9.1. Науково-технічний прогрес і проблеми екології
В історії виробничої діяльності людства звичайно виділяють чотири головні етапи:
збирання та мисливства, який продовжувався приблизно 4 тисячі років. Примітивні людські спільноти, що виникали на цьому етапі розвитку, існували в єдності з природними екосистемами;
землеробства та скотарства, коли розвиток цивілізації ґрунтувався переважно на використанні живої речовини, що вироблялася в штучних чи напівштучних екосистемах. Цей перехід до виробничих форм господарювання отримав назву неолітичної революції і вимагав вирішення таких великих проблем, як одомашнення тварин та введення в культуру рослин;
промислового виробництва, зорієнтованого на широке споживання невідновних ресурсів та енергії. Упродовж цього етапу тиск, що спричинювало суспільство на природне середовище, безперервно зростав. Лише з середини XX століття світовий національний продукт зріс у 5 разів, людство опанувало ядерною енергією та способами синтезу багатьох речовин. Стрибкоподібно збільшилося використання нафти та виробництво ряду товарів (табл. 9.1). Паралельно цьому відбувалася деградація біосфери,
було втрачено близько 20% родючих ґрунтів, в атмосфері зріс вміст вуглекислого газу, з’явилися «діри» в озоновому екрані планети, всюди стали звичайними кислотні опади, скоротилася ресурсна база, катастрофічно забруднилися всі геосфери планети різного роду відходами та викидами;
4) інформаційне суспільство, об’єднане комп’ютерними технологіями, яке робить спроби перейти до ноосферної діяльності.
Практика засекречування випадків забруднення навколишнього середовища і завдання шкоди здоров’ю людей в ім’я національної безпеки глибоко антидемократична. Вона ґрунтується не на тому, що люди свідомо приносять жертви заради безпеки своєї країни, а на тому, що бюрократи вищих ешелонів атомної промисловості можуть приймати рішення про життя і смерть населення своєї країни, порушуючи встановлені закони, норми, інструкції, без одержання згоди поінформованих осіб. Збиток не обмежується межами підприємств, а поширюється далі – на сім’ї, на людей, що проживають поблизу підприємств, на широкі верстви населення.
Існує навіть особливий закон ланцюгових антропогенних зв’язків і процесів, за яким забруднюючі природне середовище речовини створюють сумарні кумулятивні ефекти, що збільшує негативний вплив виробничої діяльності на біосферу.
К. Ріхтер у 30-ті роки XX ст. одним із перших назвав Землю «загальнолюдським домом». Але благополуччя в цьому «домі» має досить довгу історію. Це історія попереджень, які не були почуті, історія науково-технічного прогресу за будь-яку ціну, історія самоосліпнення людства уявною могутністю своїх можливостей щодо перетворення природи.
Розвиток деградаційних процесів на планеті передбачався давно. Великий мислитель Ібн Сіна (Авіцена) ще десять століть тому зрозумів, що хід суспільного розвитку та господарської діяльності згубний для природи і небезпечний для людства. Найбільш численними стали застереження щодо деградації природи планети в другій половині нашого століття. Приблизно чверть століття тому, у 1972 році, Римський клуб надрукував тривожний прогноз розвитку людської цивілізації «Межі росту», зроблений у Массачусетському технологічному інституті (СПІА) групою фахівців під керівництвом Д Медоуза, де передбачалася деградація природного середовища. Пізніше Д. Медоуз підготував та видав нову книгу «За межами росту», в якій дав аналіз системи «людство – природне середовище» на основі матеріалів 1970-1990 років, де також свідчилося про глобальну екологічну кризу. Але всі ці застереження майже не мали відповідних дій. Член Ірландської партії зелених Пітер Емерсон (1991) вважав, що всі соціально-економічні системи, випробувані людством за
весь час існування, базувалися на пріоритеті споживання і тому виявилися ворожими природі.
Фінський учений Г.Х. фон Рант (1989) сформулював концепцію кризи цінностей як ментальну основу морального виправдовування людства перед нащадками за деструктивний шлях розвитку цивілізації. За даними Дж. Уеста (1991), західна цивілізація дала цілий комплекс догматичних уявлень, що забезпечували протиріччя в системі «людське суспільство – природа». Це антропоцентризм, споживацька парадигма, зневага до «примітивних народів», які живуть у гармонії з природою. Символами прогресу та добробуту в суспільстві став розвиток техніки та потужність промислового виробництва, а не якість життя та збалансованість взаємин людства з середовищем.
Провідниками технократичного варіанту цивілізації є перш за все, економічно розвинуті країни. Стосовно цього еталоном розвитку шляхом економічного добробуту за будь-яку ціну може служити ФРН. Для неї характерні:
а) майже повна урбанізація – у містах проживає 90% населення;
б) високий потенціал розвитку промисловості, яка домінує в економіці;
в) розвинута інфраструктура – у країні найбільша у світі щільність автошляхів та залізниць, а власний автомобільний транспорт налічує 100 одиниць на 1 кв. км території;
г) розвинена енергетика – у країні працює 19 АЕС. Але одночасно ФРН, як і інші економічно розвинуті країни, не виявилася еталоном екологічного добробуту, і проблеми стану довкілля тут не менш гострі, ніж в інших регіонах світу.
Каналів впливу людства на навколишнє середовище чимало (рис. 9.1). Це безпосередній вплив людини як біологічної істоти на середовище (використання кисню на дихання, використання біомаси рослин та тварин в їжу та ін.), а також численні прямі та опосередковані зміни, що виникають як віддалені і не завжди є явними наслідками виробничої діяльності людини.
Деградація природного середовища здійснюється під впливом негативних процесів двох типів:
а) порівняно незначних за силою, але тривалих;
б) разових катастрофічних, які мають місце при аваріях і небезпечні не тільки своєю потужністю, але й несподіваністю та різкістю дії.
Друга половина XX століття дає достатньо прикладів негативної дії на біосферу і тих, і інших антропогенних впливів. Але для широких верств населення вагомими сигналами неблагопо-луччя природного середовища та господарської діяльності є екологічні катастрофи, за яких стан довкілля стрибкоподібно змінюється вбік несприятливого.
Так, широкий резонанс у світі мала трагедія Севезо – невеличкого італійського містечка, що в ЗО км від Мілану. Тут у липні 1976 року сталася аварія на хімічному заводі, у результаті якої в атмосферу було випущено всього 2 кг особливої речовини ТХДД
- тетрахлордібензодіоксину. Але ТХДД – сильна отрута, її дія в 67 разів перевищує дію ціанистого калію. У результаті цієї аварії в окрузі Серезо велика кількість людей отримала тяжкі хронічні захворювання, загинуло 78 тисяч сільськогосподарських тварин. Протягом багатьох років у цьому районі народжувалися діти з уродженими вадами. У населення України велику тривогу свого часу викликала чернівецька ситуація. У м. Чернівці в 1988-1989 роках стало швидко розвиватися масове тяжке захворювання дітей, що супроводжувалося випаданням волосся, ураженням нервової системи та дихальних шляхів. Причина захворювання була віднесена на рахунок забруднення навколишнього середовища талієм та частково бором у результаті разового промислового викиду. Моральні та матеріальні збитки міста були незліченні.
Не менш сумну славу має «кірішінський синдром». У м. Кі-ріші, що знаходиться на північному сході Росії, виникло масове захворювання жителів. Воно було викликане викидами збудованого тут біохімзаводу з виробництва мікробіологічного білка
- папріну, або БВК (білково-вітамінний концентрат). Виробництво БВК має досить довгу історію. Уперше мікробний синтез білка з грибків роду Candida був здійснений у Німеччині ще в часи першої світової війни. Пізніше ця технологія набула певного
поширення в США та Великобританії. У колишньому СРСР виробництво БВК було розпочате у 80-х роках XX ст. на основі рідких парафінів нафти, метанолу та природного газу і сягало більше 1 млн. тонн БВК (папріну) за рік. Але це виробництво було екологічно таким брудним, технологія та техніка безпеки порушувалися настільки грубо, що викиди дрібнодисперсного папрінового пилу в атмосферу виявилися практично неминучими. Його вплив на органи дихання людини вкрай несприятливий і веде до розвитку тяжких алергічних астмоподібних захворювань, що нерідко призводить до смерті. Усі біотехнологіч-ні виробництва мають підвищену небезпеку, оскільки для їх здійснення методами генної інженерії почали створювати особливі штами мікроорганізмів. Вириваючись «на волю», вони створюють набагато більшу загрозу, ніж хімічні або радіоактивні забруднювачі.
Прикладами найбільших екологічних катастроф є Чорнобильська аварія, Аральська екологічна криза, війна в Ірані. На жаль, кількість та частота великих екологічних катастроф у світі зростають: за десятиріччя з 1960 до 1970 р. їх сталося 14, а з 1980 по 1990 р. таких катастроф зареєстровано вже 70. Тільки протягом одного 1989 р. у світі трапилося 1773 великі аварії з викидами нафти та різних токсичних речовин у навколишнє середовище. Почали реєструватися техногенні землетруси (Німеччина, Білоруси та ін.), що виникли в результаті виробки гірських порід, нафти та газу, заповнення водосховищ, наповнення пластів гірських порід промисловими стічними водами або відкачування таких вод. Середовище, що нас оточує, стає все більш ненадійним.
Однак головна небезпека для людства полягає не в окремих екологічних катастрофах, якими б трагічними вони не були, а в поступовій деградації природного середовища під впливом немовби малопомітних результатів виробничої діяльності.
Докладною ілюстрацією перетворення природного середовища внаслідок потужного впливу людської діяльності є розрахунок зроблений Б.М. Міркіним і Л.Г. Наумовою (1998). Якщо прийняти тривалість існування нашої планети в 5 млрд. років і прирівняти цю цифру до одного року, то виявиться, що людство з’явилося на земній кулі лише наприкінці цього року – 31 грудня о 16-й годині, тобто за 8 годин до сучасності. Займатися сільським господарством і примітивним промисловим виробництвом людина почала лише о 23 год. 58 хвилин, а на XX століття з його бурхливим технічним прогресом припадає тільки 2 секунди. Та цих двох секунд вистачило для того, щоб підвести людство до глобальної екологічної кризи й докорінним чином змінити екосистеми на більшій частині планети.