52 Каппадокійські отці церкви. Аврелій Августин.

Встановлення офіційної догматики поставило перед християнськими отцями завдання систематизації християнства. Справу систематизації, започатковану Орігеном, було продовжено в інших умовах. Оскільки догми були вже усталені й прийнятий Символ Віри, то розпочала існувати правовірна наука, яку треба було єдино тлумачити і захищати — почався новий період патристики. Головними систематиками Сходу в цьому другому періоді поширення християнства були каппадокійські отці церкви.УIV ст. на Сході з'являються представники каппадокійської Церкви (Каппадокія, лат. Саррасіосіа) — південно-східна область Малої Азії, з 17 р. н. е. римська провінція) — Григорій з Назіана (Назіанин), Василь Великий (Кесарійський) і Григорій із Нісси (Нісський). Ці мислителі були добре ознайомлені з античною філософією, зокрема, з неоплатонізмом. Вони намагалися використати неоплатонізм для модернізації біблійного креаціонізму, не впадаючи в єресь.

Августи́н «Блаже́нний» Авре́лій — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ міста Гіппон Регій(сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідувавнеоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність.Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм.

Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейської філософії і католицькій теології до 13 століття.Найбільш рання з робіт Августина, що дійшла до нашого часу, Contra academicos («Проти академіків»), є відповіддю скептицизмові. В юності Августин був маніхейським «слухачем» або учнем. Але після дев’яти років у цій ролі він був розчарований маніхейством. Десь в той же час, коли він поїхав з Карфагену до Риму, він був захоплений скептичними поглядами «академіків», послідовників Аркесілая і Нової Академії, які притримувались думки, що «все можна було поставити під сумнів і розуміння правди лежить поза межами людських можливостей». В «Проти академіків» Августин обговорює критерій знання, висунутий Зеноном Кітійським, згідно з яким щось може бути пізнане лише тоді, коли його навіть не можна уявити неправильним. Августин пропонує дилему. Або критерій Зенона може бути пізнаним як правда, в якому випадку він помилковий, або він не може бути пізнаний як правда, у випадку чого ми не маємо причин його приймати. Августин висуває власні вимоги до знань, що їх скептики насмілюються відхиляти, серед них деякі логічні істини, деякі математичні, деякі висновки безпосереднього досвіду (на приклад, «Це смакує приємно для мене»). Особливо цікавим є його вимога, що світ треба визнавати існуючим. На можливий докір скептика, що він може лише бачити сон, Августин відповідав, що він назве «світом» все, що його оточує. Цим шляхом він провадить ідею феноменального світу, знання якого, він додає, є неможливим для скептицизму. Немає сумніву, що найвідоміша відповідь Августина скептицизмові з’явилась значно пізніше, в Книзі 15 «Трійці» і в Книзі 11 «Про град Божий». Ось абзац з останньої: «Через повагу до цих істин, я не боюсь аргументів академіків. Вони кажуть: «Що, якщо ти помиляєшся?» Якщо я помиляюсь, я існую. Хтось, хто не існує, не може помилятись; отже, я існую, якщо я помиляюсь. Далі, якщо я існую через те, що помиляюсь, як я можу помилятись в думці про те, що я існую, якщо для мене очевидно, що я існую, якщо я помиляюсь.» Передчуття Декартового cogito, ergo sum ясне.Цікаво, що Августин, як і Декарт, припускає, що Бог підтримує створення. Якщо сили Божі « коли-небудь перестали управляти істотами, їх сутності би зникли і вся природа загинула б. Коли будівельник закінчує будинок і йде, його творіння залишається, попри те, що самого будівельника вже нема. Але Всесвіт, не встигнеш і оком моргнути, як зникне, якщо Бог відмовиться від свого правління»

Схоже, що проблема зла – наскрізна тема, якою Августин переймався все своє доросле життя. Це, без сумніву, було головним, що приваблювало Августина в Маніхействі у дев’яти річний період його маніхейського учнівства. Якщо існує космічний принцип зла, який дорівнює за силою космічному принципу добра, то зникає філософська проблема зла, тобто зникає питання про те, як так може бути, що зло існує. В своїх етичних поглядах Августин був інтенціоналістом.В творі «Про град божий» 12.14. Августин змальовує ідею вічного повернення історії, котру він приписує Платону, але котру більшість з нас сьогодні асоціюють с Ніцше. Власна концепція історії Августина лінійна, яка починається зі створення Адама і веде до другого пришестя Христа. Історія універсуму поділяється на сім віків, які відповідають семи дням створення світу. Він не погоджується, що божественне провидіння, як і божественне напередвизначення , сумісне з людською свободою волі.