статті 15, 42 Конституції України);

право громадян на користування об'єктами права публічної (суспільної) власності: власності Українського народу, державної та комунальної власності (статті 13, 14 Конституції України)¹.

До соціальних прав та свобод людини і громадянина належать:

право кожного на житло (ст. 47 Конституції України). У кон-і іптуціях зарубіжних держав дане право, як правило, не формулюється як суб'єктивне конституційне право, а тому не заміщається судом². Певною мірою про таке розуміння даного конституційного права і в Україні свідчить те, що в ст. 47 Кон-С і итуції України закріплено положення, відповідно до якого держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме .шагу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду;

право кожного на працю (ст. 43 Конституції України). Реа-п.іація права на працю є досить проблемним питанням. Проб-и ма ця полягає у тому, що в умовах ринкової економіки таке право не може мати юридичного механізму реалізації, якщо його розуміти у тому значенні, в якому воно закріплювалося у соціа-ін тичних конституціях: як право на отримання гарантованої рс >боти з оплатою праці за її кількістю і якістю (ч. 1 ст. 118 Кон-і і итуції СРСР 1936 р.). При закріпленні цього права потрібно (Найти оптимальне формулювання, яке б, з одного боку, задо-иольняло соціальні очікування, однак з іншого — не допустило б подання до суду позовів до держави з вимогою надати робоче місце на підставі конституційної норми. Наприклад, у Консти-і унії Італії право на працю записане не в частині І «Права та рбов'язки громадян», а у вступній частині «Основні принципи», що містить норми-принципи та норми-цілі³.

Статтею 43 Конституції України також визначено, що держава гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трутної діяльності. Однак реалізація цього права також залежить під наявності попиту, і воно також практично не може бути заміщеним у судовому порядку.

У той же час передбачені ст. 43 Конституції України права на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату не нижчу від визначеної законом, на захист від незаконного звільнення, на своєчасне одержання винагороди за працю захищаються юридично.

У недемократичних державах конституції формулюють не право, а обов'язок працювати, що на практиці проявляється у примусі до праці. Наявність обов'язку працювати у конституціях демократичних держав має більше моральне, ніж юридичне значення¹;

право кожного, хто працює, на страйк (ст. 44 Конституції України).

У демократичних державах це право зазвичай не виносять на конституційний рівень, хоча воно визнається і детально регулюється чинним законодавством. У постсоціалістич-них конституціях право на страйк зустрічається досить часто. Це є реакцією на минуле, оскільки соціалістичні конституції таке право рідко визнають, виходячи з того, що працівники — власники всієї економіки, а тому страйкувати їм немає сенсу²;

право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45 Конституції України);

право громадян на соціальний захист (ст. 46 Конституції України).

Зазвичай у такому формулюванні дане право у конституціях не записується, чим знімається питання про його судовий захист як конституційного права, однак ті права у цій сфері, які передбачені у чинному законодавстві, захищаються у судовому порядку³;

право кожного на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції України);

право кожного на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49 Конституції України).

При цьому щодо змісту ч. З ст. 49 Конституції України Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 29.05.2002 р.

№ Ю-рп/2002¹ визначив, що положення ч. З ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» треба розуміти гак, що в державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги.

Хоча, враховуючи дійсний стан справ у цій сфері, при тлумаченні зазначеного положення більш прийнятною, з нашої точки зору, є позиція Міністерства економіки та з питань європей-ської інтеграції України, згідно з якою термін «безоплатність» узагалі не може мати достатнього обґрунтування в умовах ринкової моделі економіки, оскільки видатки на «безоплатну медичну допомогу» завжди оплачуються (раніше чи пізніше) самим пацієнтом шляхом відрахувань від заробітної плати (доходів) до бюджетів. Тому «положення ч. З ст. 49 Конституції України про безоплатність... є одним з рецидивів планової економіки ... і .іовсім не враховує ринкових принципів». На думку Міністерства, «безоплатну медичну допомогу» доцільніше розглядати як благодійну, що оплачується іншими членами суспільства (п. 2 мотивувальної частини згаданого Рішення);

право кожного на безпечне для життя і здоров'я людини довкілля (ст. 50 Конституції України).

Окрім актів Міжнародної хартії прав людини, документами, ЩО регулюють реалізацію соціальних прав, є: Європейська соціальна хартія (1961 р.) та Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.) (обидві ратифіковані Україною), конвенційні стандарти Міжнародної організації праці (їх прийнято більше 170).

До культурних прав та свобод людини і громадянина належать:

право кожного на освіту (ст. 53 Конституції України).

Слід звернути увагу на те, що суть даного права у сфері вищої освіти полягає у взятті на себе державою зобов'язання за безпечити певний рівень обов'язкової освіти, а не автоматичне надання кожній людині можливості отримати освіту¹. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 04.03.2004 р. № 5-рп/2004² безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її за стандартами вищої освіти без унесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення);

свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості громадян, право на захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54 Конституції України).

Це свободи другого покоління, які з'явились у конституціях як противага прагненням тоталітарних режимів (фашистського, комуністичного тощо) підпорядкувати собі духовний світ людей.

У деяких державах до культурних прав також відносять академічну свободу, тобто свободу викладання, яку можна розглядати як прояв і продовження права на поширення інформації, свободи думки і слова. Свобода викладання повинна мати свої межі з метою заборони поширення ідей, що пропагують насильство, зневагу або ненависть до інших людей або народів тощо³

68.Поняття, система і види гарантій реалізації та захисту конституційних прав та свобод людини та громадянина. Гарантії реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина – це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують здійснення, охорону і захист зазначених прав, є порукою виконання державою та іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них з метою реалізації конституційних прав та свобод людини та громадянина. Зазначені гарантії взаємопов’язані та взаємообумовлені та в своїй сукупності складають відповідну систему. Всі можливі гарантії прийнято поділяти на загальносоціальні (загальні) та власне правові, юридичні (спеціальні).

До загальносоціальних гарантій відносяться: ідеологічні, політичні (суверенність і демократичність держави, незмінність конституційного ладу,), економічні (ринкова економіка, рівність форм власності), власне соціальні (забезпечення зайнятості населення,), організаційні (ефективність судової та правоохоронної діяльності).

Правові гарантії – це встановлені державою з наданням їм формальної юридичної обов’язковості принципи та норми, які забезпечують здійснення зазначених прав та свобод шляхом належної регламентації порядку їх здійснення, а також їх охорони і захисту. За критерієм їх змісту гарантії поділяються на матеріальні, процесуальні, організаційні. Окремим видом правових гарантій є юридична відповідальність. Залежно від рівня їх юридичного статусу правові гарантії поділяються на міжнародно-правові та національні, конституційні та галузеві. За критерієм основного суб’єкта їх забезпечення гарантії поділяються на державні (ті які забезпечуються державою в особі її органів); міжнародні гарантії (забезпечуються міжнародними інституціями); гарантії, які забезпечуються державою за участю відповідних об’єднань громадян (політичних партій, профспілок); гарантії, які забезпечуються державою за участю самих громадян шляхом реалізації останніми передбаченого ст. 55 КУ права будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а також інших спеціальних (захисних) прав.

Спеціальні, так звані захисні права передбачені статтями 55-63 КУ. Вони гарантуються державою кожній людині і щодо них, відповідно до вказаних статей, а також статті 64 КУ не можуть встановлюватись жодні обмеження. До зазначених прав кожної людини віднесено:

Право знати свої права і обов’язки (стаття 57). Свобода людини не може бути справжньою, якщо людина не знатиме своїх прав і обов’язків. Закони та інші НПА, що визначають права і обов’язки громадян мають бути доведені до відома населення у порядку встановленому законом і в разі не дотримання цієї вимоги є не чинними.

Право на правову допомогу і свободу вибору захисника своїх прав (ст.59). право на вільний вибір захисника див: Рішення КСУ від 16 листопада 2000 №1-17/2000.

Право захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань (ст. 55).

Право на відшкодування шкоди заподіяної державою (ст.56).

Право на звернення до уповноваженого ВРУ з прав людини (ст.55).

Право на судовий захист прав та свобод людини та громадянина (ст.55). відповідно до Рішення КСУ від 25 грудня 1997 року №9 частину 1 статті 55 КУ необхідно розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод в судовому порядку. Суд не може відмовити в правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав і свобод. Відмова суду у прийняті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно статтею 64 КУ не може бути обмежене. Згідно рішення КСУ від 25 листопада 1997 року частину 2 статті 55 КУ необхідно розуміти так, що кожен , тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства вважають що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина… чи перешкоджають їх здійсненню, а також потребують правового захисту в суді.

Право на звернення до міжнародних установ та організацій (ст.55) таке право в громадян України з’явилось після вступу України до Ради Європи та прийняття ЗУ “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до конвенції”, який набрав чинності з 22 вересня 1997 року. Таким чином громадяни України мають право звертатись за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини, який знаходиться в Страсбурзі (Франція).

69.Конституційні обов’язки людини та громадянина України та гарантії їх виконання. Обов’язки як і права та свободи є обов’язковим елементом правового статусу особи. Недаремно ст. 23 КУ зазначає: “кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості”. Невиконання частиною суспільства своїх обов’язків неправомірно змінює їх правовий статус на шкоду статусу інших його членів, права та свободи яких фактично обмежуються. Це в свою чергу порушує баланс інтересів і створює умови виникнення конфліктів між людьми.

Конституційні обов’язки людини і громадянина – це закріплена Конституцією України і гарантована відповідним механізмом їх здійснення необхідність вчинення дій, покладена на людину чи громадянина і безумовна до виконання ними.

Аналіз положень конституції дозволяє класифікувати обов’язки людини і громадянина України за різними критеріями. Так відповідно до пункту 1 частини 1 статті 92 КУ, за критерієм їх значущості можна виділити основні та інші обов’язки, за критерієм втілення їх у нормах КУ – конституційні та інші.

Серед конституційних обов’язків людини і громадянина, за критерієм суб’єкта, на якого вони покладаються, можна виділити такі три основні групи обов’язків:

1. Обов’язки будь-якої людини, яка перебуває на території України;

2. Обов’язки громадян України;

3. Обов’язки іноземців та осіб без громадянства.

Конституція визначає наступні обов’язки людини: 1. Обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (стаття 68 КУ). Конституція України, містить ряд заборон (ст. 13, 17, 19, 23, 24, 41, 55, 126) таких як заборона використовувати власність на шкоду людині і суспільству, у тому числі таким чином, щоб це погіршувало екологічну ситуацію і природні якості землі; створювати на території України будь-яке збройне формування, не передбачене законом, і бути його членом; примушувати будь-кого робити те, що не передбачено законодавством; встановлювати будь-які привілеї чи обмеження за будь-якими ознаками; захищати свої права і свободи забороненими законом засобами; здійснювати у будь-який спосіб вплив на суддів, тощо.

Приписами є положення про те, що: ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань; державною мовою в Україні є українська; усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

Обов’язок неухильно додержуватись законів означає, що кожен повинен добросовісно, точно, своєчасно і без будь-яких застережень виконувати усі передбачені законами приписи і дотримуватись заборон, що у них містяться.

2. обов’язок виконувати судові рішення. Цей обов’язок випливає з ст. 124, 129, 150 КУ, які зазначають, що судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України. Це стосується тих судових рішень, які набрали законної сили. Що стосується рішень ухвалених КСУ, то вони є обов’язковими до виконання на території України, остаточні та не можуть бути оскаржені. Невиконання судового рішення тягне за собою кримінальну або адміністративну відповідальність. 3. обов’язок знати закони, випливає з статті 68 КУ, оскільки не можливо неухильно додержуватись КУ та законів України не знаючи їхнього змісту. Крім того, відповідно до ч.2. статті 68 КУ, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Незнання людиною підзаконних НПА не звільнятиме її від юридичної відповідальності тільки у випадках, коли знання цих актів даною конкретною людиною передбачається як необхідний юридичний факт.

4. обов’язок набути загальну середню освіту випливає з статті 53 КУ і оскільки цей обов’язок покладається а осіб, певна частина яких є обмежено дієздатними в силу малоліття, він передбачає також і обов’язок батьків забезпечити здобуття їх дітьми загальної середньої освіти. Згідно ЗУ “Про освіту” загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними національно культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення. Саме тому держава гарантує молоді право на отримання повної загальної середньої освіти, оплачує її здобуття і визнає її обов’язковою. ЗУ “Про загальну середню освіту” встановлено, що батьки, або особи, які їх замінюють зобов’язані забезпечувати умови для здобуття дитиною повної, загальної середньої освіти за будь-якою формою навчання, а злісне ухилення батьків від виконання обов’язків щодо здобуття їх неповнолітніми дітьми повної загальної середньої освіти може бути підставою для позбавлення їх батьківських прав, а також притягнення до адміністративної відповідальності, а за експлуатацію дітей, якщо це спричинило істотну шкоду для освітнього рівня дитини до кримінальної відповідальності.

5. обов’язок не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 КУ). Розкривається цей обов’язок в інших статтях КУ – 24, 27, 28, 32, 41, 43, 44, 47, 54, 64. Вказаний обов’язок не є абсолютним і має винятки. Так відповідно до статті 55 КУ, посягання на права і свободи честь і гідність інших людей можливі, якщо вони є передбаченими законом засобами для захисту власних прав і свобод (необхідна оборона, крайня необхідність).

6. обов’язок не заподіювати шкоду природі і культурній спадщині, відшкодовувати збитки завдані природі і культурній спадщині (ст. 66 КУ). Цей обов’язок передбачено також ст. 13, 16, 41, 50, 54 КУ. Невиконання обов’язку не заподіювати шкоду природі і культурній спадщині може бути обґрунтоване в умовах крайньої необхідності, коли заподіяння шкоди названим об’єктам правової охорони обумовлене усуненням небезпеки, яка безпосередньо загрожує правам і свободам людини. ККУ передбачає кримінальну відповідальність за різноманітні злочини проти довкілля.

7. обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах встановлених законом (ст. 67 КУ). Конкретні види податків, їх ставки, порядок сплати, пільги визначаються податковим законодавством. Що стосується сплати інших, обов’язкових платежів, то обов’язок їхньої сплати не розглядається як конституційний.

8. нести обов’язки у сім’ї, піклуватися про дітей та про непрацездатних батьків (ст. 51 КУ). Відповідно до цієї статті, батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх не працездатних батьків. Більш детально ці обов’язки визначаються Сімейним кодексом України.

9. обов’язок не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. (ст. 60 КУ). Цей обов’язок є абсолютним. Його виконання є гарантією забезпечення правового порядку, за яким ніхто не буде примушений робити те, що не передбачене законодавством, а органи державної влади та місцевого самоврядування діятимуть лише на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Обов’язками, які покладаються тільки на громадян України відповідно до конституції є такі:

1. обов’язок захищати вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України (ст. 65 КУ). Цей обов’язок також включає обов’язок громадян від відбувати військову службу відповідно до закону. Більш детально цей обов’язок визначається ЗУ “Про оборону”, “Про загальний військовий обов’язок і військову службу”, “Про альтернативну (невійськову) службу” та деяких інших. Від даного обов’язку відповідно до ст. 35 КУ ніхто не може бути увільненим або відмовитись і за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, його виконання може бути замінене альтернативною (невійськовою) службою. Відповідно до ст. 2 Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу” право на альтернативну службу мають громадяни України за додержання сукупності трьох умов: 1. Належність до діючих згідно законодавства релігійних організацій; 2. Наявність релігійних переконань, яким суперечить виконання військового обов’язку; 3. Віровчення зазначених релігійних організацій не допускає користування зброєю (перелік таких релігійних організацій затверджено постановою КМУ від 10 листопада 1999 №2066). За не виконання даного обов’язку передбачена кримінальна і адміністративна відповідальність.

2. обов’язок шанувати державні символи України (ст. 65 КУ). Для громадян України даний обов’язок є абсолютним і з нього не може бути виключень. Наруга над державними символами України тягне за собою кримінальну відповідальність на підставі ст. 338 ККУ.

3. обов’язок щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку встановленому законом (ст. 67 КУ). Згідно ЗУ “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” такі декларації платники податків-фізичні особи подають до 1 квітня року наступного за звітним.

Спеціальні обов’язки іноземців та осіб без громадянства за конституцією України: відповідно до ст. 26 КУ іноземці несуть такі самі обов’язки як і громадяни України, але за винятками встановленими КУ, законами чи міжнародними договорами. Це означає, що на іноземців згідно КУ можуть не покладатись певні обов’язки, які покладаються на громадян України, з іншого боку на них можуть покладатись додаткові обов’язки. Додатковими обов’язками згідно ЗУ “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” є: 1. Обов’язок при здійсненні своїх прав і свобод не завдавати шкоди національним інтересам України. Під національними інтересами розуміються інтереси забезпечення її національної безпеки у політичній, економічній, соціальній, екологічній, науково-технічній, інформаційній та воєнній сферах. 2. обов’язок шанувати традиції та звичаї народу України. На окремі категорії іноземців законами України покладаються й інші обов’язки. Наприклад, відповідно до ЗУ “Про біженців” іноземці та особи без громадянства, які подали заяви про надання їм статусу біженця, зобов’язані зокрема, пройти медичний огляд на вимогу органів охорони здоров’я.

Гарантії виконання конституційних обов’язків людини і громадянина – це умови та засоби, принципи та норми, які забезпечують виконання зазначених обов’язків. Як і гарантії реалізації прав і свобод людини, гарантії виконання ними своїх обов’язків можуть бути загальносоціальними (ідеологічні, політичні, економічні, соціальні, організаційні), та власне правовими, юридичними (юридична відповідал