2. Суб'єкти, об'єкт і зміст правовідносин із соціального забезпечення

Правовідносини із соціального забезпечення, як і інші правові відносини, структурно складаються з таких елементів: суб'єкти правовідносин, об'єкт і зміст правовідносин. Одним із суб'єктів правовідносин із соціального забезпечення є громадянин чи сім'я, наділені відповідними правами на той чи інший вид соціального забезпечення і через те він названий правомочним суб'єктом. Громадянам зазвичай надаються ті види соціального забезпечення, у формуванні джерел фінансування яких вони беруть участь шляхом сплати внесків до відповідних фондів через систему як загальнообов'язкового, так і добровільного державного соціального страхування. Але в окремих випадках законодавством передбачено надання соціального забезпечення незалежно від сплати страхових внесків, наприклад, соціальні пенсії, адресні соціальні допомоги малозабезпеченим сім'ям, допомоги в зв'язку з народженням дитини, на поховання тощо. Суб'єктами правовідносин із соціального забезпечення можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

Переважно до правомочних суб'єктів належать непрацездатні особи, серед яких право розмежовує такі основні категорії:

1) громадяни похилого віку;

2) діти;

3) інваліди;

4) хворі;

5) непрацездатні за інших обставин.

Для перших двох категорій основним критерієм для виділення в самостійні групи слугують вікові межі, встановлені правом, з якими пов'язується можливість вступити у правовідносини з соціального забезпечення і бути їх суб'єктами, тобто бути носіями прав і обов'язків. Для суб'єктів з числа громадян похилого віку ця можливість лімітується віком, з досягненням якого особа набуває права у сфері соціального забезпечення. Відповідно до ст. 10 Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», громадянами похилого віку визнаються: чоловіки у віці 60 і жінки у віці 55 років і старші, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилося не більше півтора року. Зазвичай такі особи стають суб'єктами пенсійних правовідносин. В окремих випадках суб'єктами пенсійних правовідносин громадяни можуть бути і в молодшому віці.

Для дітей можливість бути суб'єктом правовідносин із соціального забезпечення визначена в межах від народження і до досягнення встановленого правом віку. Так, при призначенні пенсії в разі втрати годувальника непрацездатними членами сім'ї вважаються особи (діти, брати, сестри та онуки померлого), які не дося-гли 18-річного віку і старші цього віку, якщо вони стали інвалідами до виповнення 18 років, а якщо вони навчаються у навчальних закладах – до закінчення навчальних закладів, але не довше, ніж до досягнення ними 23-річного віку. А дітям-інвалідам виплачуються соціальні пенсії до досягнення ними 16-річного віку.

Підставою для поділу правомочних суб'єктів на окремі категорії інвалідів і хворих є суттєві розбіжності в характері і ступені втрати працездатності у кожної з вказаних категорій, і цим самим визначається різновид правовідносин. Так, встановлення медико-соціально-експертною комісією (МСЕК) однієї з трьох груп інвалідності є підставою призначення пенсії по інвалідності, а встановлення відповідною медичною установою факту тимчасової втрати працездатності працюючої особи в зв'язку із захворюванням є підставою виплати їй допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю. Але слід пам'ятати, що стан непрацездатності, який має бути підтверджений спеціальним медичним документом – листком непрацездатності, є лише однією із можливостей бути суб'єктом правовідносин із соціального забезпечення. У ряді випадків потрібною буде, крім цього, наявність інших умов, які в сукупності з непрацездатністю створюють повну можливість вступати у правовідносини як суб'єкт. Наприклад, працююча особа в разі тимчасової втрати, працездатності повинна підлягати загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню чи добровільно сплачувати внески до відповідного фонду соціального страхування.

Громадяни можуть визнаватися непрацездатними і виступати правомочними суб'єктами і за інших, передбачених законом обставин. Наприклад: у зв'язку з вагітністю і пологами, доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку, в зв'язку з доглядом за хворою дитиною чи іншим членом сім'ї тощо.

В окремих випадках правомочними суб'єктами можуть виступати громадяни незалежно від стану працездатності. Скажімо, при наданні соціальних допомог у разі народження дитини, на поховання тощо.

При наданні деяких видів соціального забезпечення правомочним суб'єктом може виступати не окремий громадянин, а сім'я. Наприклад: при пенсійному забезпеченні в разі втрати годувальника, при наданні соціальної допомоги сім'ям з дітьми чи малозабезпеченим сім'ям.

За кожним громадянином законом визнається правоздатність, тобто здатність мати права і нести обов'язки в сфері соціального забезпечення. Стосовно всієї системи правовідносин із соціального забезпечення необхідно розрізняти загальну і спеціальну правоздатність. Загальна правоздатність означає передбачену і гарантовану правом можливість бути суб'єктом правовідносин у всій сфері соціального забезпечення. Ця правоздатність виникає з моменту народження особи і збігається з цивільною правоздатністю. Вона є відповідно потенційною передумовою для участі в будь-яких правовідносинах, тобто, можна сказати, що кожна особа – можливий суб'єкт будь-яких конкретно визначених правовідносин. Але, щоб вважатися суб'єктом правовідносин, недостатньо лише загальної правоздатності, а необхідно ще володіти і спеціальною правоздатністю, під якою розуміється наявність визначених правом можливостей і умов (життєвих фактів, котрим надано юридичне значення) бути суб'єктом конкретних правовідносин, тобто спеціальна правоздатність настає з моменту виникнення суб'єктивного права на конкретний вид соціального забезпечення. Спеціальна правоздатність залежно від часу виникнення може збігатися або не збігатися із загальною правоздатністю. Наприклад, для вступу в пенсійні правовідносини за віком суб'єкт стає володільцем спеціальної правоздатності лише по досягненні відповідного пенсійного віку. Тут настання в часі загальної і спеціальної правоздатності не збігається, оскільки перша виникає з моменту народження особи, а друга – по досягненні певного віку. Але, приміром, в разі смерті матері при пологах народжена дитина набуває право на пенсію в разі втрати годувальника з моменту свого народження.

Суб'єктивне право на конкретний вид соціального забезпечення не завжди реалізується одночасно з його набуттям. Нині є чимало громадян, які мають право на пенсійне забезпечення, але продовжують працювати, не оформлюючи пенсію, хоча можуть це зробити будь-коли. Суб'єктивне право реалізується в конкретних правовідносинах із соціального забезпечення і встановленню йому передують певні дії процедурного характеру: звернення особи за конкретним видом соціального забезпечення та рішення відповідного органу про його надання.

Отже, для реалізації суб'єктивного права на той чи інший вид соціального забезпечення громадяни повинні здійснювати певні дії. А для цього вони мають володіти дієздатністю. Дієздатність – це передбачена правом здатність суб'єкта особисто вчиняти юридичні дії з встановлення, зміни та припинення правовідносин із соціального забезпечення, тобто особисто вступати в такі правовідносини, реалізовувати своє право і нести обов'язки. У багатьох випадках суб'єкти правовідносин, що володіють правоздатністю, наділені дієздатністю і можуть самостійно вступати в правовідносини, вчиняти необхідні юридичні дії. Але в ряді випадків такі дії вчиняють не самі суб'єкти, а їх представники, які охороняють права й інтереси суб'єктів права.

У соціальному забезпеченні особливе місце посідають різноманітні види опіки та піклування. Стосовно неповнолітніх дітей представництво у всіх видах правовідносин із соціального забезпечення від свого імені, але в інтересах дітей здійснюється батьками та іншими опікунами. Такий же принцип діє і стосовно душевно хворих, визнаних у судовому порядку недієздатними.

Якщо в силу фізичного стану чи з інших причин особа не може самостійно вчиняти будь-які дії, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення правовідносин, ці дії можуть вчиняти її представники за довіреністю.

Деяка специфіка існує при виконанні функцій опікунів та піклувальників державними установами. Перебування в стаціонарних установах соціального забезпечення являє собою колективний і при цьому державно-громадський вид опіки і піклування над особами, що перебувають на вихованні чи утриманні в стаціонарних .установах соціального забезпечення. Виконання обов'язків опікунів і піклувальників стосовно цих осіб покладається на адміністрацію цих установ. Дієздатні громадяни, які утримуються в стаціонарних установах соціального забезпечення, самостійно вчиняють юридичні і будь-які інші дії, звертаючись за допомогою до піклувальників у необхідних випадках. Наприклад, для захисту від зловживань з боку третіх осіб.

Оскільки основним гарантом права соціального забезпечення є держава, другим суб'єктом правовідносин із соціального забезпечення є відповідний державний орган, на який покладаються обов'язки безпосередньо здійснювати таке забезпечення і тому він названий зобов'язаним суб'єктом. До таких суб'єктів, насамперед, слід віднести районні (міські) управління соціального захисту населення, районні (міські) управління Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування від нещасного випадку, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від безробіття, стаціонарні установи соціального забезпечення, спеціальні підрозділи в структурі Міністерства оборони та МВС, які здійснюють соціальне забезпечення відповідно військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та інші. Другим суб'єктом правовідносин із соціального забезпечення є також державні органи (крім судових), які встановлюють юридичні факти, що є підставою виникнення, зміни та припинення правовідносин у сфері соціального забезпечення, а також ті, які компетентні вирішувати спори з приводу соціального забезпечення.

(Питання щодо повноважень таких органів більш детально викладені в главі «Система державних органів та їхні функції зі здійснення соціального забезпечення»).

У будь-яких правовідносинах розрізняють об'єкт, з приводу якого вони виникають і на які спрямовані дії суб'єктів. Під об'єктом правовідносин розуміється визначений предмет, з приводу якого у суб'єктів виникають ці правовідносини. Через те у правовідносинах із соціального забезпечення існує стільки об'єктів, скільки є і самих правовідносин.

Об'єкти правовідносин можна класифікувати за різноманітними підставами. Наприклад, залежно від характеру потреб, що задовольняються в порядку соціального забезпечення, об'єкти правовідносин можна поділити на такі загальні об'єкти, як: матеріальні блага, послуги і пільги. В свою чергу, кожен з вказаних загальних об'єктів можна поділити на більш конкретні предмети: пенсії, соціальні допомоги, засоби пересування, утримання в стаціонарних установах соціального забезпечення тощо. Кожен них служить безпосереднім об'єктом, з приводу якого виникають правовідносини.

Зміст правовідносин із соціального забезпечення. До загального складу правовідносин, поряд з іншими зазначеними елементами, входить матеріальний зміст (поведінка суб'єктів) і юридичний зміст (суб'єктивні права та обов'язки), тобто зміст правовідносин становлять права та обов'язки їхніх суб'єктів.

Суб'єктивне право характеризується трьома основними ознаками:

- видом (і мірою) можливої поведінки правомочного суб'єкта;

- можливістю вимагати відповідної поведінки від зобов'язаного суб'єкта;

- можливістю вдатись у необхідних випадках до сприяння органів влади.

Суб'єктивне право на соціальне забезпечення, як будь-яке суб'єктивне право, також криє в собі три згадані ознаки можливої поведінки. Суб'єктивне право на соціальне забезпечення – це міра можливої (дозволеної) поведінки, забезпечена державою. Ця можливість, яка становить зміст суб'єктивного права на соціальне забезпечення, виражається:

а) у можливості визначеної поведінки самого суб'єкта права на соціальне забезпечення як правомочного;

б) у можливості суб'єкта права на соціальне забезпечення як правомочного вимагати визначеної поведінки зобов'язаних осіб (органів), які здійснюють соціальне забезпечення;

в) у можливості суб'єкта права на соціальне забезпечення звернутися до державних органів (виконавчої влади або суду) за допомогою та захистом свого порушеного права.

Так, громадянин як суб'єкт права на соціальне забезпечення може вчиняти певні дії, спрямовані на отримання відповідного виду соціального забезпечення. Він може звернутися до відповідного підприємства, установи, організації чи певного органу з проханням надати документи, які підтверджують тривалість трудової чи іншої суспільне корисної діяльності, що включається до трудового стажу; до бухгалтерії за місцем своєї теперішньої чи минулої роботи з проханням видати документи про минулі заробітки, до МСЕК із проханням установити йому групу інвалідності та причину її настання тощо.

Зміст суб'єктивного права на соціальне забезпечення криє в собі й можливість суб'єкта цього права вимагати відповідної поведінки або вчинення визначених дій від органів, які здійснюють соціальне забезпечення. Суб'єкт права на соціальне забезпечення має право вимагати від органів соціального захисту населення сприяння в підтвердженні трудового стажу за допомогою свідків. Але основний зміст суб'єктивного права громадянина (сім'ї) – суб'єкта правовідносин із соціального забезпечення складається з правомочності на отримання ним передбаченого законом певного виду й розміру соціального забезпечення в установлений процесуальними нормами строк.

Такій правомочності громадянина відповідає юридичний обов'язок державного органу як суб'єкта правовідносин надати цей вид соціального забезпечення в розмірі і в порядку, встановлених законом. Поряд із суб'єктивним правом отримати той чи інший вид соціального забезпечення громадянин несе деякі зобов'язання. Зміст їх спрямовано на те, щоб орган соціального захисту населення міг правильно і своєчасно виконувати свій основний обов'язок. Такому органові, зрозуміло, надаються відповідно визначені правомочності. До них належать право вимагати від громадян своєчасного подання правдивих відомостей про зміни складу сім'ї, про зміни віку членів сім'ї, про переосвідчення у МСЕК в установлені строки, подання документів, які дають право на пільги й соціальну допомогу тощо.

Зазначені правомочності та юридичні обов'язки сторін правовідносин із соціального забезпечення і становлять їхній зміст.