Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Кремінь. Політологія.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
16.11.2019
Размер:
3.59 Mб
Скачать

Національна політика і формування суверенної держави

В сучасних умовах народ України став на шлях створення суверенної та правової держави. Ідея України як вітчизни для всіх громадян, що зв'язали свою долю з українською землею та причетних до політичного, економічного і духовного життя, до створення демократичного, гуманного, соціально-справедливого суспільства стала консолідуючою. Та шлях до суспільства, основаного на гуманізмі, рівності, справедливості, шлях до суспільства, де панує світ, добро, злагода, де справді, а не декларативно дотримуються права людини, її прагнення до самовираження, національної самобутності досить не простий.

1. Державна суверенність і національне самовизначення Україна як і більшість держав сучасного світу - багатонаціональна. Історичний досвід свідчить, що така обставина як багато-національність, виступає однією з вирішальних умов досягнення мети - утвердження національної державності, міцно засновано^і на демократичності, рівності всіх націй і народностей, соціальній справедливості. Шлях до суверенної, демократичної і національної держави лежить і через ретельно продуману, справді демократичну, національну політику, що відповідає суверенним інтересам і почуттям українського народу. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства багато в чому залежить від досягнутої міжнаціональної злагоди, від того, як держава розпорядиться великим історичним досвідом розвитку національних відносин, чи зуміє використати науковий аналіз світової і вітчизняної історії етносоціальних відносин. Науково обґрунтовані підходи до проблем міжетнічних і національних відносин як найважливішої сфери життя сучасного українського суспільства - необхідна умова та дієвий фактор гармонізації міжнаціональних відносин, досягнення його цілісності, міцності і стабільності.

Характерною рисою політичного підходу в визначенні нації виступає прагнення розглядати її здебільшого в державно-правовому аспекті, тобто без врахування складної палітри суспільних відносин. Етатистська теорія нації (від франц. etat - держава) не розкриває суті нації, а прагне визначати цю спільність тільки в аспекті розвитку держави та її функцій. Соціолог Поль Мапчіпі твердить, що національна свідомість виховує таке почуття у членів нації, що забезпечує правову внутрішню спільність, робить їх єдність вічною і непорушною. Але етатистські концепції нації відмовляють пародам, які не утвердили через різноманітність причин своєї національної державності, в праві навіть називатися націями тощо. Але історичний досвід заперечує імовірність абсолютизації «нації - держави». Адже багато народів, не маючи своєї державності через ряд причин, все ж не переставали бути націями.

Основоположним політико-правовим принципом, необхідним для демократичного врегулювання національних відносин, є принцип національного самовизначення (право народу на вільний вибір державного ладу, аж до державного відокремлення та утворення самостійної держави і самостійний вибір державної символіки, право кожного народу самостійно вирішувати питання економічного, політичного, соціокультурного розвитку тощо). Адже головним фактором, сприятливим консолідації націй, стало народження стабільних економічних, торгових зв'язків в умовах капіталістичного господарства, а розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зміни в економічному, соціальпо-політичпому і духовному житті. Прогресивна демократична думка Росії і України дотримувалась історичного погляду па походження нації, стверджувала, що національне почуття - відображення об'єктивних умов національного життя. Відомий російський революційний демократ Микола Черни-шевський стверджував, що не існує чистих національних культурпо-нсихологічиих типів людей. Турбота про таку національну чистоту означає відсутність самостійності. Саме з позицій єдності території, економічного, культурного життя українського народу революційні демократи оцінювали проблему вічної роздрібненості українських земель. Розчленування українських земель, відірваність українців Галичини від величезної маси братів за рубежем стало самою великою раною, що послаблювала західноукраїнських трудящих, а возз'єднання українських земель розглядається важливою умовою національного розвитку українського народу.

Давно вже стало звичним вважати Західну Україну генератором української ідеї, а Львів, Івано-Франківськ - правовірними українськими містами і навіть не задумуючись, що по іронії історії зобов'язані одній людині - Иосифу Сталіну. На перший погляд це твердження здається диким, але, поклавши руку на серце, треба визнати, що Івано-Франківськ (Станіслав) залишився б великим європейським центром, а Львів -польським оплотом у Східній Галичині, що належала б швидше полякам і не було б у Львові ніякого «українського П'ємонту» і «центру національного відображення», а заселяли б його, як і в 1939 році, поляки, велика єврейська община і трохи українців. В сучасних умовах поляків у Західній Україні майже немає. Вважається, що жителі Західної України - українці, але ж насправді ще з XV ст. міста Східної Галичини в основному заселяли поляки, які витіснили українців. Східні ж слов'яни, як правило, жили в селах, займались землеробством і скотарством. У зв'язку з цим культура східних слов'ян - селян - бідніша за польську, а українські магнати «виходячі в світ» відразу ж ополячувались, бо в середовищі свого народу не могли себе відчувати повноправними особистостями. І лише небагато українців на початку XX ст. змогли своїм світоглядом зрівнятись з основною масою польського міського населення. Не дивно, що в тому ж Львові па більше аніж 50 процентів жителів поляків і майже ЗО процентів євреїв припадало лише 14-17 процентів українців («Енциклопедія українознавства», Львів, 1994, т.4, с 1411). Отже, в 20-х роках XX ст. і пізніше в містах Західної України в основному жили поляки і євреї (23 і 12 процентів від загальної чисельності населення), а в селах українці - близько 62 процентів. Навіть тоді, коли поляки і українці ставились австрійською владою в однакові умови, українці все ж виявлялись далеко позаду через низьку самосвідомість. Відомо, що ще в першій світовій війні створено легіон українських січових стрільців, але в противагу створюються три легіони поляків. На кінець війни легіон українських січових стрільців мав чисельність менше полку. Тоді ж поляки в однакових умовах з українцями змогли зі свого легіону створити три, в яких було шість полків. Завжди мала гострий характер і боротьба та суперечки між польським міським і українським сільським населенням. У 1918 році львівські міщани від малого до дорослого стали па захист міста, яке намагались захопити «прийшлі» українські частини. Відомо, поляки розбили Українську галицьку армію і потім повністю захопили Східну Галичину і частину Волині. Та уже в 1939 році з приєднанням Західної України до Радянської України почались етнічні чистки на користь українців. Тоді на території західних земель України крім шести мільйонів поляків проживало і більше мільйону євреїв. Спочатку зазнала репресій інтелігенція. Тоді із Західної України в Сибір і на Урал вивезено 109 тис. поляків і 64,5 тис. євреїв, так званих осадників: людей з вищою освітою, викладачів, представників культури та мистецтва. До того ж, серед осадників налічувалось лише 11 тис. українців, небезпечних для Радянської влади.

В період окупації західних земель фашистськими загарбниками гітлерівці масово знищували євреїв, замінюючи їх українцями. Ця «заміна» обумовлювалась тим, що німцям в містах потрібна була робоча сила, а використовувати поляків та євреїв не могли з ідеологічних міркувань. Зате німці мало, в порівнянні з євреями, знищували поляків. Та після визволення з-під фашистської окупації західних земель майже півтора мільйона поляків виселено в Польщу, які становили більшу половину населення. Обумовлювалось виселення поляків возз'єднанням з етнічним населенням Польщі, вивільнивши територію - міста і села для українців та незначної кількості росіян та інших. Відновлювалась «історична справедливість».

В сучасних умовах іноді йдеться про втрату Україною так званого Закерзоипя - земель, відданих Польщі. В період операції «Вісла» (1946 рік) з земель Закерзопия виселено близько 350 тис. українців. Але ж більше, аніж 1,5 мільйона поляків передали українцям багато міст Східної Галичини, якими самостійно оволодіти українцям не вдалося б, як не вдається повернути Україні Холма - колись столиці Данила Галицького. Тоді поляки могли радіти навіть тому, що за значні територіальні втрати їм дали хоч щось. Адже тоді Йосиф Сталін міг їм не залишити і Закерзоиня. Та ні в якому випадку не варто ідеалізувати Сталіна і твердити, що до західних українців ставився доброзичливо. Тут можна згадати і легендарну боротьбу бандерівців і дивізію СС «Галичина», і українські полки німецької поліції. Та Сталін зробив інше. Фактично розвів вічно ворогуючих «козаків» і «ляхів» па різні сторони залізного кордону, нагнітивши польсько-україпські відносини атмосферою дружби і взаєморозуміння. І польські інтелектуали пізніше визнали, що Львів - місто українське, а Вільнюс -литовське. Та й не раз Йосиф Сталій знищував в середовищі українських більшовиків автопомно-федеративні наміри. Фактично з його подачі припинено розкол України па Допецько-Криворізьку республіку, Тавриду, Причорноморський край і власне Україну, усунено суперечки між більшовиками Києва і Харківсько-Допецького регіону, не без його участі столиця України з Харкова перейшла до Києва. Тоді ж ідеоло-! і( ю викорінено поняття Галичина, Наддніпрянщина, Допецько-Криво-різький регіон. І заради справедливості Україна ніколи не мала ініціатора, який би об'єднав її територію, вигнавши інших претендентів па володіння нею, вогнем і мечем прищепив би її жителям любов до Вітчизни. Між тим сучасна Україна є саме такою постімперською державою, а імператором її був Йосиф Сталій, кров'ю і залізом загнавши народи краю в українські національні межі. І сучасна Україна, її територіальна цілісність народжена в період сталінщини.

Прогресивна демократична думка України визнавала необхідність існування національної ідеї в процесі створення держави. Але для українців власна державність на протязі століття залишалася нездійсненною мрією і втілити ідею в реальність було неможливо, бо заважали окупації, зака-балення більш сильними і войовничими сусідами. Українці належать до тих народів світу, що ніколи не гнобили, не завойовували чужих земель, а, навпаки, боролись самі та допомагали іншим пародам у визвольній боротьбі. Уявлення про рух українців до національної самостійності різні. Відомий прогресивний мислитель Михайло Драгоманов, наприклад, не бачив необхідності боротьби українців за власну державну самостійність, тому що суспільство у вищій формі розвитку неодмінно прагне до федеративного співжиття в межах Європи або всього світу. Федерація, за Драгомаповим, базувалася або будувалася не за національним принципом, а за принципом так званих областей. 25 жовтня 1884 р. Михайло Драгоманов в листі до Івана Франка особливо зазначав: «Націоналісти помиляються, коли думають, що публіка може жити кожний день націоналізмом, завжди думати про «свій будинок». Звичайна людина, насамперед, думає, який будинок, а потім уже свій або найманий. В суспільному житті частіше добродій або мужик, ліберал або абсолютист, раціоналіст або клерикал та ін., і дуже рідко українець або поляк, москаль та ін. От і від літератури людина хоче, насамперед, навчитися господарюванню або політиці, або релігії та ін., а потім уже задоволення свого національного почуття, навіть коли воно в ньому розбуджено». Однак, націоналісти та їх прихильники наполягали, і тепер продовжують наполягати, па іншому підході до проблеми утвердження національної державності. Не принижуючи ролі і значення творчої спадщини Михайла Драгомаиова, сучасне українство вважає його теорії інколи досить небезпечними. Але Михайло Драгоманов невтомно зв'язував українське визволення з соціалізмом і Росією, додаючи повний багаж ідей у формі лібералізму, космополітизму і москвофільства, а це в умовах пригнобленої нації неприпустимо.

В сучасних умовах концепція націоналізму одна з привабливих, особливо у молодих, самоутверджуючихся і самовизначених націй. Націоналізм в соціально-політичному аспекті - це ідеологія, політика і психологія проповіді національної відособленості та винятковості, недовір'я до інших націй і міжнаціональної ворожнечі, несумісна з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи та братерства всіх народів. Націоналізм особливо небезпечний в багатонаціональних суспільствах, де вирішуються проблеми національного, державного суверенітету і державного будівництва. Націоналізм - ідеологія, політика і психологія в розумінні національного питання. Але іноді під конкретні види, форми прояву націоналізму підводять далеко не однорідні явища: місництво і звеличення архаїчних побутових, родових звичаїв і обрядів, національне марнославство і відмова від принципу загальнолюдських цінностей у освіті, культурі, ідеалізація історичного минулого та ототожнення національного з релігійним.

Національна обмеженість - це ще не націоналізм. Настільки ж далеко від націоналізму і етнічне упередження. Етнічне упередження не більш як мимовільна соціально-психологічна настанова. На жаль, і досі дехто продовжує стращати жупелом націоналізму кожний раз, коли зустрічається з такого роду явищами. Не рідкі випадки змішування з націоналізмом спроб заборони національної гідності особистості або навіть самоствердження національної мови, не говорячи вже про відстоювання національних інтересів і про вимогу національної справедливості. Національна рівність в ЇЇ справжньому розумінні, окрім соціально-економічного, має й інші, не менш важливі аспекти - політичний, правовий, культурний і етнічний, що тісно взаємозв'язані. Між формально проголошеною рівністю та рівністю фактичною лежить величезна дистанція. Звідси важливо законодавче закріплення політичних прав, особливо прав національних меншостей.

В різноманітних доктринах під націоналізмом розуміється тлумачення нації як вищої позаісторичної та надкласової форми суспільної єдності, як гармонійне ціле з тотожніми основними інтересами всіх соціальних верств, що складають її. В країнах, де історично зародились капіталістичні відносини (так званих країнах першого ешелону розвитку капіталізму), передовий клас -буржуазія - успішно використав ідею національної консолідації для ліквідації феодальної роздрібненості, вигнання іноземних загарбників, створення національних держав. Все це стало могутнім фактором розвитку економіки, в тому числі й з використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного і духовного закабаления інших народів - об'єктивною основою для виникнення націоналізму пригноблених народів. Володимир Ілліч Ленін звертав особливу увагу на необхідність розрізняння націоналізму націй і націоналізму націй, що гноблять пригноблених. Націоналізм націй пригноблених, що відіграв велику роль в антиколоніальному русі як ідеологія широких мас, далеко не вичерпав прогресивного антиімперіалістичного змісту. Національна ідея відіграє немаловажну роль в об'єднанні країни, ліквідації роздрібненості і роз'єднаності.

Звичайно ж, націоналізм пригноблених націй має історичне виправдання і виконує не тільки руйнівну роль (розвал колоніальних імперій), але й творчу місію -утворення молодих національних держав. Творча місія націоналізму в багатонаціональній державі успішна тоді, коли націоналізм, по-перше, не ідеалізує національну винятковість, а сприймає історичні реальності та рахується з інтересами та національними цінностями народів, що складають суспільство, по-друге, національні інтереси «титульної» нації зрозумілі, близькі всім народам суспільства, ио-третє, коли не тільки інтереси всього суспільства близькі та співпадають, але й практична діяльність держави спрямована па реалізацію загально* національних інтересів, суть яких - загальне процвітання суспільства, культур його народів, зміцнення могутності і авторитету держави.

Під ідеєю націоналізму, національного відродження і самовизначення згуртовуються не тільки представники докорінної нації, але й всі етносоціальні спільності, групи суспільства. Ця ідея особливо актуальна в Україні, коли національні концепції чекають свого правильного вирішення па основі демократії, рівності, поваги прав і гідності всіх ірраціо-нальних меншостей. Націоналізм, як стверджують Володимир Ленін, Отто Бауер та інші теоретики національного питання, прогресивний до певного рубежу в політичному житті суспільства і утвердження національної державності. Як тільки мета національного самовизначення і державного суверенітету в основному досягнуті, націоналізм перетворюється в свою протилежність, в небезпечне для всього суспільства і корінної нації явище. В певних умовах націоналізм може перерости в шовінізм. Шовінізм - реакційна ідеологія та практика, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті між народами, підпорядкування та гноблення інших народів. Для шовінізму характерні войовнича проповідь національної винятковості, розповсюдження національного чванства, національного егоїзму, протиставлення інтересів однієї нації інтересам всіх інших націй. Шовінізм яскраво проявляється в явищах національного екстремізму. Ідеї націоналізму і шовінізму можуть бути використані з певних соціальних позицій різноманітними масовими та політичними силами, що аж в ніякій мірі не може сприяти досягненню міжнаціональної згоди в суспільстві. Така небезпека погрожує сучасному українському суспільству з боку націоналістичних партій та їх екстремістських угруповувань.

Розглядаючи питання про соціально-етнічну структуру населення, необхідно відзначити, що Україна - друга за чисельністю населення (після Росії) в Східній Європі. її населення складає близько 50 млн. Окрім українців, яких майже 73% населення, на території України живе значна частина східнослов'янських народів (росіяни, білоруси), євреї, західні та південні слов'яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найбільш численні романомовні народи (молдавани, румуни), греки, представники yrpo-фінської (угорці, естонці) та алтайської (татари, гагаузи) мовних сімей. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року, в Україні налічувалося 72,6% українців, 21,6% росіян, 0,9% євреїв, 0,8% білорусів, 0,6% молдаван, по 0,4% поляків і болгар, 2,8% - представники інших національностей. Українці порівняно рівномірно розселені по всій території, за винятком Криму та деяких промислових районів Півдня і Сходу. В більшості областей і міст українці складають близько 70% і 90% сільського населення. Тільки в Криму серед сільських жителів українці не перевищують 25%. В Україні проживають представники більш 80 національностей. З початку XVII ст. чисельність українського населення збільшилася з 5740 тис. до 50 мільйонів, тобто майже в 8 раз. Тільки в 60-х роках Україна за чисельністю населення зрівнялася з довоєнними роками - 42,1 млн. жителів. Загальновідомо, що серед населення України виділяються різноманітні етнорегіональні та етнографічні групи: подоляни, волиняни, галичани, покутяни, буковинці, слободяни, северяни, як і гуцули, жвани, лемки, поліщуки, русини та ін. На такому фоні надзвичайно небезпечні спроби психологічно тиснути на суспільство деякими лідерами націоналістичного руху в Україні. Висуються гасла типу: «Україна для українців» або «Москалі (жиди) геть з України» та ін., що ідеологічно оформляють міжнаціональні та міжетнічні конфронтації. Наскільки такий крок серйозний, свідчить надзвичайно неприємне для України явище - внутрішньоетнічне протистояння, зокрема протиставлення західних українців східним. Ідеологами націоналізму протистояння західних українців східним подається в одіозній формулі: західні українці - етнічний еталон українства, а тому західні українці повинні підтягувати до свого рівня українців інших регіонів України. Виходить, що галичани та буковинці більше українці, ніж подоляни, запорожці або слободяни. Твердити так, означає не знати етнічної історії, того факту, що історичні умови для формування української етнічності в різних районах України не однакові та за багатьох етнокультурних ознак українці - різні. Між тим всі вони – українці. Аналізуючи соціально-етнічну структуру суспільства на етапі утвердження державності України, слід враховувати мовну ситуацію і розробку тих основних принципів, що сприяли б гармонізації суспільства України. Невикористані можливості в реалізації мовної політики, деформації в ході ЇЇ здійснення, порушення норм демократії, ослаблення уваги до розвитку національних культур і мов привели до звуження сфер застосування національних мов, до збідніння національних форм культурного зростання. Суспільні процеси розвитку, відродження національної гідності викликали необхідність державного захисту національних мов. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови України, що надає статус державної мови - українській і забезпечує вільний розвиток мов усіх інших національностей, які живуть на території України. Українською мовою вільно володіє 40 млн. жителів, або 78% населення. Чисельність українців, які вважають рідною мову своєї національності, складає 32,8 млн. Крім того, близько 4 млн. вважають українську мову другою мовою після рідної та вільно нею володіють.

Важливо підкреслити, що система заходів, здійснюваних в межах Закону про мови України, покликана сприяти оздоровленню взаємозв'язків між людьми і поновленню української національної культури. Адже мова є не тільки система знаків, а також і форма життя, в якій люди, що говорять на такій мові, здобули свій спосіб існування, свій спосіб життя. Але адміністративними заходами гармонізувати мовні процеси неможливо. Вирішення проблеми лежить значно глибше і певно залежить від згуртованості людей різних національностей, від їх участі в процесі створення державності України. Прогрес культури будь-якої нації багато в чому зумовлений розвитком ЇЇ мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого та інших народів і беруть участь в її розвитку, насамперед, через рідну мову. Національний гніт найбільш ясно, гостріше і болісніше відчувається в гонінні на рідну мову.

Право населення одержувати освіту на рідній мові забезпечується створенням за рахунок держави та органів самоврядування необхідних шкіл. Кожний громадянин має право розмовляти рідною мовою. Народ України, звичайно, потребував знання міжнаціональної мови і в минулому виявляв прагнення оволодіти російською мовою. Але у широких мас це прагнення гасло через утиски їх рідної мови і примусового насадження у вигляді державної російської мови. Невірне розуміння інтернаціоналізму, коли, наприклад, мовну політику зводять лише до підтримки мови міжнаціонального спілкування, а про національну мову замовчують. Але не можна впадати і в іншу крайність - насильницьке насадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити лише на базі вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілей для будь-якої мови. Це не забезпечено практично, і суспільство України зустрілося з серйозними явищами, що затьмарюють національну ситуацію в ряді регіонів. У міжнаціональних відносинах необхідний і важливий такт, обережність, неприпустимість образи національного почуття. Насильне насадження української мови - поліцейщина, але в проповідуванні національним меншостям української мови немає і тіні поліцейщини. Адже не можна ж заганяти людей в рай дубцем, і скільки красивих фраз про культуру не скажеш, обов'язкова державна мова в Україні зв'язана з примусом, вбиванням.

Розглядаючи етнічні процеси в Україні, необхідно відзначити, що з початку 90-х років відбуваються помітні зрушення в забезпеченні розвитку культури інших народів, які живуть в Україні. Відкрито сотні факультативів вивчення болгарської, грецької, єврейської (ідеш і іврит), польської, кримсько-татарської та інших мов. Друкуються словники і розмовники: чесько-український, болгарсько-український, грецько-український, польсько-український та ін. В Києві відкрито Республіканське польське культурно-просвітницьке товариство з п'ятьма секціями і п'ятьма обласними відділеннями. Діє Республіканське суспільство єврейської культури з філіями в Одесі і Чернівцях. Товариство грецької культури існує в Маріуполі, грецький клуб - в Одесі. Створено Закарпатське товариство угорської культури, Республіканський центр тюркомовних народів, товариство молдавсько-румунської культури (Чернівці), Українське республіканське товариство полі-тпчної та культурної освіти «Відродження» (для німців), Суспільство культури для вірмен, караїмського і кримчакського населен- 1 ня (Сімферополь). Всупереч непродуманим заявам українських націоналістів, які прагнуть «вигнати» російську мову із вживання, російська мова продовжує залишатися мовою міжнаціонального спілкування в Україні. Президент України поряд з програмою соціально-економічного розвитку приділив велику увагу мовній проблемі, заявивши, що доцільно внести зміни в діюче законодавство з метою надання російській мові статусу офіційної при збереженні за українською мовою її державності. Треба вертати борги українській культурі і водночас створювати найсприятливіші умови для вільного розвитку національних культур всіх народів, які живуть на території України, консолідувати, а не роз'єднувати суспільство. Адже в Україні не менше 20 мільйонів (якщо не більше) населення говорить російською мовою. Російська мова дозволяє українцям вільно спілкуватися з народами світу, тому що російська мова офіційно визнана мовою ООН.

Природно, право на самовизначення не зводиться винятково до відділення і утворення самостійної держави, особливо в сучасних умовах, в період потужних інтеграційних процесів. Тому не слід абсолютизувати та ідеалізувати право па відділення і утворення самостійної держави, підміняти ним право на самовизначення, тому що його реалізація для народів, які живуть розсіяно, в тому числі і па території України, просто неможлива і недоцільна. В етнопаціопальпій політиці необхідно враховувати, що принцип рівноправності і самовизначення належить не тільки народу, але й людині (як особистості та індивідууму). Звичайно, права людини і народу на рівність і самовизначення в період їх становлення не розривалися і не протиставлялися. Гасло Великої Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство!» однаково звернуто до народів і до людини. Цікава позиція Карла Репиера (Шпрінгера), який вважає, що право особистості на самовизначення є істотне доповнення до всякого права нації на самовизначення. Рівноправність націй і окремих індивідуумів, діалектична єдність цих прав проголошуються в ряді міжнародних декларацій, пактів, обґрунтовуються в працях прогресивних учених.

Ще одним наріжним каменем дійсно демократичної етнонаціоиаль-ної політики виступає принцип суверенітету. В 1991 р. почався процес сувереиізації народу України. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітарної держави - України. її територія неподільна і недоторкана. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюється захист та охорона національної державності українського народу. Україна самостійна в вирішенні питань свого державного життя, здійснює верховенство па всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими державами будуються на основі договорів, укладених па принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи. В сучасних умовах носіями суверенітету виступають нація, народ і держава.

Розрізняють суверенітет національний, народний, державний. Національний суверенітет - це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності. Національний суверенітет - це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, ЇЇ повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в конкретній обстановці. Досягнення суверенітету можливо лише внаслідок боротьби нації за своє політичне, соціально-економічне визволення. В суверенітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку та національну незалежність. Логічним наслідком суверенітету націй виступає їх рівноправність. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підпорядкувати собі іншу.

Народний суверенітет - це принцип народовладдя, що означає верховенство, незалежність і повновладдя народу в державі як єдиного законного і правомірного носія верховної влади.

Державний суверенітет ~ це верховенство, єдність і самостійність державної влади, її незалежність від іншої влади всередині держави, а також поза нею. Державним суверенітетом володіють всі, без винятку, країни. Суверенітет як політико-правовий принцип притаманний будь-якій державі незалежно від її політичної та соціально-економічної природи, не має класової суті та ідеологічного забарвлення. Суверенітет як принцип народовладдя становить суть держави.

Види суверенітету, по-перше, - об'єктивна реальність, а~ по-друге, не тотожні, кожний з них має власний самостійний суб'єкт: національний ~ націю, народний - народ, державний - державу, але всі види органічно зв'язані та тісно переплітаються. В полі-етнічній державі діалектика їх взаємовідносин досить складна. Національний та державний суверенітети, по суті, різноманітні форми прояву народного суверенітету: національний виражає його етнічну організацію, а державний - державну. Такий підхід знайшов широке розповсюдження і юридичне закріплення в міжнародному праві, а терміни «національний», «народний», «державний» використовуються практично як синоніми, хоча перевага віддається державному. Такий же підхід дедалі більше проявляється в Україні. Так, українська, російська, єврейська, білоруська та інші етносоціальні групи України реалізують національний суверенітет через суверенітет народу України. Цілком очевидно, що досягнути національного суверенітету можна при повній рівності прав і обов'язків всіх етносоціальних спільностей, що проживають на території України. Суверенітет народу України реалізується через державний суверенітет, а Україна вважається державою її народу.

Принцип суверенітету історично неминучий і глибоко прогресивний, тому що прогресивна боротьба проти всякого національного гніту, за суверенність народу, нації. Суверенітет - це форма демократичного життя, необхідна умова нормалізації і гармонізації міжнаціональних відносин. Скептичне, негативне ставлення до процесу суверенізації, ігнорування і тим більш спроби загальмувати або спростувати його чреваті непередбачуваними наслідками.

В сучасних умовах національно-культурне відродження України розвивається складно та суперечливо. Існує ряд міркувань українських учених - істориків, етнологів на зміст сучасної національної політики української держави. Можна виділити такі моменти. По-перше, українську державу треба будувати як державу української нації. Тут зміст нації розглядається як співдружність людей різних національностей в одній державі. Корінна («титульна», бо дасть ім'я державі) нація опікає кількісно невеликі етнічні групи, беручи їх під свій захист. По-друге, від української нації багато в чому залежить і етнокультурний і правовий розвиток національних груп. Яким в Україні буде ставлення до національних груп, таким же може бути ставлення до українців, розсіяним по всьому світу, до України як демократичної держави. По-третє, для консолідації суспільства з метою об'єднання етнічних груп, які живуть в Україні, необхідна єдність національної самосвідомості, національних символів і національних ідей. По-четверте, дотримання в сфері національних відносин принципів пріоритетності прав і свобод людини та громадянина, нерозривності прав людини та національностей, орієнтація на національні та на загальнолюдські цінності. По-п'яте, головний механізм вирішення міжнаціональних конфліктів - держава, яка через систему законів забезпечує стабільність, гармонійний розвиток суспільства. Все залежить лише від спрямування правової системи: адже держава може виступати не тільки гарантом стабільності, але й однією з найважливіших причин виникнення конфліктів, в тому числі й міжнаціональних.

Отже, досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і національної державності можливі тільки на основі принципів рівноправності та самовизначення народів, суверенітету, демократії й гуманізму. Реалізація таких принципів - суть практичної діяльності української держави.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.