19. Філософське вчення ф.Аквінського.

Фома Аквінський (1125/26 – 1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Ф.Аквінський намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не виступало у протирічча з догматами церкви.

Вчення про буття. Під буттям Ф.Аквінський розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф.Аквінського існує чотири рівня буття:

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначенність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.

На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав “рослинною душею” – це рослини.

Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію.

На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух або розум, розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена “самосущою”.

Великого значення надавав Ф.Аквінський розуму. Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум – це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення про людину. Це вчення Ф.Аквінського грунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа не матеріальна і не субстанційна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для Ф.Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою Аквінським розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

20. Гуманізм і реформація епохи Відродження.

Філософія Відродження охоплює період від XIV до початку XVII ст. Вона була новою стосовно Середньовіччя, але не новою стосовно ан­тичності. Відродження – перехідна епоха, і цим значною мірою пояснюється чимало її специфічних рис і насамперед та, завдяки якій майже синонімічною назвою для епохи стає слово «гуманізм».

Для епохи Відродження характерним було швидке зростання кіль­кості людей розумової праці. З'являються нові професії, суть яких супе­речить теологічним доктринам. Звичайно, мислителі Відродження були далекі від думки ігнорувати Святе письмо, віру в Бога, але якщо у схоластів центром уваги був Бог, то у гуманістів епохи Відродження – Бог і людина.

У філософських поглядах періоду пізнього Відродження, а це вже ХVІ-ХVІІ ст., поряд з гуманістичними тенденціями могутнього розмаху набуває натурфілософське бачення світу. Його філософську основу заклав Микола Кузанський, в якого Бог-творець набуває пантеїстичних рис. Згодом пантеїзм, а також деїзм стають своєрідного формою вираження натуралістичних поглядів мислителів Відродження.

Новий напрямок у Ренесансі пов'язаний з такими іменами, як Леонардо да Вінчі, М. Копернік, Джордано Бруно, Тіхо де Браге, Й.Кеплер та ін. Багато з них, окрім Л.Валла, М.Казанського та Д.Бруно, не були філософами в вузькому значенні цього слова. Мистецтво, література, наука домінували над «чистою» філософією, але поряд з мислителями-гуманістами представники натурфілософії теж активно сприяли становленню нового філософського бачення світу майже в усіх країнах Європи. В було засновано друкарство, першу обсерваторію, в 1492 р. Колумб відкрив Америку, з'явилася перша пошта, в 1597 р. Галілей сконструював термометр, Копернік створює геліо­центричну систему. Це були успіхи, які сприяли розвитку філософського мислення, буквально на очах двох-трьох поколінь людей руйнувалась схоластика з її формальнологічними конструкціями.