Уніфікація правил про цивільну юрисдикцію характерна для вимог про відшкодування шкоди, заподіяної різними видами діяль­ності. Це ст. XI Віденської конвенції про цивільну відповідаль­ність за ядерну шкоду від 13 травня 1963 р., п. 1 ст. 20 Римської конвенції про відшкодування шкоди, заподіяної іноземними суд­нами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952 р., ст. X Міжна­родної конвенції про відповідальність операторів атомних суден від 25 травня 1962 р., ст. VIII Конвенції про цивільну відповідаль­ність за шкоду від забруднення нафтою від 28 листопада 1968 р.

Звичайно норми про юрисдикцію завершують більшість конвен­цій. Винятком є Міжнародна конвенція з уніфікації деяких правил, що стосуються цивільної юрисдикції по справах з питань зіткнення суден, підписана у Брюсселі 10 травня 1952 р., оскільки вона цілком присвячена процесуальним питанням. Така особливість Конвенції зумовлена, зокрема, складністю проблеми підсудності у разі зітк­нення суден. Певною мірою доповнюють норми вказаної Конвенції правила Конвенції з уніфікації деяких правил стосовно накладен­ня арешту на морські судна для забезпечення цивільного позову (Брюссель, 1952 р.), Конвенції про відкрите морс, Конвенції про територіальне море та прилеглу зону (Женева, 1958 р.).

Таким чином, норми про міжнародну підсудність здебільшого мають міжнародні договори про надання правової допомоги. Інші ж міжнародні угоди присвячені переважно спеціальним питанням вре­гулювання міжнародної підсудності (стосовно усиновлення, окремих видів міжнародних перевезень, заподіяння шкоди деліктом тощо).

§11. Поняття визнання та виконання іноземних судових рішень на території України та коло рішень, які підлягають визнанню та виконанню

Рішення суду є актом правосуддя, який захищає права сторін та охороняє правопорядок у державі. Юридичною підставою рішення є норма матеріального права, яка регулює спірне правовідношен- ня, а фактичною - юридичні факти (дії, події), встановлені судом у судовому засіданні. Таким чином, рішенням суду остаточно вирі­шується спір по суті, тобто усувається невизначеність правовід- ношення, і, після набрання ним законної сили, унеможливлюється повторне звернення до суду тієї ж особи (чи її правонаступника) з вимогою про той же предмет і з тих же підстав. Зазначене випли­

ває з ч. 2 ст. 223 ЦПК України за назвою «Набрання рішенням су­ду законної сили». У протилежному випадку повторний розгляд тотожної справи зумовить перегляд винесеного раніше і ніким не скасованого рішення. Результатом повторного розгляду можуть стати два протилежні рішення по одній і тій же справі.

Рішення суду має юридичне значення, якщо воно набуває за­конної сили. У цивільному процесуальному законодавстві Укра­їни не визначене поняття «законна сила судового рішення». У те­орії цивільного процесуального права висловлені різні думки що­до цього поняття. Вказують, що законна сила судового рішення означає «правову дію рішення» (М. Авдюков, Д. Полумордвінов, П. Радченко), його незмінність (М. Гурвіч), обов'язковість (Н. Зей- дер, А. Клейнман, К. Комісаров), безпосередній вияв дії норми права (А. Мельников), стабільність і забезпечену законом обов'яз­ковість дії (Н. Маслєннікова), особливу правову дію матеріально- правового і цивільного процесуального закону в конкретному акті правосуддя, що втілює силу і авторитет судової влади, наділяє цей акт такими властивостями, як обов'язковість, виключність, не­спростовність, преюдиціальність, виконуваність (М. Громов, С. Ке- черуков). Законна сила судового рішення означає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства, охорону політичної та економічної осно­ви держави, захист прав і охоронюваних законом інтересів грома­дян і організацій, зміцнення законності і правопорядку та вихо­вання громадян, посадових і службових осіб у дусі неухильного виконання Конституції та законів держави, поважання правил співжиття, честі й гідності людини (М. Штефан). З метою недопу­щення різноманітного тлумачення поняття «законна сила судового рішення» у ЦПК України доцільно визначити його.

Рішення, постановлене судом України, набирає законної сили відповідно до норм ЦПК України. Набравши законної сили, воно набуває властивості загальнообов'язковості, яка забезпечує реалі­зацію його положень. Воно стає обов'язковим для всіх органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, вста­новлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами (ст. 124 Консти­туції України, ч. 1 ст. 14 ЦПК України).

Правовими наслідками рішення, що набрало законної сили по

тотожній справі, є відмова судді у відкритті провадження у справі (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України) або закриття провадження у справі, якщо таке рішення виявиться під час розгляду спору (гі. 2 ч. 1 ст. 205 ІДПК України). Якщо ж суддя прийняв заяву за наявності рішення, що набрало законної сили по цьому ж спору, і суд роз­глянув її по суті, то суд апеляційної чи касаційної інстанції зо­бов'язаний скасувати рішення і закрити провадження у справі (ч. 1 ст. 310, ч. 1 ст. 340 ЦПК України).

Рішення суду по тотожній справі може бути постановлено не тільки судом України, але й судом іноземної держави. За загаль­ним правилом, дія судового рішення обмежується територією тієї держави, судом якої воно постановлено. Тому само по собі іноземне судове рішення не має правової сили на території іншої держави. Воно отримує її тільки у випадку, якщо процесуальне законодав­ство певної держави допускає визнання, а у разі потреби й вико­нання іноземних судових рішень.

Для того, щоб рішення іноземного суду мало правові наслідки на території України, воно повинно бути визнано судом України відповідно до закону чи міжнародного договору. Визнане в Укра­їні рішення іноземного суду, унеможливлює прийняття суддею заяви у цивільній справі від іноземця або зобов'язує суд закрити провадження в справі, якщо таке рішення виявиться під час роз­гляду спору в суді. У правовій літературі висловлено різні думки щодо змісту поняття «визнання» рішень іноземних судів. Як пра­вило, питання про визнання рішення іноземного суду аналізується окремо від питання його виконання. Визнанням іноземного судо­вого рішення вважають юридичний акт, у результаті якого законна сила цього рішення поширюється на територію держави, в якій воно визнається. Юридичний акт про визнання розглядають як особливу форму дії правової норми, на підставі якої постановлено рішення, що не має виразу, в якійсь процесуальній формі (Д. Авє- рін). Думку, висловлену Д. Авєріним, поділяє П. Євсєєв, який вва­жає, що визнання рішення іноземного суду означає визнання за ним тих якостей, які має рішення місцевого суду. Визнання відбу­вається без будь-якого провадження. Інші вчені вважають наведені міркування справедливими, але тільки щодо судових рішень, які не потребують примусового виконання, тобто якщо немає необ­хідності застосовувати до боржника певні заходи стягнення. Про­те, на їх думку, ці визначення не передбачають визнання судових рішень про присудження. Зміст поняття «визнання» іноземного

судового рішення повинно охоплювати і рішення про визнання, і рішення про присудження, оскільки визнання іноземного рішення є необхідною передумовою його виконання (Є. Гусєв).

На думку Л. Лунца, Н. Маришевої, М. Богуславського, визнати іноземне судове рішення - означає допустити підтвердження цивіль­них прав і обов'язків у тому ж розумінні, як це було б зроблено рішенням власного суду. Це визначення певною мірою є односто­роннім, оскільки підтвердження у судовому рішенні спірного пра­ва становить тільки передумову імперативного елемента судового рішення, спрямованого в адресу сторін наказу суду вчиняти певні дії чи дотримуватися певної поведінки. Визнання рішення інозем­ного суду означає визнання його загальнообов'язковості, яка охоп­лює: 1) виключність, 2) неспростовність, 3) можливість примусо­вого виконання за позовами про присудження, 4) преюдиціаль­ність (А. Клейнман).

У 2001 р. в Україні вперше з'явилось законодавче визначення понять «визнання» та «виконання» рішень іноземних судів. їх тлу­мачення було відображено у Законі України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р.¹ Відповідно до цього нормативно-правового акта, «визнан­ням» рішення іноземного суду вважалося поширення законної си­ли зазначеного рішення на територію України в порядку, встанов­леному цим Законом, а під «виконанням» рішення іноземного суду - застосування засобів примусового його виконання в Україні в порядку, передбаченому законодавством (ст. 1).

Сьогодні визначення термінології «визнання рішення інозем­ного суду» міститься у Законі України «Про міжнародне приватне право» від 2005 р. Вона означає поширення законної сили рішення іноземного суду на територію України в порядку, встановленому законом (п. 10 ст. 1). Визначення поняття «виконання рішення іно­земного суду» у згадуваному Законі немає, проте його можна сформулювати враховуючи положення Закону України «Про ви­конавче провадження» від 21 квітня 1999 р." Ним можна вважати сукупність дій відповідних органів і посадових осіб, які полягають у застосуванні заходів примусового характеру, на підставах, у спо­сіб та в межах повноважень визначених законодавством, напри­клад, звернення стягнення на майно боржника, тощо.

¹ Відомості Верховної Ради України - 2002 - № 10 - Ст. 76.

² Відомості Верховної Ради України - 1999 - № 24 - Ст. 207.

Отже, визнання іноземних судових рішень означає закріплення за ними загальнообов'язкової юридичної сили на території держа­ви, де вони визнаються. Визнані рішення іноземних судів набува­ють властивості незаперечності, виключності, а рішення про при­судження - ще й підлягають виконанню. Як перші, так і другі ста­ють обов'язковими для службових осіб і відповідних органів держави, суд якої визнав їх. Тому визнання та виконання інозем­них судових рішень на території України означає поширення на них загальнообов'язковості у межах України.

Коло рішень, які підлягають визнанню та виконанню на тери­торії України, визначається Законом України «Про міжнародне при­ватне право» від 2005 р., а також нормами міжнародних договорів за участю України (переважно це є міжнародні договори про надан­ня правової допомоги). Так, поняттям «рішення іноземних судів» у Законі охоплюється рішення іноземних судів справах, що виника­ють з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідно­син; вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків; рішення іноземних арбітражів; рішення інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ. Всі зазначені рішення повинні набрати законної сили (ст. 81). Крім цього, згідно з нормами ЦПК України рішення іноземних судів поділяють на такі, що підлягають примусовому виконанню, та такі, що не підлягають примусовому виконанню (розділ VIII).

Міжнародні договори зазначають, що визнанню підлягають рі­шення установ юстиції з цивільних, сімейних та трудових справ майнового і немайнового характеру; мирові угоди, затверджені су­дом; вироки в частині відшкодування шкоди, заподіяної злочином. У деяких міжнародних договорах поняття «рішення» охоплює та­кож рішення органів юстиції у господарських справах; рішення ін­ших органів, до компетенції яких належить вирішення цивільних і сімейних справ - акти нотаріату, органів реєстрації громадянського стану та органів опіки і піклування. У будь-якому разі рішення по­винно бути винесено від імені держави судом чи іншим органом, на який державою покладено обов'язок вирішення цивільних справ. Таке широке визначення поняття «рішення» сприяє більш повному захисту суб'єктивних прав та інтересів особи.

Нормативне визначення кола рішень, які підлягають визнанню та виконанню на території держави має важливе практичне значен­ня. Так, у 90-х роках в Україні склалася двояка судова практика

по визнанню деяких актів іноземних судів. Таким актом був, зокрема, судовий наказ про стягнення заборгованості, передбаче­ний cm. 125^і ЦПК РРСФР. Законодавство», і/ України така форма судового акта не була передбачена. Судові накази не охоплювалися и поняттям «рішення», що підлягали визнанню і виконанню на те­риторіях договірних держав, сформульованим у cm. 51 Мінської конвенції 1993 р. Однак, деякі суди України певний час визнавали судові накази, видані судами Російської Федерації як рішення іно­земного суду. Ілюструє таку практику справа за клопотанням громадянки Російської Федерації М., яка проживала у цій державі, про примусове виконання на території України судового наказу Камишинського міського суду Волгоградської області про стяг­нення аліментів з громадянина України Ю.¹ У результаті розгляду цього клопотання судова колегія по цивільних справах Івано-Фран- ківського обласного суду постановила ухвалу про визнання і дозвіл примусового виконання на території України зазначеного судово­го наказу. При цьому колегія керувалася статтями 426, 427 ЦПК України, cm. 54 Мінської конвенції 1993 p., пунктами 4, 5, 8 тоді ще чинного Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про визнання та виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів» від 21 червня 1988 р. В результаті такого широкого тлумачення ко­легією поняття «рішення», передбачене у cm. 51 Мінської конвен­ції, воно охопило і судові накази. Таким чином, визнання наказу су­ду Російської Федерації на території України суперечило судовій практиці по невизнанню таких актів, яка склалася, зокрема, у су­дах Луганської, Сумської, Харківської областей. Тому громадяни Російської Федерації чи інші особи на території цих областей, незважаючи на наявність судового наказу, за законодавством України зобов 'язані були звертатися в суди України для вирішення справи по суті на загальних підставах. На це було звернено увагу представниками судів загальної юрисдикції прикордонних облас­тей Росії та України на регіональному семінарі «Проблеми здійс­нення правосуддя судами прикордонних областей Росії та У крепни і шляхи їх можливого вирішення на регіональному рівні», який від­бувся в Бєлгороді 17 червня 1999 р.²

'Матеріали Івано-Франківського обласного суду. Справа №3/13 за 1997 р.

~ Заздравных И. Судьи России и Украины учатся понимать друг дру­га // Российская юстиция - 1999 - № 8 - С. 48.

З метою однакового підходу судів України до тлумачення по­няття «рішення», що є у нормах внутрішнього законодавства України та міжнародних договорів, зокрема у ст. 51 Мінської кон­венції 1993 р., Пленум Верховного Суду України у п. 9 постанови від 24 грудня 1999 р. «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів і про скасування рішень, постановлених у порядку міжнародного комер­ційного арбітражу на території України» роз 'яснив таке. Викори­стане у ст. 51 Мінської конвенції 1993 р. та у нормах двосторонніх договорів поняття «рішення» охоплює, зокрема, й судові накази .

Аналізуючи міжнародні договори, можна стверджувати, що прогалиною у нормах деяких з них стосовно кола рішень, які під­лягають визнанню та виконанню, є відсутність вказівки на визнан­ня та виконання рішень третейських судів. У більшості договорів вказано, що взаємно визнаються й виконуються рішення установ юстиції. Однак рішенням третейських судів, за загальним прави­лом, надається таке ж значення, як і рішенням судів загальної компетенції. Тому, доречно було б, щоб у всіх міжнародних дого­ворах про надання правової допомоги вказувалось на визнання і виконання у договірних державах поряд з рішеннями установ юс­тиції у цивільних справах рішень третейських судів. Цю пропози­цію доцільно використати оновлюючи міжнародні договори та укладаючи нові. У договорах з Грузією, Литвою та Естонією, де вказано про визнання рішень, які не потребують примусового ви­конання, постановлених іншими установами, компетентними у цивільних справах, доречно вказати на визнання і тих рішень, які потребують примусового виконання, постановлених цими ж уста­новами. Таке формулювання дозволить охопити всі рішення ком­петентних органів, у тому числі й третейських судів.

Водночас, не у всіх правових системах наявність іноземного судового рішення між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав є перешкодою для повторного розгляду справи у вітчизняному суді. Так, відповідно до доктрини «загального» пра­ва Англії іноземне судове рішення, яке зобов'язує до сплати гро­шової суми, має силу тільки грошового зобов'язання англійського права і є підставою для відповідного позову. Тобто, іноземне су­дове рішення не є перешкодою повторного розгляду цієї ж спра­ви в англійському суді за позовом заінтересованої сторони. Хоча,

' Вісник Верховного Суду України.- 2000,- № 1 (17).- С. 10-11.