36.Критика Арістотелем учення Платона про ідеї

У 4 і 5 розділах тринадцятої книги "Метафізики" міститься критика платонівської теорії ідей. Арістотель висуває чотири заперечення онтологічного вчення Платона. Перше заперечення стосується відокремленості буття ейдосів (ідей) від існування чуттєвих речей. Арістотель каже, що таке твердження Платона немає жодної користі ані для пізнання явищ чуттєвого світу, ані для пояснення, чому вони існують. На думку Арістотеля доцільніше вважати, що ідеї не існують окремо, а як форми речей є присутніми в речах. Принцип єдності ідеального початку з матерією став основоположним у філософії Арістотеля. Друге заперечення стосується даремності Гшатонової гіпотези відокремлених ідей для розуміння чуттєвого існування речей. Доцільнішим є вважати, що форми постійно перебувають у матеріальному субстраті речей, реалізуючи наявність тієї чи іншої речі (тобто - реально), або в можливості. Форма є тим, що спричиняє, чому субстрат стає цією, а не іншою річчю. Вчення про взаємодію матеріальних та формальних причин речей чуттєвого світу стало ключовим у метафізиці Арістотеля. Третє заперечення стосується поглядів Платона щодо онтологічної ієрархії ейдосів (ідей) в ідеальному світі. Загальне - сутність (субстанція) часткового. Але тут Арістотель вбачає суперечність: одна і та сама ідея є одночасно і субстанцією (для часткових), і не-субстанцією (для більш загальних). Тому він по-новому тлумачить сутність форм: у матеріальному світі одиничних речей вона постає як єдність форми з матерією і може бути субстанцією чого завгодно; в світі людських думок форми втрачають субстанційність разом з речовиною і стають поняттями. Якщо субстанції - сутності з часом можуть набувати протилежних якостей, то поняття - ні (вони є позачасовими).

37. Риси елліністичної філософії.

Для філософів і філософських шкіл елліністичного (і тим більше римського) періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Інтерес до теорії,.до теоретичного з'ясування картини світу, фізики, космології, астрономії всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки питання як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Філософ, який у період «високої класики» став ученим, дослідником, споглядав і осягав Макро- і Мікрокосм, тепер стає умільцем жити, добуваючи не стільки знання, скільки щастя. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, обманливості, від страху й хвилювань, якими так переповнене і зіпсоване життя. Зростає інтерес і змінюється ставлення до кінізму, адже внутрішньо розірване суспільство «зрівноважує» соціальну несвободу асоціальною свободою. Виникають і оригінальні, не «коментаторського» тлумачення філософсько-етичні концепції, породжені культурним станом елліністичної епохи, і, насамперед, це скептицизм, стоїцизм та етична доктрина матеріаліста-атоміста Епікура.

38.Основні філософські школи в період еллінізму.

Школи: епікурійців, стоїків, скептиків, еклектиків.

Епікурійська в Афінах(назив. Сад) – Епікур(341-279) вважав що філософія – це діяльність, яка дозволяє людям за допомогою роздумів, досліджень досягти безтурботного життя вільного від страждань. Загальні засади школи: світ доступний розумові і піддається осмисленню; у світі є місце для щастя; щастя- позбавлення страждань.

Еп. визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Еп. визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги. Насолода - єдине благо для людини. Насолоду Еп. розумів як відсутність страждань. Багато уваги еп.ійці приділяють боротьбі з забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю. Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають в наслідок помилок нашого мислення.

Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи - Зенон із Кітіону.

Замість теорії "вільного поводження", розроблено основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. Мудрість дозволяє стримувати афекти /чуттєві пориви/, але для цього слід виробити в собі 4 чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність.Стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина.

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, вважав що істинне знаня належить тільки богам. Основні аргументи проти можливості достовірного знання, суть яких у цих тезах: одні і ті самі речі у різних людей викликають різні відчуття; одні і ті самі люди у різних станах і різними органами відчуттів сприймають речі по-різному. Він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Скептицизм(коливання) , невіра в можливість пізнання світу.