2. Спілкування і співпраця як перспектива розвитку суспільства.

Людина – істота соціальна. Соціальність – внутрішньо-необхідний та нездоланний потяг , прагнення, що змушує людей вступати у відносини з іншими людьми для задоволення своїх потреб. Соціальність є не що інше , як практика взаємозв’язку ( взаємодопомоги) та солідарної діяльності людей. За визначенням Дарвіна, в самій людській природі поряд із взаємною боротьбою індивідуальних потреб та взаємною боротьбою індивідуальних сил спостерігається поділ праці, що об’єднує людей у залежні одні від одних відносини, обмін продуктами своєї праці. Таким чином у своєму родовому, даному від природи визначенні людина демонструє схильність до обміну, до спілкування.

Обмін виступає як суспільний родовий акт, суспільний зв’язок. Оскільки індивіди є взаємопов’язані між собою шляхом обміну продуктами праці, обмін виявляє суспільний характер їх поділу праці. Поділена праця стає суто суспільним феноменом. Вона фактично відображає відносини, котрі встановлюються між людьми саме в ході обміну матеріальними і духовними продуктами. Отже, обмін продуктами як товарами є певною формою поділу праці та залежності праці кожного від праці усіх. Це суспільна форма існування , що поряд із задоволенням життєвих потреб є створенням конкретних соціальних відносин, в які вступають індивіди незалежно від їх бажання.

Людина істота –діяльна. Як суб’єкт діяльності людина має передусім мислити і діяти. Теологія вважає, що першим було слово. Наука віддає перевагу справі. Соціальна філософія виходить зі споконвічної єдності слова і справи діла, як первинного принципу пояснення специфіки соціального. Однією з основних форм людської діяльності , істотною ознакою життєдіяльності людини є спілкування. Ще в античності мислителі досліджували спілкування як соціальне явище, котре уособлює одну з провідних потреб людини - потребу у стосунках з іншими, в ході реалізації якої індивід опановує світ свого буття.

Суб’єкти спілкування:

• окремий індивід;

• соціальна організація;

• соціальна група.

Вони утворюють складну систему форм взаємин:

• безпосередні і опосередковані;

• анонімні і персоніфіковані;

• формально-рольові й неформальні.

Спілкування в соціальному аспекті виконує важливу роль як фактор узгодження інтересів різних соціальних суб’єктів, як фактора подолання суспільних конфліктів і суперечностей. Соціальна структура суспільства є відображенням соціальної нерівності. Нерівномірність соціального статусу людей, процес соціальної мобільності може породжувати конфлікти. Для того, щоб розв’язати конфлікт, сторони повинні спілкуватися між собою.

Завдяки спілкуванню відбувається :

• самовизначення;

• самопред’явлення;

• взаємозбагачення індивідів.

Через спілкування людина оволодіває нормами, правилами поведінки, етикетом.

Спілкування виступає мірою цивілізованості окремої людини і суспільства в цілому. Завдяки спілкуванню утворюється і вдосконалюється соціальний простір цивілізованого співіснування людей ( «життєвий світ людини»). У ході спілкування реалізується найвища потреба людини в іншій людині як вищій цінності, що ґрунтується на етично-спонукальному імперативі: не стався до інших так, як ти не хотів би, щоб ставилися до тебе (Кант).

Центральне місце у спілкуванні належить слову, мові, котра виступає способом існування такої суто людської сутнісної риси, як свідомість. Вміння говорити і вміння слухати – невід’ємний атрибут інтерсуб’єктивних зв’язків, ідентифікації особистості з іншими учасниками спілкування, процесу взаєморозуміння.

Скільки людина живе – стільки спілкується, і цей процес спілкування

( усі його види) називається комунікацією.