67. Пантеїстична натурф. Джордано Бруно

В епоху Відродження природа тлумачиться пантеїстично. В перекладі з грец. "пантеїзм" означає -"всебожжя". Христ. бог втрачає свій трансцендентальний, надприродний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, котрі не були їй притаманні в античності.

Оскільки Бог нескінчений, тому і світ – нескінчений; оскільки Бог, будучи максимумом, є і мінімумом, тому він міститься і в кожній точці цього світу. Кожна частина. Кожен атом світу є богом. А оскільки рушійним механізмом світу (тим початком. Який приводить світ в рух і одушевлює його) є бог, тому через збіг мінімуму і максимуму кожна частина світу є богом. І тому кожна частина світу, кожен його атом мають джерело руху самі в собі. Світ і Бог тотожні, тому світ розвивається сам.

Бруно заперечує проти арістотелівського розділення матерії і форми і вказує, що не існує ніякої першоматерії. Матерія і форма існують завжди разом, тому матерія вічна. Світ не створений в часі, він так само нескінченний і вічний, як і бог.

Натурф. вірно визначила одне з найважливіших своїх завдань: відмовитися від зовнішнього першодвигуна, скерувати думку на пошуки внутрішніх джерел руху. Незалежно від особистісного відношення деяких мислителів до релігії 9серед них були щиро віруючі люди) це невідворотно приводило до розриву з теологією.

Головним і новим у вченні Бруно про матерію було уявлення про само рухомість, про необхідність пошуків джерел не тільки руху, а й життя, не тільки життя, але й свідомості в надрах природи. Цим самим було відкинуто зовнішнє, божественне втручання в розвиток матеріального світу.

Бруно прийшов до ідеї Єдиного – однієї із центральних ідей своєї ф..

Єдиний всесвіт не створений він існує вічно і не може зникнути. У всесвіті відбуваються безперервні зміни і рух. Але сам він нерухомий, бо всесвіт в цілому не може переміщатися, він сам собою заповнює все. Він єдиний у всіх речах, якими він виповнений.

Бог в ф. Бруно зливається з природою. Він – «в речах», тобто, в самому матеріальному світі, а не поза ним, він не протистоїть природі як творець, а внутрішньо тотожній їй, як властива природі активна основа. Не лише проти людиноподібного божества, але й проти теологічного уявлення про поза- і надприродного бога скероване вчення бруно. Природа і бог збігаються, вони одна основа речей. Природа не мислиться мислителем поза дійсним існуванням речей, а «порядок речей», ототожнений з Богом, і є сама природа.

69, 70. Проблема методу наукового пізнання в філософії XVII ст.: ф.Бекон і р.Декарт.

Філософія Френсіса Бекона (1561-1626) підкорена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Згідно з теорією двоїстої істини Бекон здійснює розрізнення чуттєвої та розумної душі людини. Емпірія — досвід, спирання на експериментальне дослідження (а не на ізольоване чуттєве сприйняття) — є для нього вихідним пунктом нового наукового методу, який доповнюється систематичною логічною роботою. Рене Декарт (1596-1650) знаменує сформованість філософії Нового часу. Декарт — автор ряду досліджень, що стосуються різних сфер пізнання. Декарт підгримує антисхоластичну спрямованість філософії Ф.Бекона. Однак він не може погодитися з Беконом у оцінці дедукції як методу пізнання. Первинну форму істини Бекон вбачає у чуттях, в емпіричності. Для Декарта це — помилковий погляд, він перелічує випадки, коли чуття вводять людей в оману, і робить висновок, що неможливо вірити тим засобам пізнання, які "хоча б один раз обманювали нас". Найдовершенішою формою буття є Бог, який існує сам із себе, є причиною самого себе. Субстанція світу, що існує просторово, — матерія, не може наповнювати простір, існуючи нерухомо. Вона завжди у русі, що зобов'язує нас заперечувати теорію атомарної будови світу, бо інакше ми повинні визнати нерухомі частинки — найменші та неподільні елементи буття (атоми). Рух кожного тіла (Декарт розглядає тіла лише механістичне) відбувається з причин, які лежать за межами даного тіла. Вітрильник рухається завдяки дії вітру, завдяки течії рухається водяний млин, ядро вилітає з гармати завдяки згоранню пороху тощо. Користуючись цим принципом, він заперечує можливість існування порожнечі. Декарт висуває питання про перший поштовх, який надав рух усім тілам. Суб'єктом цього поштовху він визнає Бога.