34. Екзистенціалізм як людинознавчий напрям сучасної філософії.

Екзистенціальна філософія – одна з найбільш популярних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.

Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії.

Ідейними джерелами екзистенційної філософії стали: погляди датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”.

Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний

напрямок у сучасній світовій філософії.

Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.

Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає.

Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають у це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?

Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу - все це складові філософії екзистенціалізму.

35. Позитивізм: сутність, принципи та основні етапи розвитку.

Позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію: розуміння взаємодії між дослідним та теоретичним знанням, розпізнавання істинних та хибних тверджень, тощо.

В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів: позитивізм, емпіріокритицизм і постпозитивізм.

Перший, класичний позитивізм, бере свій початок від французького філософа О. Конта. Знання є науковим настільки, наскільки відповідає критеріям найбільш розвинутої форми наукового знання – ідеалам і критеріям природничих наук. І насамперед це критерій, що перевіряється у досвіді, шляхом зведення до експериментальних даних чи чуттєвих сприйнять. Саме таке знання О. Конт вважав позитивним, гідним розгляду (звідси і термін – «позитивізм»).

Позитивістську філософію далі розвивали англійські філософи Д. Мілль (1806 – 1873) і Г. Спенсер (1870 – 1903). В другій половині XIX ст. цей філософський напрямок набуває все більш суб'єктивного характеру. Тим самим позитивізм вступає в другий етап своєї еволюції, що іноді іменується емпіріокритицизмом. Серед його представників назвемо Р. Авенаріуса (1840 – 1896), Е. Маха (1838 – 1916), що розглядали світ як сукупність «нейтральних елементів», чи «нічиїх» відчуттів (і взагалі будь-яка річ для них – це комплекс відчуттів).

На третьому етапі емпіріокритицизм витісняється неопозитивізмом із уже згадуваною задачею побудови ідеальної мови науки. Два основних положення цієї філософії: 1)концепція атомарних висловлень Л. Вітгенштейна, під якими він мав на увазі найбільш прості пропозиції (висловлення), що відносяться безпосередньо до чуттєвих даних. 2)принцип верифікації, що розробляли Р. Карнап, М.Шлік та ін. представники Віденського гуртка. Спрощена форма цього принципу має вигляд: висловлення є науково осмисленим, таким, що має пізнавальне значення, якщо його у кінцеве число логічних кроків р можна звести до атомарних висловлень.