установлюються максимальні межі його майнової відповідально­сті. Обмеження відповідальності здійснюється законодавцем, а іноді судом чи угодою сторін. Але мета обмежень, установлених зако­нодавцем, є дещо іншою, ніж судом чи сторонами. В останні роки законодавство деяких правових систем забороняє включати до го­сподарських договорів положення, що обмежують відповідаль­ність виробника, постачальника перед споживачем чи звільняють його від такої відповідальності. Так, нормативні акти Німеччини передбачають найвищий розмір відповідальності оператора ядер­ного устаткування в сумі 379,6 млн доларів СІЛА. Законодавство Франції у такому ж разі передбачає 58,8 млн доларів СІ1ІА. У пра­ві з охорони навколишнього середовища нерідко застосовується система таксових санкцій. Встановлення максимального розміру відповідальності виробника неякісного товару передбачено й ст. 16-1 Директиви ЄС про відповідальність за неякісні продукти від 25 липня 1985 р.

2. Додаткова відповідальність держави встановлюється для повнішого відшкодування завданої шкоди, наприклад ядерної.

3. Встановлення мінімального рівня збитків, перевищення якого призводить до виникнення деліктного зобов'язання.

Щоб відвернути можливе заподіяння шкоди новими видами господарської діяльності, законодавство деяких правових систем встановлює мінімальний рівень збитків. Заподіяння шкоди понад цей рівень призводить до виникнення деліктного зобов'язання. Так, Федеральним законом Прайса-Андерсона у США та законодав­ством деяких штатів цієї держави передбачено право потерпілих на компенсацію за перевищення рівня забруднення навколишнього середовища у разі аварій атомних електростанцій.

2. Перенесення відповідальності зі сфери приватного у сферу публічного права. Досить часто майнова відповідальність за шко­ду, заподіяну деліктами, переноситься у сферу публічного права. Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами 1971 р., яку Україна ратифікувала 28 верес­ня 1973 р., передбачається, що суб'єктами деліктних зобов'язань, які виникають у сфері космічної діяльності, виступають держави незалежно від того, хто є безпосередньо потерпілою стороною чи заподіювачем шкоди. Водночас міжнародне космічне право допус­кає застосування норм приватного права за однієї з двох умов: 1) за наявності «іноземного елемента» на борту (поверхні) косміч­ного об'єкта; 2) якщо про таке застосування норм міжнародного

приватного права свідчать певні договірні відносини. У дійсності частіше зустрічається перша умова¹.

12. Виключна відповідальність особи, на яку вказує норма­тивний акт, означає, що відповідальність покладається тільки на певну особу, визначену нормативним актом, незалежно від того, чи саме нею заподіяно шкоду. Перенесення відповідальності на справжніх заподіювачів шкоди є винятком із цього правила. Таке перенесення допускається, коли між сторонами є спеціальна угода з зазначеного питання. Принцип виключної відповідальності за­стосовується і в тих випадках, коли шкода є результатом діянь ба­гатьох осіб. Водночас цей принцип гарантує захист інтересів потер­пілого. Так, згідно з міжнародними конвенціями про відшкодуван­ня ядерної шкоди відповідальність покладається на оператора устаткування чи оператора судна в разі розміщення ядерного устат­кування на судні. Вказана особа несе відповідальність за всі нега­тивні майнові наслідки шкоди. Вона відповідає також і тоді, коли шкода заподіяна з вини інших осіб, скажімо, через постачання не­якісного обладнання, будівельних матеріалів, за помилки, допу­щені в проектуванні реактора, та ін. Ці питання регулюються Кон­венціями: про відповідальність операторів ядерних суден 1962 р.; про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р.; про ци­вільну відповідальність у сфері морських перевезень ядерних ма­теріалів 1971 р.²

Виключна відповідальність оператора атомного устаткування може закріплюватися національним законодавством. Так, правові системи Франції, Японії, Нідерландів, Швеції, Швейцарії, Бельгії, Іспанії та інших країн передбачають, що потерпіла особа, якій за­вдано шкоди діяльністю, пов'язаною з використанням ядерної енер­гії, може заявити позов про відшкодування збитків тільки до опера­тора атомного устаткування. Решта осіб звільняються від майнової відповідальності, крім випадків, коли між ними та оператором ядерного устаткування укладено спеціальну угоду про це. Оператор звільняється від відповідальності, якщо потерпілий умисно заподіяв шкоду собі, а також умисно викликав ядерний інцидент.

¹ Lomnicka Е. The role of Private International Law in the regulation of outer space // International and Comparative Law Quarterly. (The British Insti­tute of international and civil law).- October, 1992 - Vol. 39.- P. 921.

" Зміст цих конвенцій див.: Иойрьш А. Атом и право - М.: Наука, 1969.

13. Закріплення в нормах права принципу «об'єктивної» від­повідальності за шкоду, заподіяну деліктом. В умовах викорис­тання устаткування, технологій, матеріалів, не завжди підконтроль­них людині, часто є неможливим покладення винної відповідаль­ності за заподіяну шкоду на конкретну особу. Тому в цивільному законодавстві держав «сім'ї континентального права», особливо в латиноамериканських (за винятком Цивільного кодексу Перу 1984 р. та деяких інших), а також значною мірою в «сім'ї загального пра­ва», в інших правових системах спостерігається покладення на де- лінквента зобов'язання з відшкодування шкоди без вини. Та й у міжнародних договорах, наприклад у Конвенції про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об'єктами, 1971 р., майнова відповідальність «держави, що запускає», конструюється як така, що не залежить від наявності вини.

14. Доказування причинного зв'язку обмежується доказу­ванням певної кількості його ланок. Нові види деліктів викли­кають складність у встановленні та доказуванні причинного зв'язку. Це особливо часто трапляється у випадках заподіяння шкоди навколишньому середовищу, населенню виробником пев­ної продукції. Питання доказування причинного зв'язку, а отже, і притягнення до цивільно-правової відповідальності делінквента за законодавством більшості національних правових систем покла­дається на потерпілого. Домогтися встановлення у такому разі причинного зв'язку, з огляду на те, що відповідач зазвичай еконо­мічно сильніший і може чинити перепони в цьому, буває важко. Тому в дійсності застосовують теорію про достатність встанов­лення так званої загальної імовірності. Це значить, що суддя, не відкидаючи норм цивільного права й процесу, може обмежувати доказування причинного зв'язку кількома досить важливими лан­ками. Так, для виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої небезпечним виробництвом, у причинному зв'язку доста­тньо встановити: наявність шкідливого впливу, спосіб проникнен­ня забрудника у вироби чи навколишнє середовище; походження джерела шкоди від відповідача.

15. Зміна критерію оцінки необережності як форми вини. Категорія «необережність» як форма вини делінквента під впли­вом чинників науково-технічного процесу також зазнала револю­ції. Відомо, що деліктна відповідальність є можливою в разі ква­ліфікації дій з необережності «звичайного» спеціаліста. Але з роз­витком науки і техніки вимоги, що ставляться до такого «звичай­

р

ного» спеціаліста в тій чи іншій сфері, підвищуються. Це веде до зміни критерію оцінки необережності, який є різним у правових системах, оскільки й рівень розвитку науки і техніки в них є не­однаковим.

16. Розширення сфери застосування інституту страхування відповідальності. Розвиток інституту відповідальності без вини, встановлення максимальних розмірів майнової відповідальності зумовили ширше застосування інституту страхування цивільної відповідальності, що водночас можна вважати й новим джерелом відшкодування шкоди. Інститут страхування дедалі більше застосо­вується в тих сферах діяльності людини, коли важко або неможливо передбачити наслідки, скажімо у лікарській діяльності. Чимало пра­вових систем передбачає обов'язковість страхування відповідаль­ності володільця джерела підвищеної небезпеки. На засадах страху­вання базується й теорія відповідальності підприємства, відома американському деліктному праву. Законодавство деяких правових систем, як, наприклад, Франції, може передбачати обов'язковість укладення договору страхування від деяких позовів до адвокатів про відшкодування збитків.

Механізм страхування цивільної відповідальності має певні переваги порівняно з інститутом безвинної відповідальності. Так, для потерпілої особи страхування відповідальності заподіювана шкоди майже завжди створює абсолютну гарантію отримання компенсації, причому, здебільшого, без важкої процедури. Потер­піла особа завжди отримає відшкодування хоча б у розмірі страхо­вої суми, оскільки страхова організація звичайно є платоспромож­ною. Для делінквента страхування дає можливість обмежити свої витрати на випадок виплати компенсації за заподіяну шкоду попе­редньо визначеними страховими сумами. Крім того, підприємець, який страхує свою відповідальність, не завжди має можливість включити витрати зі страхування у видатки виробництва і цим пе­рекласти їх на споживачів товарів чи послуг. Завдяки страхуванню цивільної відповідальності відбувається соціалізація ризику - роз­кладення збитків на багатьох осіб.

З огляду на таке розширення сфери застосування інституту страхування стверджують навіть про відмирання інституту делікт­них зобов'язань та заміну його системою загального особистого й майнового страхування чи іншою універсальною формою соціаль­ного забезпечення, або такою сферою, з якої можливим є відшко­дування шкоди.

17. До відшкодування немайнової, в т. ч. моральної, шкоди

схиляється більшість правових систем. Нині ця тенденція втілю­ється в нормативних актах держав Східної Європи, зокрема в за­конодавстві України.

17. Зміна традиційних функцій деліктної відповідальності. Із запровадженням інституту страхування та врахуванням розподі­лу ризику за деліктної відповідальності переосмислюються і функ­ції деліктної відповідальності. Згідно з новою теорією, яка панує в американському деліктному праві, підприємство відповідає перед потерпілим у підвищеному розмірі, оскільки воно займає кращу позицію щодо розподілу ризику завдяки страхуванню. Роль функ­ції осудження поведінки делінквента, що традиційно трактувалася як першочергова, нині значно послаблюється. Зате посилюється компенсаційна функція деліктної відповідальності.

18. Зростання кількості нормативних актів, що регулюють деліктні зобов'язання. Розширення сфери правового регулювання зобов'язань із заподіяння шкоди передбачає активнішу діяльність законодавця. Так, якщо у прийнятому в період промислового капі­талізму Кодексі Наполеона зобов'язанням із заподіяння шкоди бу­ло відведено тільки п'ять досить коротких за змістом статей, то в Цивільному уложенні Німеччини цьому інститутові присвячено вже 31 параграф. В усіх правових системах з'являється чимало нор­мативних актів, які регламентують спеціальні випадки зобов'язань із заподіяння шкоди джерелами підвищеної небезпеки, недобросо­вісною конкуренцією та ін. Діяльність законодавця є особливо ак­тивною у прийнятті нормативних актів з охорони навколишнього середовища.

19. Кумуляція в одному нормативному акті правил, що ре­гулюють питання, пов'язані з одним деліктом. Поява нових ви­дів деліктів, породжених швидким розвитком науки й техніки, ви­кликає потребу врегулювати чимало питань у комплексі. Щоб не зачіпати тих норм права, які вважалися відносно стабільними у регулюванні інституту зобов'язань із деліктів, стало характерним прийняття одного основного акта, який регулює майже всі питан­ня, пов'язані з певним видом делікту. Ця тенденція особливо вияв­ляється у законодавстві країн «сім'ї континентального права», зо­крема у правових системах країн Східної Європи. Такі акти вклю­чають норми про «об'єктивну» відповідальність; продовження термінів давності щодо позовів про відшкодування збитків; їх сплив щодо суб'єктів, які зобов'язані відшкодувати шкоду, і т. д.