32.«Філософія життя» як напрям сучасної філософії.

Філософія життя – філософська течія кінця XIX – початку XX ст., в основі якої є ідея інтуїтивного відчуття органічної єдності “життя” (заснована А. Шопенгауером та Ф. Ніцше)

Ф. Ніцше, опираючись на ідеї А. Шопенгауера та Ф. Достоєвського, ставить перед собою задачу осмислити сучасну епоху та знайти шляхи конструктивного подолання кризових явищ. В центрі уваги німецького мислителя знаходиться проблема людини. Схематично його глибоке та неоднозначне розуміння людини можна викласти так: сучасна людина, якщо її розглядати в історичному контексті, є декаденсом (занепадом). Цей момент стає особливо виразним для нас, якщо ми порівняємо наших сучасників з давніми греками. Витоки занепаду людини він схильний вбачати в негативному впливові теоретичного ставлення до світу та пов'язував їх з творчістю першої теоретичної людини - Сократа. Саме його ідеї німецький мислитель кваліфікує як причини домінування в людському існуванні аполлонівського (раціонального) начала та пригнічення волі до самоутвердження в світі - волі до влади, волі до могутності.

Одним з базових чинників занепаду європейської людини є негативний та деструктивний вплив християнства - "платонізм для народу" (як його називав Ніцше). Достатньою підставою для негативної оцінки християнства Ніцше вважав орієнтацію його на підтримку слабких та немічних натур і пригнічення сильних та вольових.

Ніцше наполягає на ідеї, що найвищим принципом людського життя має бути воля до влади, воля до могутності. Людина, за Ніцше, є проміжною стадією еволюції, що знаходиться між твариною та надлюдиною, яка повинна подолати саму себе за допомогою нових моральних нерелігійних цінностей.

Доцільно зосередити увагу на таких ключових рубриках спадщини Ніцше: "смерть Бога"; вчення про надлюдину, ідея вічного повернення; нігілізм, переоцінка всіх цінностей та воля до влади.

Яскравим свідченням глибини вчення Ніцше та його складності для розуміння може бути його кредо: "Не йди за мною, йди за собою!".

33. Психоаналітична філософія

Психоаналіз - течія в психології та філософії, що виникла на межі ХІХ і ХХ ст. Її виникнення та поширення пов'язано з іменем Зиґмунда Фрейда (1856-1939 р.р.). Нинішнього вигляду психоаналіз набув завдяки ідеям та зусиллям його учнів та послідовників - К. Г. Юнга, А. Адлера, К. Хорні, С. Гроффа, Г. Маркузе, Е. Фромма.

Несвідоме або підсвідомість тут - це все те, що лежить за межами нашої свідомості, хоча належить до сфери психіки. Доречно зауважити, що Фрейд не був першим дослідником сфери несвідомого. Переорієнтація в європейській культурі на дослідження несвідомого багато в чому завдячує творчості Шопенгауера та Ніцше з їх вченнями про волю як первинну реальність.

З.Фрейд відстоював думку про те, що поведінку дорослої людини багато в чому визначають переживання дитячого віку, які були "забуті" та витіснені зі свідомості. Вони продовжують існувати в підсвідомості та зумовлюють страждання людини, розростаючись іноді до значних психічних порушень. Кожна доросла людина носить у собі багато комплексів, страхів, забобон, котрі іноді проявляються в вигляді дивацтв, а часом набувають антисоціального характеру. Аналізуючи подібні несвідомі глибинні переживання пацієнтів, які стали причиною неврозів, Фрейд вважає, що первинним джерелом життєвої активності є сексуальний інстинкт - „лібідо". Лібідо тут - це універсальна енергія сексуального бажання, що є загальним джерелом почуттів, бажань, глибинною причиною поведінки людини як суспільної істоти. Більш глибоке розуміння теорії Фрейда передбачає увагу до змісту таких понять як витіснення та сублімація, а також увагу до його вчення про структуру психіки, основними компонентами якої є: Я (свідомість), Воно (надсвідомість), Над - Я (цензор).