Сувенір

Сувенір (від фр. souvenir — художній виріб, предмет як згадка про відвіду­вання країни, міста, а також про людину) серед культурних цінностей посі­дає важливе місце. Історія сувеніра сягає давнини і пов'язана з магічними обрядами. Щоб уникнути нещастя, люди навчилися зображати божество на амулетах і користувалися для цього звичними матеріалами — глиною, деревом, металом. Від покоління до покоління ці предмети передавали життєво важливу інформацію. Отож сувенір був родовою пам'яттю, яка пов'язувала членів роду, сім'ю.

У наш час сувенір не менш популярний. Пам'ятний знак, вимпел, не­величкий предмет, що нагадує про події, свідками яких ми були, фіксує їх у нашій свідомості. Переважно сувенір є предметом декоративно-ужит­кового мистецтва та художньої промисловості.

До сувенірів належать предмети з такими ознаками: оригінальні, худож­ньо оформлені у традиційному національному стилі; відображають націо­нальні особливості, видатні події, пам'ятні дати, досягнення науки, куль­тури, мистецтва, спорту. Тим вони виконують пізнавальну інформаційну, естетичну, комунікативну, виховну та інші функції в соціумі.

Поняття «сувеніри» та «вироби народних художніх промислів» тісно по­в'язані між собою. Власне, кожен виріб народних художніх промислів — сувенір. Але ж сувенір є відтворенням оригіналу масовим тиражем. Сувені­ри виготовляють виробництва різних галузей промисловості і підприємства народних художніх промислів. Сировиною для виготовлення сувенірів слу­гують ті самі матеріали, що й для виробів народних художніх промислів.

Сувеніри класифікують: за призначенням (пам'ятний предмет), за спо­собом використання (утилітарні й декоративні); за матеріалом (з дерева, кістки, рогу, перламутру, кераміки, шкіри, хутра, тканини, ниток, металу, каміння і таке інше).

Значне місце серед сувенірі и належить іграшці (іграшки-сувеніри, іграшки-забави, національні дерев'яні іграшки). Найпоширенішою є лялька-мотрійка. Серед керамічних іграшок — фігурки тварин, свищики, ляль­ки. Текстильні сувенірні іграшки (ляльки з тканини, ниток), ляльки в на­ціональному одязі.

Серед сувенірів — нагрудні значки, сувенірні медалі, плакетки, барель­єфи, сувеніри-символи (герби міст, сувенірні ключі, брелоки, сувенірні скульптури та інше).

З дітьми дошкільного віку можна розглядати сувеніри, колекціонувати й виготовляти для подарунків батькам на честь свят та гостям — відвідувачам дитячого садка, друзям.

Оригінальна і зручна форма побутової речі, барвистість вигляду, ціка­вий орнамент є змістом особистісно-розвивального спілкування з дити­ною, а простота багатьох технік відкриває можливості для спільних занять дорослого і дитини в декоративно-ужитковій діяльності (виготовлення іграшкового посуду, меблів, сувенірів), у вигляді розписування виробів.

Театрально-декораційне мистецтво

Театрально-декораційне мистецтво є галуззю декоративного й декора­тивно-ужитвового мистецтві визначається як мистецтво створення зоро­вого образу спектаклю за допомогою декорацій, костюмів, гриму, освіт­лення, постановчої техніки.

Елементи театрально-декораційного мистецтва (костюми, маски) запо­чатковані ще у старовинних, первісних обрядах, іграх, ритуальних танцях та дійствах.

У театрах Давньої Греції вже в V ст. до н. є. існували об'ємні декорації, які сполучалися з живописними. Принципи театру Давньої Греції були засвоєні театром Давнього Риму, де почала використовуватися завіса.

У Середньовіччі фоном для театральних постановок слугував інтер'єр або зовнішня стіна храму.

Доба Відродження започаткувала тип архітектурно-перспективної де­корації, яка зображала площу або вулицю. Вона створювалася за допомо­гою розписаних полотен, які натягалися нарами.

З початку XVII ст. почали використовуватися сценічні механізми — теларії, що давали змогу здійснювати зміну декорацій на очах у публіки. Виникли системи куліс — кони-коробки, кулісно-арочні декорації.

На межі XIX—XX ст. відбуваються дослідження природи і специфіч­них законів сценічного мистецтва, створюється концепція театру як син­тезу мистецтв. Живописці В. Полєнов, В. Васнецов, М. Врубель, В. Серов, К. Коровін стверджували принцип поетично цілісного трактування спек­таклю, колористичної єдності декорацій та костюмів.

У XX ст. проблема співвідношення правдивості й театральності активізу­вала нові пошуки в театрально-декораційному мистецтві: образної та емоцій­ної виразності, узагальнено умовного відтворення життя засобами кольору і ліній, об'ємно-просторової форми. Театральні декорації збагатилися живо­писними панно, барельєфами, стилізацією, підкресленим висвітленням тех­ніки сцени. У жанрі театрально-декораційного мистецтва працювали О. Головін, М. Сапунов, С. Судейкін, Л. Бакст, К. Малевич, П. Філонов, М. Реріх. Створені ними декорації вражають багатством живопису, фантазії, смаком, колористичною цілісністю сценічного середовища і костюмів. Вони ствер­джують значення художника як повноправного співавтора спектаклю.

Сучасне театрально-декораційне мистецтво оптимально використовує можливості гриму і боді-арту (розпис на тілі), різні фактури «нетрадиційних» матеріалів (рогожі, мотузки, залізо, скло, синтетичні матеріали — пінопласт, фольга, плівка, люмінесцентні фарби, колажі, фото- та кіно-проекції, складна освітлювальна апаратура, навіть лазерний промінь). Однією з головних проблем стає взаємозв'язок сценічного дійства з глядацьким залом: використовуються варіанти позаконової декорації, «сцени-арени», влаштування спектаклів у позатеатральних приміщеннях, про­сто неба, у церквах, храмах, античних спорудах (наприклад, в Колізеї, Херсонесі, Бахчисараї, Воронцовському, Лівадійському палацах).

• Розгляньте ескізи декорацій в мистецтвознавчій і довідковій літературі. Спробуйте попрацювати над власним проектом декорацій до студентської вистави, концерту, шоу; до вистави у дитячому садку за казкою. Вивчайте можливості залучення цього мистецтва до образотворчої діяльності дітей.