формування арбітражного суду для розгляду конкретного спору; його компетенцію, а також співвідношення цієї компетенції з ком­петенцією національних судів; питання вибору застосовуваного права; порядок визнання та виконання арбітражних рішень, при­йнятих відповідно до Конвенції.

Регіональна організація - Міжамериканський інститут між­народного права - розпочала свою діяльність на початку XX ст. Її учасниками стали латиноамериканські держави. Організація ма­ла на меті кодифікувати норми міжнародного приватного права. У результаті було прийнято у 1928 р. вже згадуваний Кодекс Бус- таманте. Без сумніву, він прискорив кодифікацію цивільних про­цесуальних норм. Кодекс встановив однакові гарантії для усіх осіб, незалежно від їх громадянства. Підписаний двадцятьма дер­жавами, ратифікований п'ятнадцятьма, сім з яких зробили загальні та спеціальні застереження, у т. ч. й з питань процесуального пра­ва, цей акт є чинним у кількох латиноамериканських державах. Його норми регулюють: загальні правила компетенції з цивільних і торгових справ (статті 318-322), судові вимоги й доручення (статті 388-389), вимогу про призупинення провадження у справі в разі наявності судового рішення, прийнятого в іншій державі, що вступило в силу (ст. 394), докази (статті 398-410), порядок подачі апеляційної скарги (ст. 412), процесуальні питання щодо застосу­вання інституту банкрутства або неспроможності (статті 414-417), виконання рішень іноземних судів (статті 423-424), встановлення добровільної юрисдикції (статті 434-435).

§ 7. Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах об'єднань держав

Уніфікацією цивільних процесуальних норм можуть займатися об'єднання держав. Заслуговує на увагу діяльність Організації американських держав (далі - ОАД) та Міжамериканського юридичного комітету, утвореного у 1948 р. для уніфікації законо­давства держав Латинської Америки (ст. 68 Хартії ОАД). Загалом країни Латинської Америки першими підготували та надали чин­ності міжнародним договорам з уніфікованими нормами ще до початку роботи Гаазької конференції у Європі. У 1888-1889 рр. шість латиноамериканських держав на Першому південноаімери- канському міжнародному конгресі у Монтевідео прийняли дев'ять

договорів (інакше: Договори Монтевідео 1889 р.). Крім інших, вони містять і цивільні процесуальні норми.

Уніфікація права в країнах Латинської Америки має специфіку. Вона полягає у тому, що держави цього регіону не обмежуються підготовкою одноманітних колізійних норм, а пропонують у міжна­родних договорах більш загальні критерії регулювання колізійних ситуацій. На думку прихильників латиноамериканського підходу до уніфікації норм права, спільні критерії регулювання, запропоновані у міжнародних договорах, дозволяють кожній державі-учасниці формулювати конкретні колізійні норми. Це допомагає враховува­ти національну специфіку вирішення колізії у певній ситуації. Про пошук таких критеріїв свідчить уніфікаційна діяльність країн Ла­тинської Америки протягом багатьох років. Наприклад, саме колі­зійні норми про юрисдикцію були предметом уніфікації на її пер­шому етапі у Договорі Монтевідео з питань міжнародного цивіль­ного права від 12 лютого 1889 р. Водночас питання міжнародного процесуального права регулював Договір Монтевідео про міжна­родне процесуальне право від 11 січня 1889 р. Охоплення Догово­ром про міжнародне цивільне право 1889 р. глави про юрисдикцію було спробою розробити колізійні норми, які регулюють колізію компетенцій держав, що беруть участь в уніфікації, і які б забезпе­чили гармонію між законодавчою компетенцією держав та колі­зійними нормами, що приймалися цими державами.

Згодом ст. З Кодексу Бустаманте запропонувала такий спосіб вирішення «колізії компетенції», який залежав від характеристики національних законів. Адже вони поділяються на три групи: ті, що мають екстериторіальну дію; ті, що діють у межах держави, яка їх приймає; ті, що допускають договірну підсудність. Відповідно до цієї класифікації у Кодексі сформульовані колізійні норми, і таким чином, визначена компетенція держав, що беруть у ній участь (стат­ті 318-339). Вказані та інші норми Кодексу Бустаманте були спря­мовані на вирішення проблеми юрисдикції держав як основної.

У 1938-1940 рр. на Другому панамериканському міжнародно­му конгресі приймаються наступні дев'ять конвенцій, які повинні були замінити договори, прийняті на Першому панамерикансько­му конгресі. Проте не всі вони набули чинності. Серед вказаних важливе значення має Договір про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940р.

Універсальність договорів Монтевідео 1889/1940 рр. та Кодек­су Бустаманте поєднувалася зі складною взаємодією цих трьох

уніфікацій. Кожен з договорів створював норми, які паралельно регулювали одні й ті ж відносини. Тому для країн, які приєдналися до Кодексу Бустаманте й Договорів Монтевідео (наприклад, Болі­вія та Перу), виникли труднощі у регулюванні правовідносин. Труднощі у досягненні універсальних зазначених уніфікацій ство­рює й різниця у практиці застосування окремих норм договорів. Вказане стосується договорів Монтевідео 1889/1940 pp. про міжна­родне процесуальне право у частині, що регулює питання судових доручень. Відповідно до Договору про міжнародне процесуальне право від 19 березня 1940 р. судді держав Уругваю та Перу повинні вчиняти певні процесуальні дії, використовуючи судові доручення. Водночас у судовій практиці Аргентини не вважається обов'язком судді звернення до іноземного суду з використанням судового до­ручення. Більшим недоліком названих уніфікацій є обмеженість кількості учасників договорів Монтевідео та Кодексу Бустаманте, а також повільна процедура ратифікації договорів у країнах Латинсь­кої Америки. Одночасно латиноамериканські юристи визнають, що у сфері уніфікації міжнародних процесуальних норм та норм про надання судової допомоги досягнуто певного успіху.

Виявлення недоліків у роботі з уніфікації призвело до необхід­ності вирішення нового завдання, яке постало перед ОАД після Другої світової війни. Воно полягало у зближенні уніфікацій, до­сягнутих у Договорах Монтевідео 1889/1940 pp., Кодексі Бустаман­те та міжштатній приватній кодифікації колізійного права США - Restatements 1934 p. Тобто питання полягало у зближенні англо- американського права та права країн Латинської Америки. Тому на спеціалізованій міжамериканській конференції з питань міжна­родного приватного права у 1975, 1979 та 1984 pp. приймається значна кількість міжамериканських конвенцій. Це, зокрема, Кон­венції: про міжнародний комерційний арбітраж; про судові дору­чення (ЗО січня 1975 p., Панама); про отримання показів свідків за кордоном; про екстериторіальну дію іноземних судових та арбіт­ражних рііиень; про здійснення превентивних заходів; Додатковий протокол до міжнародної конвенції про судові доручення (8 трав­ня 1979 p., Монтевідео); про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які стосуються екстериторіальної дії іноземних судових рішень; Додатковий протокол до міжамериканської Конвенції про отри­мання показів свідків за кордоном (24 травня 1984 р., Ла-Пас).

Уніфікації норм права Латинської Америки сприяли й конвенції, підготовлені та прийняті на Конференції міністрів юстиції іспано-

лузітано-американських держав. Так зване іберо-американське пра­вове співробітництво між іспано- та португаломовними державами європейського та американського континентів, виникло у 1889 р., коли на Першому іберо-американськону юридичному конгресі в Лісабоні обговорювалися питання уніфікації міжнародного при­ватного права країн Латинської Америки, Іспанії та Португалії. В 1934 р. у Іспанії активно дебатувалося питання про приєднання до Кодексу Бустаманте, а у 1951 р. за ініціативою Іспанії був ство­рений Іспано-лузітано-американський інститут міжнародного пра­ва у Мадриді та Конференція міністрів юстиції, яка скликається регулярно.

Конференцією підготовлені та схвалені у 1972, 1975 та 1978 рр. конвенції з питань надання правової допомоги, а також визнан­ня й виконання іноземних судових та арбітражних рішень. Іберо- американськими конвенціями є Конвенції: про правову допомогу (22 вересня 1972 р., Мадрид); про однакову систему для виконання судових та арбітражних рішень; про спрощення легалізації офі­ційних документів (13 червня, Буенос-Айрес).

Аналізуючи конвенції, прийняті на зазначених європейських та міжамериканських конференціях, можна стверджувати про особ­ливості уніфікаційної діяльності країн Латинської Америки. Між­американські конвенції сприяють поетапному удосконаленню принципів, адже вони обговорюються неодноразово і при цьому деталізуються. Вказане спостерігається у Конвенції про судові до­ручення 1975 р. і Додатковому протоколі 1979 р.; про екстерито­ріальну дію іноземних судових і арбітражних рішень 1979 р. та Конвенції про міжнародну юрисдикцію у питаннях, які стосуються екстериторіальної дії іноземних судових рішень 1984 р., про отри­мання показів свідків за кордоном 1975 р. та Додатковому прото­колі 1984 р.

При підготовці проектів конвенцій на Міжамериканській кон­ференції з міжнародного приватного права враховувався й досвід США у прийнятті єдиних типових законів для уніфікації законо­давства окремих штатів. Наприклад, єдині типові норми США про виконання судових доручень та сплату витрат на їх виконання ста­ли основою для створення відповідних норм, прийнятих на вказа­ній міжамериканській конференції.

Для уніфікації національного законодавства держав Латинської Америки, зокрема учасниць Картахенської угоди (Болівія до 1975 р., Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела), стосовно юрисдикції

та компетентності з вирішення інвестиційних спорів значення ма­ло Рішення 24 «Спільний режим, що застосовується до іноземного капіталу, патентів, ліцензій і роялті», яке у 1987 р. було замінено Рішенням 220. Тому окремі норми, пов'язані з провадженням інвес­тиційних спорів у країнах-членах Андського спільного ринку, є іншими, ніж процесуальні норми Кодексу Бустаманте.

Серед конвенцій регіонального характеру чинною є Арабська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж 1987 р. Її нор­ми мають на меті створення уніфікованого національного арбіт­ражного законодавства, яке визначає юрисдикцію арбітражу та процедуру розгляду спорів.

Важливе місце у діяльності суб'єктів права займають докумен­ти, прийняті у межах СНД. Це, зокрема, Угода про розмір держав­ного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб 'єктами господарювання різних держав, підписана 24 грудня 1993 р. у Ашгабаті всіма державами СНД, крім України. Арбітражні (господарські) та загальні суди багатьох держав СНД беруть участь у виконанні значної кількості й інших договорів, укладених у межах цього співтовариства, наприклад Угоди про порядок вирішення спорів, пов 'язаних із здійсненням господарської діяльності, укладеної 20 березня 1992 р. у Києві (далі - Угода 1992 р.). Вказана Угода уніфікує поняття «господарюючого суб'єк­та» та регулює питання «належної» юридичної особи й громадя- нина-підприємця в державі - учасниці Угоди (статті 1-3), визначає та розмежовує компетенцію судів держав - учасниць Угоди (стат­ті 3, 4), регулює питання правової допомоги (ст. 5), встановлює правила про відміну легалізації певних документів (ст. 6), регулює питання визнання і виконання судових рішень на територіях дер­жав - учасниць СНД (статті 7-10), встановлює правила застосу­вання матеріального законодавства однієї держави - учасниці СНД на території іншої при вирішенні спорів (ст. 11) тощо. Поряд з цією Угодою вагоме місце посідає Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладена державами -учасницями СНД 22 січня 1993 р. у Мінську (так звана Мінська конвенція 1993 р.) та Протокол до цієї Конвен­ції, здійснений 29 березня 1997р. (далі - Протокол 1997 р.).

Україна є учасницею цих трьох документів. їх прийняття стало кроком уперед у правовому регулюванні міжнародного цивільного процесу в державах - учасницях СНД. Так, зокрема, в Угоді 1992 р. вперше поняття «господарюючого суб'єкта» охоплює не тільки

юридичних осіб, об'єднання юридичних осіб та громадян- підприємців, а й об'єднання громадян-підприємців, без створення юридичної особи (ст. 2). Мінська конвенція 1993 р. перейняла по­зитивну міжнародно-договірну практику таких держав, як Греція, Люксембург, Марокко, Франція, ФРН, деяких інших (учасники Гаазької конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кор­доном 1980 р.), розширивши суб'єктний склад права на звернення до суду та права на судовий захист. Поряд з громадянами договір­них держав правом на судовий захист володіють й інші особи, які проживають на територіях цих держав, незалежно від того, є ці особи громадянами держав - учасниць Мінської конвенції чи ні (ст. 1). Новелою стала норма Протоколу 1997 р., відповідно до якої прокурор однієї з договірних держав має право звернутися до про­курора іншої договірної держави з проханням про порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запиту­ючої договірної держави (ст. 22-1).

Для господарюючих суб'єктів держав - учасниць СНД не існує єдиного юрисдикційного органу (суду чи арбітражу), покликаного вирішувати господарські спори. Сьогодні такі спори в межах СНД вирішують ті ж органи, що в кожній з держав - учасниць СНД ви­рішують господарські спори між господарюючими суб'єктами своєї держави. Ними є: господарські суди - в Україні, Республіці Вірменія, Республіці Бєларусь, Республіці Узбекистан; економічні суди - в Азербайджанській Республіці, Республіці Таджикистан; загальні суди - в Республіці Казахстан та арбітражні суди - в Ро­сійській Федерації, Киргизькій Республіці, Туркменістані. Як аль­тернативний механізм господарського правосуддя у перелічених державах суб'єкти господарської діяльності можуть використову­вати третейські суди. З мстою координації роботи перелічених су­дових органів та розширення взаємної правової допомоги у госпо­дарських справах, держави - учасниці СНД підписали у 2002 р. Угоду про створення Ради голів вищих арбітражних, господар­ських, економічних та інших судів, які вирішують спори у сфері економіки. Україна також підписала цю Угоду. Основними функ­ціями зазначеної Ради є забезпечення обміном інформації у сфері вирішення економічних (господарських) спорів та проведення вза­ємних консультацій з метою вироблення єдиних підходів до вирі­шення певних питань. Такими питаннями, зокрема, можуть бути: застосування міждержавних договорів про взаємну правову допо­могу у цивільних справах; виконання рішень судів однієї держави

на території іншої; гармонізація господарського та процесуального законодавства держав-учасниць Угоди; обмін досвідом застосу­вання цього законодавства; удосконалення взаємодії та організації діяльності судів; підготовка відповідних міжнародних договорів. Як підсумкові документи Рада наділена правом приймати рішен­ня, кохмюніке, заяви, звернення, рекомендації. Проте рішення Ради мають для держав - учасниць Угоди тільки рекомендаційний харак­тер. Рада голів вищих арбітражних, господарських, економічних та інших судів, які вирішують спори у сфері економіки тісно спів­працює з Економічним Судом СНД, а саме: Голова Економічного Суду СНД бере участь у засіданнях Ради з правом дорадчого голо­су, а судді Економічного Суду мають право бути присутніми на засіданнях Ради. Економічний Суд СНД, не є тим органом, який здійснює господарське правосуддя в межах СНД стосовно фізич­них та юридичних осіб, що є суб'єктами господарювання. Він по­кликаний врегульовувати публічно-правові економічні спори, про­те його діяльність може мати для всіх суб'єктів господарювання далеко не другорядне значення. Так, Еконохмічний Суд СНД здійс­нює тлумачення застосування положень угод та інших актів Спів­дружності та її інститутів, актів законодавства колишнього СРСР на період взаємно узгодженого їх застосування, у тому числі про допустимість застосування цих актів як таких, що не суперечать угодам та іншим актам Співдружності, що приймаються на їх основі. Таке тлумачення здійснюється під час прийняття рішень у конкретних справах. Воно також може здійснюватися відповідно до запиту вищих органів влади та управління держав, інститутів Співдружності, вищих господарських, арбітражних судів та інших вищих органів, які наділені у державах - учасницях СНД повнова­женнями вирішувати економічні спори. Так, у 1996 р. на запит Вищого Арбітражного Суду Республіки Казахстан Економічний Суд СНД дав тлумачення положень Угоди про розмір державного мита та порядок його стягнення під час розгляду господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав 1993 р. Україна не є її учасницею. Економічний Суд СНД має також право вирішувати певну категорію міждержавних економічних спорів, до яких, зокрема, належать спори про відповідність нормативних та інших актів держав - членів СНД, що приймаються з економіч­них питань, угодам та іншим актам Співтовариства. За результа­тами розгляду таких спорів Економічний Суд приймає рішення, які мають рекомендаційний характер. Економічний Суд СНД діє

на підставі Положення, затвердженого Угодою про статус Еконо­мічного Суду Співдружності Незалежних Держав, укладеної у 1992 р. Цю Угоду підписали Вірменія, Беларусь, Казахстан, Кир­гизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Узбекистан. Україна не є її учасницею.

З метою розвитку правового регулювання вирішення спорів економічного характеру 1998 р. була прийнята Угода про порядок взаємного виконання рішень арбітражних, господарських та еко­номічних судів на територіях держав - учасниць СНД (далі - Уго­да 1998 р.). Її норми діють паралельно з Київською угодою 1992 р. Проте у тих випадках, коли порядок виконання іноземних судових рішень не охоплюється Угодою 1998 р. та Київською угодою 1992 р., застосовуються правила Мінської конвенції 1993 р.

В Угоді 1998 р. зазначено, що рішення компетентного суду од­нієї з держав - учасниць СНД, яке набрало законної сили, викону­ється на території іншої держави-учасниці СНД у бсзспірному по­рядку. Однак ця норма не застосовується, якщо до неї держава - учасниця Угоди зробила відповідне застереження. Процесуальний порядок, межі стягнення та способи забезпечення виконання рі­шення компетентного суду держави - учасниці СНД визначаються законодавством тієї держави, на території якої здійснюється таке стягнення. Важливим в Угоді є положення про те, що держава не несе відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи, крім випадків надання державної гарантії. Угода 1998 р. містить низку положень про порядок стягнення присудженої суми з банківського рахунка боржника та про порядок звернення стягнення на майно боржника в натурі. Сьогодні Угода 1998 р. підписана сімома дер­жавами - учасницями СНД, хоча і не для всіх вона набула чинності. Україна не є її учасницею.

З 2004 р. для деяких держав - учасниць СНД вступила в силу Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена 7 жовтня 2002 р. у Кишиневі (далі - Кишинівська конвенція 2002 р.). Її положення не зачіпають прав та обов'язків договірних держав, що випливають з інших міжнародних договорів, проте між державами - учасницями Кишинівської конвенції 2002 р. припиняє свою дію Мінська кон­венція 1993 р. та Протокол до неї 1997 р. Україна не є учасницею Кишинівської конвенції 2002 р.

Крім документів, прийнятих у час існування СНД, для деяких її держав поки що чинною є регіональна Конвенція про вирішення

шляхом арбітражу цивільно-правових спорів, що виникають з відносин економічного та науково-технічного співробітництва від 26 травня 1972 р., укладена державами — учасницями РЕВ (далі - Московська конвенція 1972 р.). Вона спрямована на уніфікацію правил про компетенцію зовнішньоторговельних арбітражних су­дів держав колишнього РЕВ. Прийняття цієї Конвенції зумовлю­валося необхідністю створення єдиного порядку вирішення спорів, які виникали із специфічних відносин - з договорів про промисло­ве та науково-технічне співробітництво у зовнішньоекономічній діяльності, адже їх розгляд не входив до компетенції арбітражних органів країн - членів РЕВ. Широко застосовувані у час існування РЕВ, сьогодні норми Московської конвенції 1972 р. колізують із загальноприйнятими принципами міжнародного комерційного ар­бітражу. Окремі держави, а саме Угорщина, Польща та Чехія, де­нонсували її. Проте юридично вона є чинною. Для України ця Конвенція не є чинною.

Історичний екскурс у правотворення, що мало місце за час іс­нування РЕВ, засвідчує таке. Московську конвенцію 1972 р. допов­нювали декілька інших документів, наприклад Єдиний Регламент арбітражних судів при торгових палатах країн-членів РЕВ, схвале­ний Виконавчим Комітетом РЕВ у 1974 р. Уніфіковані норми цьо­го Регламенту були спрямовані на усунення розбіжностей поло­жень і правил, які регулювали процедуру зовнішньоторговельних судів країн-членів РЕВ. Зближенню правових систем сприяло й Положення про арбітражні збори й видатки сторін, схвалене Ви­конавчим Комітетом РЕВ, правила якого регламентували, зокрема, вид валюти, у якій забезпечувалися арбітражні збори.

Досить активно та стабільно регулює цивільні процесуальні питання Європейський Союз. Норми угод його попередника - ЄЕС, утвореного 25 березня 1957 р., суттєво впливають на право держав - учасниць цього товариства. Наприклад, Брюссельська кон­венція країн ЄЕС про міжнародну підсудність, визнання та вико­нання рішень з цивільних і торгових справ та про виконання офі­ційних документів від 27 вересня 1968 р., чинна з 1 лютого 1973 р. (далі - Брюссельська конвенція 1968 р.), створила для держав - членів вказаного товариства єдине регулювання питань міжнарод­ної підсудності та визнання іноземних судових рішень по майно­вих спорах. Проте норми цієї Конвенції не поширювалися на спо­ри про особистий статус (крім аліментних справ), а також майнові відносини подружжя й спадкові справи, справи про банкрутство,

стягнення податків. Більш як тридцятирічний досвід застосування Брюссельської конвенції 1968 р. підтвердив правильність принци­пового підходу до уніфікації норм міжнародного цивільного про­цесу. Проте можливість удосконалення механізму застосування зазначеного міжнародного договору до певної міри залишалася. У зв'язку зі вступом до ЄС нових учасників вказана Конвенція не­одноразово набувала нової редакції. Так, у 1978 р. держави - учас­ниці Брюссельської конвенції уклали першу угоду з Данією, Ірлан­дією та Об'єднаним Королівством Великобританії про приєднання до Конвенції. У зв'язку з цим була розроблена нова редакція Брюс­сельської конвенції, норми якої узгоджувалися з особливостями національного права держав, що приєднались (наприклад, по-но­вому регулювалися питання підсудності спорів по захисту прав споживачів). Наступні редакції Брюссельської конвенції були у 1982, 1989 та 1996 рр. Важливим елементом Брюссельської кон­венції 1968 р. є Люксембурзький протокол про тлумачення Конвен­ції Судом Європейських Співтовариств від З червня 1971 р. Цим актом було створено механізм однакового застосування положень Конвенції. Брюссельська конвенція 1968 р. є закритою, оскільки її норми не передбачають можливості приєднання до неї держав, які не є членами Європейських Співтовариств. Успіх Брюссельської конвенції став для держав — членів ЄС стимулом для укладення інших міжнародних дроговорів. Саме тому була розроблена, на­приклад, Конвенція про підсудність, визнання і виконання рішень у сімейних справах від 28 травня 1998 р. (Конвенція підписана, але чинності поки що не набула).

Результатом взаємодії держав з питань цивільного процесу, на­приклад тих, що входять до Європейської асоціації вільної торгівлі (далі - ЄАВТ), стала Конвенція про судову підсудність і виконання судових рішень з цивільних та торгових справ, укладена 17 вересня 1988 р. з державами - членами CEC в Лугано (далі - Луганська кон­венція 1988 р.). За своєю структурою, послідовністю розташування статей та їх змістом Луганська конвенція 1988 р. практично збігає­ться з Брюссельською конвенцією 1968 р. Саме тому її ще назива­ють Паралельною. Проте, на відміну від Брюссельської, Луганська конвенція відкрита для приєднання до неї третіх держав. Вона сприйняла основні положення Брюссельської конвенції 1968 р., значно розширила коло її учасниць, які не входили до Європей­ського економічного співтовариства (учасницями цієї Конвенції стали Ісландія, Норвегія, Швейцарія), усунула зайві формальності

та перешкоди для визнання та передання офіційних документів і судових доказів з однієї держави до іншої.

Обидві конвенції (Брюссельська та Луганська) у відносинах між державами, що їх підписали, замінили двосторонні та багато­сторонні міждержавні угоди про підсудність та виконання судових рішень. Перелік цих договорів закріплено в статтях 55 відповідно Брюссельської та Луганської конвенцій. Крім цього, в більшості держав - учасниць Брюссельської конвенції 1968 р. приймалися закони про її застосування. Такими законами є, наприклад, у Німеч­чині - Закон про реалізацію Брюссельської конвенції 1972 р., який надалі знайшов своє відображення у Законі про виконання міжна­родних договорів стосовно визнання і виконання судових рішень у цивільних і торгових справах 1988 р. Аналогічні Закони про реалі­зацію Брюссельської конвенції прийнято у Нідерландах - 1978 р., Ірландії - 1978 р., Данії - 1986 р. У Великобританії з зазначених питань діє Закон про цивільно-процесуальну юрисдикцію і судові рішення 1982 р., а також Закон про здійснення правосуддя 1920 р. та Закон про примусове виконання іноземних судових рішень на підставі взаємності 1933 р.

Уніфікація законодавства у сфері міжнародного цивільного про­цесу в рамках ЄС триває й надалі. З 1 березня 2002 р. набула чинно­сті постанова (регламент) Ради ЄС № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. про судову юрисдикцію, визнання та виконання рішень у цивільних і торгових справах. Положення цієї постанови (регламенту) замінили норми Брюссельської конвенції 1968 р. для держав - учасниць спів­товариства, крім Данії, Великобританії та Ірландії. Стосовно цих держав продовжує діяти Брюссельська конвенція 1968 р. Таким чи­ном, відповідно до існуючих правил реформування права ЄС, за­кріплених у Договорі про утворення Європейського Співтоварист­ва, Брюссельська конвенція 1968 р. стає вторинним правом ЄС.

Загалом постанова (регламент) № 44/2001 зберегла значення ба­зових принципів цивільного процесу. Проте зміст деяких з них де­що змінився. Наприклад, принцип права відповідача на захист у су­довому процесі завжди (як у міжнародному цивільному процесі за­галом, так і у Брюссельській конвенції 1968 р., зокрема) трактувався у контексті умов визнання іноземних судових рішень як обов'язок суду виконати вимогу про своєчасне та належне вручення відпові­дачу виклику до суду, щоб відповідач зміг здійснити захист своїх прав. Відповідно до постанови (регламенту) № 44/2001 несвоєчасне та неналежне вручення відповідачу виклику до суду, що зумовило

неможливість його підготовки до захисту, саме по собі не є підста­вою для відмови у визнанні іноземного судового рішення, якщо надалі буде встановлено, що відповідач все-таки мав можливість подати касаційну скаргу на постановлене рішення, але свідомо не скористався цією можливістю (п. 2 ст. 34). Отже, вирішальним мо­ментом при визнанні іноземного судового рішення є не факт належ­ного вручення відповідачу повістки, а факт реальної можливості відповідача оскаржити постановлене судом рішення. Винятками є рішення суду у справах про розірвання шлюбу, про роздільне про­живання без розірвання шлюбу, про визнання шлюбу недійсним та про відповідальність батьків. При з'ясуванні питання про визнання іноземних судових рішень по цих категоріях справ вирішальне зна­чення матиме встановлення факту належного вручення відповідачу виклику до суду, крім випадків, коли буде встановлено, що відпові­дач однозначно згоден з постановленим рішенням.

Поряд із постановою (регламентом) № 44/2001 прийнято й і£іші акти Ради ЄС. А саме, постанова № 1347/2000 від 20 травня 2 000 р. про компетенцію, визнання і виконання рішень у справах про розірвання иілюбу, а також у провадженнях, що стосуються в ідповідальності батьків стосовно спільних дітей, народжених у ииіюбі; постанова № 1346/2000 від 29 травня 2000 р. про кон­курсне провадження; постанова № 1348/2000 від 29 травня 2000 р. п^ю надання судових та несудових документів у цивільних справах і торгових спорах у державах - членах ЄС; постанова № 1206/2001 від 28 травня 2001 р. про співробітництво судів держав - членів ЄС у галузі вивчення доказів у цивільних і торгових справах. Поста- н-ову № 1347/2000 планується доповнити постановою про компе­тенцію судів, визнання і виконання рішень, про відповідальність, а також постановою про взаємне виконання рішень, що стосу­ються права спілкування з дітьми.

Розроблено проект постанови про європейський виконавчий ліист по нсоспорюваних вимогах. Після її прийняття не буде необ­хідності у перевірці умов визнання та виконання судових рішень дезржав - учасниць постанови, чи підстав для відмови у такому ви­зиранні та виконанні. У зв'язку з цим традиційний принцип міжна­родного цивільного процесу «визнання як умова примусового вико­нання іноземного судового рішення» для держав ЄС стане минулим.

Таким чином, співтовариства держав, як і міжнародні організа­ції!, займаються врегулюванням актуальних питань міжнародного цивільного процесу.