5.5. Калькулювання собівартості продукції підсобних (промислових) виробництв

У підсобних (промислових) виробництвах собівартість вироб­леної продукції визначають на умовах франко-склад.

Собівартість продукції підсобних виробництв, наприклад, підприємств із перероблення насіння соняшнику, що здійснюють переробку сільськогосподарської продукції, розраховують ділен­ням витрат на перероблення та вартості переробленої продукції за договірною ціною (без побічної продукції) на кількість одер­жаної основної продукції.

У разі перероблення власної й давальницької сировини калькуля­цію собівартості продукції здійснюють у два етапи: спочатку обчис­люють собівартість перероблення одиниці сировини, для чого всі ви­трати на перероблення (без вартості побічної продукції) ділять на кількість переробленої (власної й давальницької) сировини (перероб­лення давальницької сировини розглядають як виконання робіт на сторону), а потім визначають собівартість власної готової продукції, для чого вартість сировини та суми витрат, пов'язаних з її перероб­ленням (без вартості використаних відходів і побічної продукції за реалізаційними цінами), ділять на кількість власної готової продукції,

У плодоовочеконсервному виробництві розраховують собі­вартість кожного виду продукції. Для цього вартість переробле­них овочів і фруктів (без вартості відходів за цінами можливого їх використання) та інших компонентів (оцту, спецій, солі), опла­ту праці, відрахування на соціальні заходи працівників прямо відносять на відповідні види консервів. Витрати, які не можна прямо віднести на певний вид продукції (непрямі витрати), роз­поділяють між окремими її видами пропорційно до кількості ви­роблених умовних банок.

Аналогічним чином розраховують собівартість продукції пун­кту соління, але між видами продукції вартість компонентів (солі, спецій тощо) розподіляють за технологічними нормами, перед­баченими рецептурою, а непрямі витрати — пропорційно до кількості виробленої продукції.

Непрямі витрати в сушильному виробництві розподіляють між видами продукції пропорційно центнеро-дням.

Собівартість продукції виноробного виробництва визначають діленням суми витрат на виготовлення продукції, включно із си­ровиною й допоміжними матеріалами, використаними у вироб­ництві (без вартості відходів за реалізаційними цінами) на кіль­кість готової продукції. Непрямі витрати на виготовлення вина та

68

ішноматеріалів розподіляють між видами продукції пропорційно кількості, а за потреби враховують ще й тривалість її зберігання.

У підприємствах і підрозділах з перероблення й приготування кормів розраховують собівартість кожного виду одержаної про­дукції (вітамінно-трав'яного борошна, комбікормів, гранульова­них кормів, кормосумішей тощо). Для цього вартість переробле­ної маси і домішок відносять прямо на конкретний вид продукції, а непрямі витрати на перероблення розподіляють пропорційно до маси переробленої сировини.

Собівартість виробленої продукції млинів і крупорушок містить вартість переробленої сировини та витрати, пов'язані з її переробленням.

Для визначення собівартості кожного виду продукції (борош­на, дерті) вартість переробленого зерна та інші прямі витрати відносять безпосередньо на конкретний вид продукції, а непрямі витрати на перероблення розподіляють між видами продукції пропорційно умовній кількості переробленої сировини. Для роз­рахунку використовують показник продуктивності млина у разі виготовлення конкретного виду продукції. Наприклад, якщо про­дуктивність млина при переробці зерна на дерть на ЗО відсотків вища, ніж при його розмелюванні на борошно, то зерно, перероб­лене на борошно, перераховують в умовну продукцію із застосу­ванням коефіцієнта 10, а на дерть — 0,7.

У хлібопекарному виробництві витрати відносять на собівар­тість певного виду продукції, а суми, які не можна віднести без­посередньо, розподіляють між видами продукції пропорційно до виручки від реалізації.

Собівартість окремих видів продукції перероблення молока (вершки, сметана, масло, сир тощо) визначають діленням витрат на виробництво конкретного виду продукції на її масу. При цьо­му із загальної суми витрат вираховують вартість використаних відвійок та іншої побічної продукції за цінами реалізації. Непрямі витрати розподіляють між окремими видами продукції пропор­ційно до виручки від реалізації.

Для обчислення собівартості продукцію забою тварин і птицю оцінюють за фактичною собівартістю. Розраховують фактичну собівартість м'яса окремих видів тварин. Для цього до вартості тварин додають витрати на забій і вираховують вартість побічної продукції (шкур, субпродуктів першої та другої категорії тощо) за встановленими цінами або цінами можливої реалізації. Резуль­тат ділять на кількість одержаного м'яса.

У птахозабійних цехах калькулюють собівартість 1 центнера охолодженого м'яса. Побічну продукцію (пух, пір'я, підкрилок,

69

нестандартні тушки, субпродукти, кров, кишки) слід оцінювати за цінами можливої реалізації.

У разі перероблення кількох видів птиці непрямі витрати пта-хозабійного цеху розподіляють з урахуванням продуктивності конвеєрної лінії для перероблення окремих видів птиці шляхом розрахунку кількості умовних голів із використанням таких кое­фіцієнтів: дорослі кури і курчата — 1,0, качки — 2,0, індики і гу­си — 4,0. На конкретний вид продукції відносять безпосередньо вартість забитої птиці та використаних матеріалів.

Для визначення собівартості продукції забою кролів (м'ясо і шкурки) всі витрати на забій, включно із вартістю забитих кролів за собівартістю (без вартості побічної продукції за цінами її мож­ливої реалізації), розподіляють між цими видами продукції про­порційно до її вартості за реалізаційними цінами. Собівартість шкурок хутряних звірів калькулюють окремо за їхніми видами. Витрати на забій розподіляють між ними пропорційно до кілько­сті забитих голів. Шкурки, які за розмірами чи якістю не відпові­дають чинним стандартам, вважаються нестандартними. Витрати між стандартними й нестандартними шкурками розподіляють за цінами можливої реалізації. Собівартість шкурок складається з вартості забитих звірів, витрат на забій, первинне оброблення та зберігання знежирених шкурок у холодильнику (без вартості по­бічної продукції). При цьому витрати на зберігання знежирених шкурок у холодильнику розподіляють між їхніми видами пропор­ційно до площі й тривалості зберігання.

Собівартість 1 тонни трести складається з вартості переробле­ної соломки і витрат, пов'язаних з її переробкою. У разі перероб­лення трести на волокно собівартість волокна складається з вар­тості переробленої трести й витрат, пов'язаних з її перероблен­ням (без вартості побічної продукції).

Витрати сільськогосподарських підприємств на видобування торфу планують і обліковують загалом за виробництвом незалеж­но від цільового призначення торфу. Готовою продукцією є заго­товлений торф, висушений до встановлених кондицій.

У разі потреби розрахунок собівартості торфу здійснюватиме­ться з урахуванням його вологості, що визначають на рівні: торф для добрив — 55 відсотків, для підстилки — 40 відсотків, куско­вий для палива — 33 відсотка, фрезерний для палива — 40 відсотків. Це дає змогу визначити собівартість заготовленої продукції у перерахунку на торф умовної вологості.

Для визначення собівартості 1 тонни заготовленого для певного призначення торфу треба витрати на торфорозробку розділити на

70

кількість торфу умовної вологості й помножити на кількість торфу умовної вологості певного призначення. Одержаний результат ділять на його фізичну масу. Виготовлення торфобрикетів слід розглядати як окремий переділ торфорозробок. Собівартість виготовлених бри­кетів складається з вартості використаного торфу та інших компо­нентів і витрат на приготування маси, її формування та сушіння.

У разі заготівлі деревини з власних лісонасаджень розрахову­ють собівартість 1 куб. метра ділової деревини. Для цього витра­ти, включно із платою за деревину, реалізовану на пні (без варто­сті побічної продукції, наприклад, дров за ціною можливого використання), ділять на кількість одержаної продукції.

Окремо обчислюють витрати на виготовлення пиломатеріалів, фактична собівартість яких складається з вартості розпиляної де­ревини (колод), заготовленої власними силами та придбаної, а та­кож витрат на їх розпилювання, зменшених на вартість одержа­ної побічної продукції (обаполку, обрізків, тирси), яку оцінюють за цінами можливого використання.

У цегельному виробництві собівартість продукції обчислюють за переділами: заготівля глини та піску, виготовлення цегли-сирцю, випалювання цегли. На перших двох переділах розрахо­вують витрати на одержання відповідно 1 куб. метра заготовле­них глини і піску й 1000 цеглин-сирцю. Собівартість випаленої цегли складається із витрат на випалювання, включно із вартістю цеглин-сирцю без вартості побічної продукції (половинок та би­тої цегли за реалізаційними цінами).

За незначного обсягу цегельного виробництва переділи не ви­окремлюють. У цьому разі собівартість випаленої цегли обчис­люють на підставі витрат на заготівлю сировини, виготовлення сирцю й випалювання цегли (без вартості побічної продукції).