16. Правове становище населення Новгородської республіки.

Суспільний лад. У XII—XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі писи економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й суспільна структура. Давньоруське суспільство в період феодальної роздробленості складалося з двох основних ан­тагоністичних класів: феодалів-землевласників та селян.

Землеробство і в цей час було найважливішою галуззю госпо­дарсько-економічного життя земель та князівств Русі, а основою панування класу феодалів була земельна власність. Велике фео­дальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед у та­ких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика фео­дальна вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та холопів, давала змогу організовувати багатогалузеве ор­но-промислове господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво-та трипільну систему сівозміни, удосконалювати знаряддя вироб­ництва, що їх виготовляли ремісники в містах. Найбільшими влас­никами землі були князі, що помітно вирізняло їх з-поміж інших феодалів. Князівський домен («отчина») був найважливішим дже­релом прибутків, які забезпечували існування князя, а також його численних слуг, давали можливість утримувати надійний апарат управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні князя. Водночас процес подрібнення князівств на уділи призводив до звуження кордонів князівських землеволодінь, що, однак, не впливало на правове становище князівського домена як такого.

З розвитком феодальних відносин пов'язано кількісне зрос­тання, подальше зміцнення економічної могутності та політично­го становища такої групи феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи. Про боярських тіунів, рядовичів, холопів, а та­кож про боярський спадок ідеться в Поширеній редакції Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. У XII ст. у літописах для позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін «село». Багато бояр були вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була представлена так зва­ними земськими боярами — нащадками родоплемінної знаті. Час­тина представників як однієї, так і іншої групи боярства перебува­ла на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це — «кня­зі мужі», тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр посилювалася диференціація. Як випливає з низ­ки статей церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах XII—XIII ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на «великих» та «менших». За образу членів їхніх родин передба­чалися неоднакові судові штрафні санкції.

 

Важливу частину виробничої основи вотчинного господарства становила праця залежних від феодала селян. Феодальне законо­давство XII—XIII ст. створювало феодалам необхідні умови для за-кабалення дедалі нових груп селянства. Про це свідчать норми По­ширеної редакції Руської Правди, насамперед «Статут про закупи», який, на думку дослідників, яскраво характеризує один з пошире­них способів установлення феодальної залежності вільного сільсько­го населення Давньої Русі від феодала-землевласника. Аналіз норм цього акта дає змогу зробити висновок, що ця правова пам'ятка Дав­ньої Русі була переважно «боярським законодавством».

Робити висновки про становище інших груп світських феода­лів у XII—XIII ст. на основі наявних з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам факт існування таких груп у багатьох дослідників не викликає сумніву. Початок створення умовного слу­жилого володіння землею виявлено вже в XII ст. Є всі підстави вважати, що помісна система на Русі все ж існувала. На матеріалах Галицької землі М. Ф. Котляр обгрунтував існування станового землеволодіння в XIII ст. та прошарку «тримувачей» земель, які відбували за наділи військову службу.

Великим феодалом була церква. У XII ст. продовжували зрос­тати її землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання цих землеволодінь були передусім князівські дарування. Так, уставна грамота князя Ростислава Мстиславича Смоленській єпархії 1136 р. свідчить, що князь дарував церкві два села. У 1158 р. дочка Ярослава Ізяславича подарувала Печерсько-му монастирю п'ять сіл з челяддю. Подібні дарування землі става­ли одним з головних джерел збагачення церкви. Іншим таким дже­релом у XII—XIII ст. була ще раніше встановлена десятина. Збага­чувалася церква і за рахунок церковного суду, у віданні якого перебувало широке коло справ, визначених церковними статутами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувалися також внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися як землі князівські або боярські під час одержання спадщини, а також за рахунок торгівлі та лихварства.

Основну масу вільного населення і в період феодальної роз­дробленості становили ще селяни-общинники. Водночас розвиток феодальних відносин супроводжувався подальшим наступом фео­далів на права селян-общинників. Одним із головних засобів зака-балення вільних селян, як і раніше, було пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Дедалі більшого поширення набувала й така форма перетворення вільних селян у феодально залежних, як закладництво. Селяни «закладалися» за яким-небудь «сильним» (тобто знатним та багатим) феодалом з метою отримання заступни­цтва, а за це деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність за-кладництва селян, які з огляду на ті чи інші обставини були позбав­лені захисту з боку общини, зумовлювалася безперервним розбоєм і грабежем з боку феодалів. Водночас не тільки окремі селяни, а й цілі общини були змушені, «чтобы спастись от сильных людей насильства», ставати «под защиту» найсильніших з них, погоджую­чись при цьому виконувати численні феодальні повинності. Тоді феодал припиняв неорганізоване грабування та захищав общину від інших феодалів, вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Отже, закладництво було наслідком позаекономічного тиску феодалів на селян.

Дедалі більшу роль відіграє закабаления селян за допомогою економічних важелів. Збільшується кількість таких залежних се­лян, як закупи та рядовичі. У XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного насе­лення Давньої Русі періоду феодальної роздробленості була про­дуктова рента. Мало місце й відпрацьовування залежних селян у господарстві феодалів. Важким тягарем як для феодально залеж­них, так і для ще вільних селян був їхній обов'язок утримувати князівську дружину, брати участь у ремонті та будівництві шляхів і мостів, виконувати інші численні повинності.

16. Формування самодержавної влади в Московської держав;.

Утворення Московської держави пов’язане із формуван-ням російської народності. Перша літописна згадка про Мос-кву датується 1147 р. У другій половині XІV ст. у північно-східній Русі поси-лилась тенденція до об’єднання земель. Центром об’єднання стало Московське князівство, яке виділилось із Володимира -Суздальського ще в XІІст.  Послаблення і розпад Золотої Орди, розвиток економіч-них міжкнязівських зв’язків і торгівлі, виникнення нових міст і укріплення становища дворянства відіграли роль об’єднуючих факторів. У Московському князівстві інтенсивно розвивалась система помістних відносин: дворяни одержували землю від великого князя за службу і на строк служби. Це стави-ло їх в залежність від князя і укріплювало його владу. З XІІІ ст. Московські князі і церква розпочинають здійс-нювати широку колонізацію заволзьких територій, створю-ються нові монастирі, міста. Відбувається об’єднання російських земель навколо но-вого центру – Москви, створюється централізований держав-ний апарат. Під час централізації відбувається перетворення всієї політичної системи. Замість великої кількості самостійних князівств утворюється єдина держава.  Централізація привела до суттєвих змін у державному апараті і державній ідеології. Великий князь став називатися царем за аналогією з ординським ханом чи візантійським ім-ператором. Русь прийняла від Візантії атрибути православної держави, державну і релігійну символіку. У XV ст. митрополит на Русі став призначатися без згоди візантійського патріарха. Посилення влади великого князя (царя) відбувалось па-ралельно з формуванням нової системи державного управ-ління – приказно- воєводської. Для неї були характерні централізація і становість. Вищим органом влади стала Бояр-ська дума, що складалась із світських і духовних феодалів. Це був аристократичний дорадчий орган.  До середини XVІ ст. остаточно склалась багатонаціона-льна російська держава. На вершині державної ієрархічної пі-раміди знаходилась царська влада, не обмежена ні політично, ні юридично. Цар видавав статути, укази, судебники. Він був вищим джерелом державної влади.  Формування державного апарату здійснювалось за принципом місництва, яке базувалось на критеріях знатності походження. До компетенції Думи відносилась участь у фор-муванні законодавства, в управлінні та судовій діяльності. Як верховний орган управління, Дума зливалась з приказами. З XVІ ст. двірцево-вотчинна система управління транс-формується в приказно-воєводську систему. Великі князі да-ють своїм боярам доручення “відати” тією чи іншою областю управління, тобто “приказувати”. Із цих доручень виникають спеціалізовані, галузеві органи управління – прикази, які стають монопольними органами центрального управління (Посольський, Помістний, Розбійний), що суміщають адміні-стративні і судові функції. Очолює приказ боярин, якому під-порядковані приказні дяки і писарі. На місцях знаходились спеціальні уповноважені. Поряд з галузевими приказами піз-ніше стали виникати територіальні, які завідували справами окремих регіонів.

16. Правове становище населення в Московській державі в XV ст.

Правове становище феодалів.

Клас феодалів не був одно-рідним. На вершині феодальної драбини знаходився великий московський князь. Слідом йшли удільні князі, які стали на службу великому князю і втратили свою самостійність Вони повинні були нести військову службу. З часом удільні князі увійшли до складу боярства, утворивши його верхівку.

Наступну групу феодалів становили бояри - найбільш крупні і впливові землевласники. З появою служивих князів вищий клас російського суспільства, як і раніше іменувався боярами або "князями і боярами".

Єдина привілей полягала в тому, що їхнє життя і тілесна недоторканність обгороджували більш ревно. Взагалі бояри відрізнялися фактичними перевагами-багатством і владою. Слідом за боярами йшли "слуги вільні" і "діти боярські", тобто середні і дрібні феодали. Бояри і "діти боярські" мали свої дружини, свої двори, і переходячи на службу московському великому князеві, приводили їх з собою до Москви. Служба бояр і слуг вільних носила добровільний, а не обов'язковий характер. Однак вони не могли обійтися без цієї служби, тобто великому або питомій князю. Тільки несучи службу, вони могли розраховувати на його захист. Бояри і слуги вільні могли відмовитися від служби своєму сеньйору і перейти служити іншому. Але що характерно-вони не втрачали своїх прав на вотчину. Московські князі намагалися залучити до себе на службу можливо більшу кількість службових людей і закріпити за собою назавжди шляхом роздачі їм на час служби селянських сіл. Надалі самовільне припинення служби та перехід до іншого феодалові було заборонено законом, розглядалося як державний злочин і тягло за собою конфіскацію дарованих вотчин.

Нижчу групу становили слуги феодалів, які виконували різні адміністративні та господарські обов'язки і отримували за свою службу землі.

У XV ст. відбулися серйозні зміни в складі класу феодалів. Боярство зробилося найважливішим придворним чином, але бояри позбулися права вільного вибору князя. Оформилася і інша група феодалів - стан дворян. Основою цієї групи були слуги при дворі. У міру того, як удільні князі стали перетворюватися на служивих, дворянство поповнювалося за рахунок включення до свого складу слуг цих князів, вільних землевласників і "дітей боярських". З часом дворяни набувають все більший вплив, використовуючи свою близькість до двору.

Правове становище селян. Селяни ділилися на чернотяглому, що жили на землі великого князя і на землях удільних князів, і селян, які жили у вотчинах і маєтках бояр, "дітей боярських" і дворян, а також на церковних землях.

Заміна натуральної ренти грошову штовхала феодалів до збільшення своєї оранки, до посилення експлуатації залежного селянства. Чорні людизобов'язані були містити княжих чиновників, давати їм корм і підводи.

З XVI в. починається усунення князівських намісників-кормленщиков і передача чорних земель селян служилим людям у маєтку за царським указам.

Старожильцем називалися селяни, які здавна жили і працювали на землі свого феодала і платили йому податі. Срібними називалися селяни, що брали в борг від своїх феодалів срібло під відсотки. За винятком старожильцем і срібників основна маса населення в XV ст. користувалася свободоюпереходу ("виходу"). З часом землевласники стали встановлювати особливі терміни для цього виходу: вважалося найбільш підходящим 26 листопада, так званий Юріїв день, глибокої осені, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи. Під страхом суворої зими мало хто з селян використав це право.

За законодавчим актам XIV - XV століть всі розряди селян землевласників - чорні, палацові, боярські, вотчинні, помісні по відношенню до землевласників ділилися на три нерівні категорії: 1) селяни тяглі, державні, обкладені певними державними податками і повинностями, не мали права переходу. Вони становили переважну масу державного народонаселення; 2) селяни приватновласницькі, що жили на землі своїх панів і платили їмоброк; 3) вільні селяни-колоністи на чужих землях, державних і приватних, звільнені від податків і повинностей на певний пільговий термін, після закінчення якого зараховуються в розряд селян чорних або приватновласницьких.

Поміщики і вотчинники були суддями своїх селян по всіх справах за винятком справ кримінальних.

Міське населення втратило ті права, які воно мало в епоху Київської Русі. Воно стало обкладатися тими ж податками і повинностями, що і селяни.

Городян стали називати посадскими людьми. Вони не мали ніяких прав на самоврядування, а управлялися або князями, або посадниками - намісниками великого князя. З середовища міського населення стали виділятися найбільш заможні люди, яким вдавалося добиватися різного роду переваг і привілеїв. Серед них насамперед гості та купці. Хто такі гості? Гостем називали усякого чужого людини. У вузькому розумінні цього слова, гість - іноземний купець. Гостем називали також купця з іншої російської землі. У ст. 69 Руської Правди читаємо: "прийшовши гість з іншого міста або чужинець". На відміну від гостя купцем називався людина, що займається внутрішньою торгівлею. Торгувати міг кожен: і, князь, і боярин, і смерд. Але для гостя і купця торгівля - професія. Стан торгового люду на Русі було досить численне. Жили в містах і так звані чорні або молодший люди. До них насамперед ставилися ремісники і чорнороби.

Подібно селянам, чорні посадські люди складали; громаду. Вона характеризується виборним управлінням, общинним землеволодінням і круговою порукою зі сплати податків і відбування повинностей.

16. Судебники 1497 і 1550 років, загальна характеристика.

В первом общероссийском («великокняжеском») Судебнике 1497 г. нашли

применение нормы Русской Правды, обычного права, судебной практики и

литовского законодательства. Главными целями Судебника были: распространить

юрисдикцию великого князя на всю территорию централизованного государства,

ликвидировать правовые суверенитеты отдельных земель, уделов и областей. К

моменту принятия Судебника далеко не все отношения регулировались

централизованно. Учреждая свои судебные инстанции, московская власть

некоторое время была вынуждена идти на компромиссы: наряду с центральными

судебными учреждениями и разъездными судами создавались смешанные (смесные)

суды, состоявшие из представителей центра и мест.

III Цель судебника.

Если Русская Правда являлась сводом обычных норм и судебных

прецедентов и своеобразным пособием для поиска нравственной и юридической

истин («правды»), то Судебник стал прежде всего «инструкцией» для

организации судебного процесса {«суда»).

В Судебнике 1550 г. («царском») расширялся круг регулируемых центральной

властью вопросов, проводилась определенно выраженная социальная

направленность наказания, усиливались черты розыскного процесса.

Регламентация охватила сферы уголовно-правовых и имущественных отношений.

Был закреплен сословный принцип наказаний и одновременно с этим расширен

круг субъектов преступления — в него включаются холопы: законодатель

значительно более определенно установил в законе субъективные признаки

преступления и разработал формы вины.

Под преступлением судебники понимали не только нанесение материального или

морального ущерба, «обиду». На первый план выдвинулась защита существующего

социального и правового порядка. Преступление — это, прежде всего,

нарушение установленных норм, предписаний, а также воли государя, которая

неразрывно связывалась с интересами государства.

16. Юріїв день. Заповідні і урочні літа.

16. Злочин і покарання за Судебниками 1497 і 1550 років: поняття, види.

IV Понятие и виды преступлений.

Если гражданские правоотношения развивались сравнительно медленно,

то уголовное право в данный период претерпело существенные изменения,

отражая обострение противоречий феодального общества и усиление классовой

борьбы.

Преступление понимается Судебником не как "обида", то есть нанесение

материального, физического или морального вреда, а как "лихое дело", то

есть совершение такого деяния, которое нарушает интересы господствующего

класса и государства.

При этом Судебник даёт лишь примерное перечисление деяний, относимых к

категории лихих дел, оставляя за господствующим классом право подводить под

это понятие любое деяние, нарушающее интересы господствующего класса или

посягающее на установленный в государстве порядок. Перечисляя такие виды

преступлений, как татьба, разбой, душегубство, ябедничество, Судебник в

статье 8 вводит новое понятие: "...иное какое лихое дело...".

Развитие феодализма нашло своё отражение в некотором изменении взгляда

на субъект преступления. По Судебнику ответственности подлежали все лица,

совершившие преступления, в том числе и холопы.

По "Русской Правде" холопы отвечали за совершённые ими преступления и

проступки перед своим господином. Убийство господином своего холопа не

считалось преступлением, а убийство чужого раба рассматривалось как

нанесение материального ущерба его владельцу и влекло обязанность

возместить нанесённый ущерб и уплатить штраф за самовольное истребление

частной собственности.

В связи с развитием феодализма и превращением холопов в крепостных

Судебник признаёт холопов субъектами преступления, распространяя на них

уголовную ответственность за совершённые преступления.

Судебник ничего не говорит о моментах, исключающих вменение, то есть об

условиях, освобождающих лицо от ответственности за совершённое преступление

в силу малолетства или преклонного возраста, тяжёлой болезни, увечья и т.д.

В случаях, когда человек не мог сам вести дело, ему предоставлялось

право нанять наймита, то есть человека ведущего процесс за него. "А на ком

чего взыщет жонка, или детина мал, или кто стар, или немощен, или чем

увечен, или поп, или чернец, или черница, или кто от тех в послушестве

будет кому, ино наймита наняти волно (ст. 52).

В Судебнике не указывается, освобождается ли от наказания собственник,

убивший вора в своём дворе, учитывается ли при определении вины состояние

опьянения преступника, различается ли преступление по стадиям совершения -

приготовление, покушение, неоконченное преступление, оконченное

преступление.

По сведениям Герберштейна - австрийского дипломата, бывшего послом при

дворе Ивана III и оставившего записки о нравах и обычаях Московского

государства того периода, - собственник имущества, поймавший вора на месте

преступления, мог "безнаказанно убить его, однако под тем условием, что он

принесёт убитаго во дворец князя и расскажет, как было дело"[1].

Обострение классовых противоречий, борьба за централизацию государства и

установление единодержавной великокняжеской власти обуславливали усиление

ответственности за посягательства на государственный строй и особу

государя. И хотя статьи Судебника не устанавливали ответственности за

неоконченное преступление или покушение, в действительности лица,

покушавшиеся на государственный строй или особу царя, подлежали такой же

ответственности, как и за совершённое преступление. Можно предположить, что

в этих случаях наказывали даже за голый умысел.

Так, в 1456 г. за прежние деяния и подозрения в умыслах "крамолы" был

"поиман" на Москве и сослан в Углич Серпуховской князь Василий Ярославич.

Попытка серпуховских детей боярских и дворян освободить князя из

заточения, когда "обличися мысль их", была подавлена с неслыханной для того

времени жестокостью. Жестокой казни подверглись участвовавшие в заговоре

против правительства Ивана III Владимир Гусев и др.

"И сведав то и обыскав князь великий Иван Васильевич злую их мысль, и

велел изменников казнити"[2].

Судебник 1497 г. ярко проводит основной принцип феодального права -

права-привилегии. Одно и то же преступление влекло за собой различную

степень ответственности в зависимости от того, кем и по отношению к кому

оно было совершено.

В соответствии с этим в статьях Судебника подчёркивается социальная

принадлежность виновного или пострадавшего: "А взыщет боярин на

боярине..."(ст. 63), "А взыщет черной на черном..."(ст. 63), "А кто сореть

межу или грани ссечёт из великого князя земли боярина и монастыря... ино

того бити кнутием, да истцу взяти на нём рубль"(ст. 62), "А христиане

промежу себя... кто у кого межу переорет или перекосит... ино волостелем

или поселскому имати на том за боран по два алтына и за рану присудят,

посмотря по человеку и по ране и по рассуждению"(ст. 62).

Судебник вводит понятие "добрых" и "лихих" людей.

К людям добрым Судебник относит наиболее зажиточных, благонамеренных

представителей господствующего класса или чёрного крестьянства,

зарекомендовавших себя рачительными хозяевами или особо ревностно

проявлявших себя на службе. Им предоставлялось право "облиховать", то есть

признать "ведомым лихим человеком" любого. Доказывать виновность

оговорённого не требовалось.

Человек, признанный добрыми людьми "ведомым лихим человеком", подлежал

при обвинении его в совершении "лихого дела" смертной казни, а в остальных

случаях был обязан удовлетворить требования истца вне зависимости от того,

совершил он преступление или нет.

В отличие от РП Судебник выделяет уже преступления против государства и

его оплота - церкви, а также преступления, совершаемые феодально-зависимым

населением против своих господ.

Особенностью Судебника является не только включение новых, не известных

РП видов преступлений, но и то, что он главное внимание сосредотачивает на

наиболее существенных, особо опасных для феодального государства

преступлениях - душегубстве, разбое, татьбе, поджогах, злостной клевете и

др., меньше уделяя внимания незначительным проступкам против личности,

главным образом, против телесной неприкосновенности (раны, наносимые

оружием, удары рукой, палкой, острой или тыльной стороной меча и другими

предметами, повреждение руки, ноги, глаза, зуба, усов и т.д.).

Судебник 1497 г. устанавливал следующие виды преступлений:

Виды наказаний.

Обострение классовой борьбы, вызванное усилением закрепощения

крестьянства и эксплуатации всего трудящегося населения, стремление

господствующего класса к охране частной собственности вообще и, главным

образом, собственности на землю приводит к установлению новых, более

жестоких видов наказаний.

По Судебнику наказание имело цель не только покарать преступника и

извлечь при этом имущественные выгоды, как было в первоначальный период

развития феодальных отношений, но и устрашение масс.

В этот период начинает складываться получивший впоследствии широкое

распространение принцип: "чтобы, смотря на то, другим неповадно было так

делать".

Именно в целях устрашения населения расправы с участниками заговоров,

восстаний и иными "коромольниками" совершались открыто, при массовом

стечении народа и отличались особой жестокостью.

Исключительное впечатление на население произвела одна из таких расправ,

учинённая Великим князем Василием II над участниками заговора серпуховских

детей боярских и дворян, которых князь повелел: "...казнити, бити и мучити

и конми волочити по всему граду и по всем торгом, а последи повеле им главы

отсещи; множество же народа, видяще сиа, от боляр и от купец великих и от

священников и от простых людей во мнозе быша ужасе и удивлении... яко

николи же таковая ни слышаша, ниже видеша в русских князех бываемо".

Особенностью Судебника является известная неопределённость в наказаниях.

Судебник устанавливает лишь вид наказания, но не уточняет его конкретное

содержание. Говоря о смертной казни или продаже, он не уточняет, какие

существуют виды смертной казни или размеры продажи, предоставляя это на

рассмотрение судьи.

Вводимая Судебником неопределённость наказания, развивавшаяся и

закреплявшаяся дальнейшим законодательством, облегчала господствующему

классу возможность наиболее эффективной борьбы с неугодными ему элементами.

В Судебнике устанавливались следующие виды наказаний: 1) смертная казнь;

2) торговая казнь; 3) продажа; 4) возмещение убытков.

Смертная казнь устанавливалась за особо опасные преступления: убийство

зависимым своего господина, крамолу, церковную и головную татьбу, подмет,

поджог города (ст. 9), а также татьбу, разбой, душегубство, ябедничество

или любое лихое дело, совершённое «ведомым лихим человеком» (ст. ст. 8,

39), и за повторную кражу (ст. 11).

В самом Судебнике не указываются способы осуществления смертной казни.

Однако исследование документальных данных показывает, что способы

осуществления смертной казни были чрезвычайно разнообразны. Большей частью

смертная казнь осуществлялась через повешение или отсечение головы.

Осуществляя расправу с восставшими устюжанами, Василий III "воеводу

великого князя Глеба Обаленскаго убил, а десятинника владычня Иева Булатова

повесил, и много устюжан сек и вешал". Участникам заговора против Ивана III

"князь Василий, Иван Васильевич, головы ссекоша"[7].

Летописи того периода упоминают об осуществлении смертной казни через

утопление. В январе 1498 г. Иван III велел "...казнити, потопити в Москве

реке нощью..."[8] "лихих баб", приходивших с зельем к великой княгине Софье

- участнице заговора против Ивана III.

Помимо повешения, отсечения головы, утопления, являвшихся наиболее

распространёнными видами смертной казни, практика того периода знала

квалифицированную смертную казнь, то есть казнь, сопряжённую с особыми

мучениями для преступника: с предварительным избиением кнутом, смертная

казнь путём четвертования и т.п. Четвертованию, например, были подвергнуты

наиболее деятельные заговорщики против Ивана III: "...казниша их на Москве

реке, пониже моста, шестерых: Афанасию Еропченку руки да ноги отсекли и

голову отсекоша, а Поярку, Рунову брату, руки отсекли и голову ссекоша".

Торговая казнь состояла в битье кнутом на торговой площади. Как вид

наказания она применялась до середины XIX в., но особенного развития

достигла в XVII в. Кнут как орудие торговой казни в период XVII в.

представлял собой прикреплённый к деревянной рукоятке плетённый из кожи

упругий столбец, имеющий на конце кольцо. К этому кольцу прикреплялся

сделанный из толстой сыромятной лошадиной или лосиной кожи ремень, согнутый

вдоль наподобие желобка, заострённый на конце и в таком виде засушенный.

Длина ремня была около метра. Зачастую кнут заканчивался не одним, а

несколькими ремнями. Этот конец, твёрдый, как дерево или кость, сдирал не

только кожу, но и мясо со спины истязаемого.

Историк XVIII в. Котошихин так описывает битьё кнутом: "Как ударит по

которому месту и на спине станет так слово в слово будто большой ремень

вырезан ножем, мало не до костей"[9]. Число ударов в законодательстве не

определялось. В XVIII-XIX вв. число ударов доходило до 400, в XVII - для

пытки установили 300 ударов. Но уже 50 ударов считались битьём нещадным. По

свидетельству русских и иностранных очевидцев, наказание кнутом в

большинстве случаев заканчивалось смертью. Факты применения битья кнутом

как замаскированного вида смертной казни подтверждаются и отдельными

сообщениями более позднего времени.

Установление Судебником торговой казни за преступления, направленные

против феодальной собственности и особенно собственности на землю,

показывает, как усиленно защищал господствующий класс основу своего

господства.

Судебник, как и РП, знает продажу, но она теперь отдельно применяется

редко: обычно в сочетании со смертной или торговой казнью. Продажа означала

денежный штраф за преступление и шла в пользу князя или лиц, осуществлявших

правосудие. Размер продажи, как правило, устанавливался по усмотрению суда.

Продажа, по мнению Владимирского-Буданова, могла означать в некоторых

случаях и конфискацию всего имущества.

Чаще всего продажа являлась дополнительным наказанием и применялась в

сочетании с торговой или смертной казнью (ст. 8, 10, 13, 39). "...Того

велети казнити смертною казнью а исцево велети доправити изъ его статка, а

что ся у статка останеть, ино то боярину и диаку имати себе. А противень и

продажа боярину и диаку делити..." (ст. 8).

Но продажа могла быть и самостоятельным видом наказания за злостную

невыплату долга, оскорбление словом или действием.

Денежное вознаграждение в пользу потерпевшего или родственников убитого

взыскивалось с виновного одновременно с выплатой продажи. "А побиются на

поли в пожеге, или в душегубстве, или в разбои, или в татьбе, ино на убитом

исцево доправити; ...А сам убитой в казни и в продаже боярину и дияку" (ст.

7). Если виновный не имел средств, чтобы выплатить требуемое истцом

вознаграждение, он выдавался истцу "головою на продажю", т.е. в холопство

до отработки долга (ст. 10).

Таким образом, все установленные Судебником виды наказаний, в т.ч. и

имущественные наказания, были средством расправы господствующего класса с

зависимым и закрепощённым населением, средством его дальнейшего

закабаления.

Помимо наказаний, указанных в Судебнике, практика знала и такие виды

наказаний, как тюрьма, ссылка, пожизненное заключение, членовредительство

разного рода.

Тюремному заключению были подвергнуты некоторые участники заговора

против Ивана III: "А иных детей боярских велел князь великий в тюрьму

пометати".

Утвердившись на великом княжении, Василий Васильевич вернул себе

Дмитров, а "Наместников дмитровских сослал..."[10].

После волнений в Галиче или Устюге Шемяка был отправлен на заточение в

Коломну.

За подозрение в умыслах "крамолы" был "поиман" на Москве и сослан в

Углич серпуховский князь Василий Ярославич. Он подвергся пожизненному

заключению и умер, пробыв в заточении около 30 лет.

Из членовредительских наказаний известны ослепление, отрезание языка за

"дерзкие речи" и др.

VI Задача.

Казус: Осенью 1502 года крестьянин Свято-Даниловского монастыря

Михалка Жук решил переселиться в вотчину крупного боярина. Перед отъездом,

злясь на взятое с него пожилое и длительные проволочки по разрешению на

переселение, он поджег хозяйственные постройки монастыря. Какое решение

должен принять суд по данному делу на основании Судебника 1497 года?

Возможно, следствие по делу о поджоге хозпостроек Свято-Даниловского

монастыря крестьянином Михалком Жуком велось бы следующим образом.

Суд обратит внимание на то, что крестьянин, решив переселиться в

вотчину крупного баярина, воспользовался своим правом, данным ему ст. 57

судебника, которая узаконила общий для всех срок перехода крестьян от

одного владельца к другому- позднюю осень, 26 ноября, в Юрьев день. Речь

идет об осени 1502 г. И монастырь, т.е. владелец крестьянина, должен был

дать крестьянину разрешение на переселение. Взимание «пожилого» т.е. платы

за пользование двором крестьян- это обязательное условие при их

переселении, поэтому владелиц двора не нарушил права Жука М., взяв с него

«пожилое». Причем, Судебник не устанавливал размер этой платы- ее

устанавливал владелец и это его право, сколько взято с Жука. А крестьянин,

решив переселиться, знал, на что идет и должен был быть к этому готов.

Поэтому злость здесь не уместна, тем более, что разрешение Михалко получил

в срок, коль речь идет о поджоге перед отъездом. Права крестьянина не

нарушены. А что же он? Он поджег хозпостройки своего бывшего хозяина, т.е.

совершил преступление.

По судебнику 1497 г. О поджоге упоминается в ст. 9, как о

политическом преступлении и в ст. 7, как об имущественном преступлении.

Поскольку речь идет не о поджоге города, крепости с целью передачи их

неприятелю, что являлось бы политическим преступлением, а о поджоге двора

(хозпостроек), то в данном случае суд будет рассматривать поджог как

имущественное преступление- уничтожение или повреждение имущества

собственника (монастыря).

Виновность по Судебнику в простом поджоге должна доказываться полем,

т.е. состязанием сторон. То есть истец должен доказать, что именно М. Жук

совершил поджог, а суд после этого должен признать его виновным в

уничтожении (повреждении) собственности, т.е. по ст. 9 он будет назван

«подымщик», а не «зажигалник». Подымщик в данном случае, лицо, совершившее

поджог дома, двора, жилого помещения.

Итак, суд докажет, что виновник- крестьянин, который совершил поджог

двора монастыря. Согласно ст. 7 речь идет о простом поджоге, а по Судебнику

за простой поджог смертная казнь не назначалась. Ответственность за это

преступлении заключалась в необходимости возмещения убытков пострадавшему и

выплаты «»продажи», т.е. денежного штрафа в пользу князя или лица,

осуществляющего правосудие, т.е. судьи. Таково будет обязательное решение

суда на основании Судебника 1497 г. В некоторых случаях «продажа» могла

означать и конфискацию всего имущества, которого у крестьянина, скорее

всего, не было, т.к. он крепостной. Поэтому суду не выгодно назначать такие

наказания, т.к. оно заведомо невыполнимо. Думается, что окончательным

решением суда будет передача монастырю крестьянина М. Жука «головою на

продажу», т.е. в холопство до отработки долга (ст. 10), т.к. выплатить он

не сможет потому что ранее у него монастырь забрал деньги в качестве

«пожилого».

Если порассуждать далее, то вполне вероятно, то вполне вероятно, что

суд может назначить крестьянину- поджигателю торговую казнь. Здесь можно

сослаться на ст. 8,10,13,39, где говориться, что «продажа» редко

применялась отдельно, обычно она была в сочетании со смертной и торговой

казнью. А то, что по ст. 7 «продажа» будет назначена- это мы уже

определили. Кроме того, речь идет о поджоге имущества монастыря, т.е. о

церкви, как оплоте феодального государства. И суд вполне мог счесть этот

поджог как преступление против феодальной собственности и назначить в виде

наказания торговую казнь, т.к. по Судебнику государство очень защищало

собственность феодалов.

Но этот момент спорный, т.к. скорее всего суд расценит поджог как

следствие злости конкретного крестьянина на монастырь- виновника его

мытарств, связанных с переселением, а не каким- то проявлением классовой

борьбы крестьян с феодалами и церковью.

16. Зародження інквізиційного процесу.

16. Станово-представницька монархія в Московській державі.

У середині 16 століття Росія була єдиною державою, що розкинулися по безкрайніх просторах Східноєвропейської рівнини. Її рубежами були Біле і Баренцовому моря на півночі, Чернігів, Путивль і рязанські землі на півдні. Вона тягнулася від берегів Фінської затоки і Смоленська на заході до Північного Уралу і нижегородських земель на сході. Розміри території Російської держави зросли з 430 тис.кв.км на початку 60-х років 15 століття до 2800 тис.кв.км до 30-х років 16 століття. До нього входили землі, населені російським народом, жителями європейського Півночі і частково Сибіру (карели, комі, ханти, мансі та ін), а також Поволжя.

Основна маса населення жила в селах і селах. Села були невеликі, в 3-4 двору. Міське населення в новгородських землях состовлял всього близько 3-4%. Але міста зростали швидко, приріст населення в них перевищив 60%. Населення країни до цього часу зросла з 5-6 млн.чол. на початку століття до 9 млн. Збільшилася і його щільність.

Зростання населення в центральних районах супроводжував його відпливу в малонаселені частини Російської держави. Колонізаційний потік спрямовувався на Північ, до Уралу, в Прикамье і в південні степові райони країни. Якщо до середини 16 століття південна оборонна лінія Росії проходила по річці Оці, то в другій половині століття заселяються землі Тульського краю. Освоєння Південно-Сходу відіграло суттєву роль у підготовці приєднання Казані до Російської держави.

Хоча Росія до середини 16 століття і була єдиною державою, все ж у слідстві відносної слабкості економічного розвитку окремі землі і князівства, що увійшли до її складу, не були ще спаяні міцними економічними зв'язками. Були ще дуже сильні сліди питомої децентралізації.

У першій половині 16 століття бурхливо розвивалася помісна система землеволодіння. Більше третини земель вона вже охоплювала в центральних повітах. Посилюючи експлуатацію селян, поміщики прагнули до інтенсифікації свого господарства і освоєння нових земель.

Райони помісного землеволодіння обмежувалися Новгородської і Псковської землями, почасти Ярославлем, Твер'ю та Рязанню. Пізніше воно поширилося в Поволжі та на півдні країни. Втім, пануючою формою феодальної власності на землю залишалося вотчинне землеволодіння.

До середини 16 століття в результаті стяжательских діяльності церковників різко зросла монастирське землеволодіння. За свідченням англійця Адама Климента, третина населених земель належала духовенству. Зосередження земельних багатств у монастирів-вотчинников викликало невдоволення бояр, дворян і самої великокнязівської влади, що не залишала надії на ліквідацію або, принаймні, обмеження монастирського землеволодіння.

Вже з кінця 15 століття поміщики і вотчинника заміняли натуральні побори з селян грошовими. Проте рента продуктами не тільки співіснувала з грошовою, але часто була провідною формою поборов.Так, наприклад, на початку 60-х років 16 століття в Кирило-Білозерському монастирі на частку натурального оброку припадало понад 80% загального розміру ренти.

Всі возраставшая потреба феодалів в грошах примушувала їх підвищувати прибутковість вотчин і маєтків за допомогою збільшення оброків, запровадження власної оранки, перекладу селян на панщину. Середні та дрібні землевласники, можливість яких збільшувати оброки була обмежена вже самою тяглоспособностью селянського господарства, стали на шлях подальшого розширення панщини.

Зростання панщини і оброку зажадав зміцнення влади поміщиків. У Росії, як і в інших країнах на схід від Ельби, 16 століття було часом розвитку кріпацтва.

У середині 16 століття поміщики все охочіше вдавалися до переведення своїх селян на панщину. У церковно-монастирських господарствах все більше застосовувався наймання вільних людей, так званих «дитинчат». Вони працювали і на монастирських промислах, але основним їх заняттям булисільськогосподарські роботи, в першу чергу обробка монастирської ріллі.

На тлі панування натурального господарства в Росії до середини 16 століття виявляються нові явища, що свідчать про зростання товарного проізводства.В умовах єдиної держави змінювався характер товарного обігу на місцях: окремі райони почали спеціалізуватися на виробництві якоїсь провідної групи товарів (що визначалося географічними та економічними умовами цих районів). Феодально роздрібнена Русь скільки-небудь широкого поділу праці не знала.

Великими центрами залізоробного виробництва сталі Новгород, постачав залізною рудою з Вятської і Іжорської земель, а також Серпуховсько-Тульський район і Устюжна-Железопольская. Соляними промислами славилися Соль-Галицька, Уна і Ненокса (на березі Білого моря), Сольвичегодськ. Виробленням шкір займалися багато жителів Ярославля і майже чверть всіх посадських людей Серпухова.

Хутро йшла з Півночі, куди з центру поступав хліб. Найбільшим ринком країни була Москва. Торги (ярмарку) в Заволжя ще в кінці 15 століття відбувалися в Холопом містечку (на річці Мологе). Сюди приїжджали навіть купці зі східних та західних країн. У Мезенском губі знаходилося поселення Лампожне - великий центр поморської торгівлі. Тут ненці продавали російським торговим людям рибу та інші продукти морських промислів, отримуючи від них необхідні вироби.

Зростання товарного виробництва давав можливість збільшувати кількість вивезених товарів і розширювати їх асортимент.

Зміцнення міжнародного авторитету Росії також сприяло розвитку її зовнішньоторговельних зв'язків із Заходом і Сходом. При цьому торгівля зі східними країнами в першій половині 16 століття мала більше значення для економічного розвитку Росії, ніж торгівля з європейськими країнами.

Провідне місце серед східних держав в товарообігу з Росією, як і раніше належало Туреччині. Торгівлі з Іраном, Середньою Азією і Кавказом, що здійснювалася в основному по Волзькому шляху, перешкоджало Казанське ханство. Необхідність зміцнення економічних зв'язків з народами Кавказу і Середньої Азії були однією з причин, що змушували російський уряд поставити питання про ліквідацію Казанського ханства.

Торгівля з західними країнами йшла через Крим (головним чином через Кафу) і Литву. У результаті посередницької торгівлі турків на Русь проникали італійські товари, перш за все тканини і одяг.

Із Західної Європи через Литву, а в роки Лівонської війни - через Нарву йшли сукна, зброю, свинець, вина. Торгівлі з українськими та білоруськими землями заважали правителі Великого князівства Литовського, проте ліквідовувати її вони не могли. Усталилися торговельні зв'язки Російської держави з Прибалтикою. З Росії в Нарву, Ревель і інші міста вивозили льон, коноплі, сало; з Прибалтики привозили сірку, свинець, олово, мідь.

У середині 16 століття Росія зав'язала регулярні торгові стосунки з Англією. У 1553 р. Іван Грозний прийняв у Москві англійського капітана Річарда Ченслера, експедиція якого в пошуках північного шляху до Індії прибула в гирлі Північної Двіни. В Англії після цього була створена спеціальна «Московська компанія». Російський уряд надав їй широкі торгові привілеї.

Розвиток товарного виробництва вело до виникнення та зростання ремісничо-торгових поселень - рядків, посадів і міст. Цей процес відбувався особливо інтенсивно в першій половині 16 століття. Посади і рядки іноді ставали містами. Російський уряд на рубежах країни будувало фортеці, які поступово обростали посадами і ставали містами.

До середини 16 століття в Росії вже було до 160 міст. У столиці Російської держави налічувалося близько 100 тисяч жителів. За своїми розмірами і чисельністю населення Москва була одним з найбільших європейських міст. Річарду Ченслера вона здалася навіть «більше Лондона з його передмістями». Понад 25 тисяч людей жило в цей час у Новгороді.

За складом населення міста відрізнялися різноманітністю. У центрі країни переважали міста, в яких поряд з посадским населенням була прошарок світських і духовних феодалів. На Півночі найчастіше зустрічалися міста-посади, в яких зазвичай відсутні кріпосні споруди. У них не було дворів світських феодалів, але монастирі та церкви володіли багатьма міськими ділянками. На Північно-Заході, поруч з такими старовинними торгово-ремісничими містами, як Псков і Новгород, распологались прикордонні фортеці, позбавлені торгово-ремісничого люду. Містечка-фортеці з незначним ремісничим населенням особливо часто зустрічалися на південно-заході і південно-сході країни. У міру просування російського кордону на південь і в них зростала чисельність посадского населення.

Возз'єднання сіверських земель з Росією дало поштовх до створення нових і розвитку старих міст на півдні країни (були відновлені, укріплені і заселені міста Пронськ, Зарайськ та ін.) Нові міста з'явилися і в Поволжі.

Основну масу населення міст состовляли ремісники і торгові люди. У Новгороді середини 16 століття служивих міст було 5,5%, церковно-монастирських - 15%, а посадських - 79%. При цьому серед посадского населення, судячи з пізнішими даними (80-х років 16 століття), було 66,4% ремісників, 5,5% - торговців, 13,8% - осіб, що займалися сільським господарством і 14,3% - осіб вільних професій, а також займалися візництвом і пр.

У російській місті можна виявити сліди цехової організації ремісників і торговців. У Пскові, наприклад, вони об'єднувалися навколо торговельних рядів. Члени цих корпорацій («рядовичі») при вступі до них вносили певний грошовий внесок і володіли пільговими правами торгівлі.

У разі розширення товарного виробництва зростала майнова нерівність на посаді. Поряд з «середня» посадскими людьми виділялася верхівка («кращі» люди) і біднота («Молодчий» люди). До початку 16 століття «найкращі» і «середньо» люди в містах Новгородської землі не перевищували 20-25%.

У верхівку торгово-ремеслянной частині міст, міський патриціат, наділений особливими привілеями, як і раніше входили гості і торгові люди суконної та вітальні сотень. З кінця 15 століття складаються династії російського купецтва (Тараканова, Хознікови та ін), які вели великі торговельні операції всередині країни і за її межами. Гості були також великокнязівськими агентами з торгових справ. У Росії першої половини 16 століття йшов інтенсивний процес первісного накопичення капіталів.

Характерною рисою товарного виробництва цього часу було все збільшується застосування найманої праці у промисловості. Цілий ряд галузей промисловості (у їх числі соледобувної) не обходився без найманої праці. «Козаки» (збіднілі жителі посадів і селяни) брали участь у транспортнихопераціях. Перевага найманої праці починало все більш і більш усвідомлюватися енергійними підприємцями. Так, створюючи майстерню з виготовлення ікон і рукописних книг, майбутній всесильний тимчасовий Сильвестр звільнив своїх холопів, вважаючи за краще користуватися працею за вільним наймом. Наймання робочої сили свідчив про поступове складання особливого шару міського населення, позбавленого засобів виробництва і змушеного продовать свою працю.

Таким чином, в різних сферах економічного життя Росії вже в першій половині 16 століття намічалися передумови утворення єдиного ринку. Однак і в умовах централізованої держави країна ще розпадалася на окремі економічні райони. Подолання пережитків феодальної роздробленості ставало для країни життєво необхідним.

Розглянувши соціально-економічні зміни в житті Російської держави в першій половині 16 століття, перейдемо до політичного ладу.

У першій половині 16 століття до складу Російської держави входило ще кілька напівсамостійних політичних утворень. Найбільшими серед них були уділи князів московського будинку. Дяді Івана Грозного Юрію Івановичу належали землі в Рузському, Дмитрівському, відокремлює їх від інших російських земель.

Вища влада до середини 16 століття в Російській державі здійснювалася великим князем і Боярської думою. З утворенням єдиної держави зріс авторитет великокнязівської влади. Великому князю належало право призначати на вищі державні посади, в тому числі і в Боярську думу. Він же очолював збройні сили країни і відав зовнішньополітичними справами. Від його імені видавалися закони. Великокнязівський суд був вищою судовою інстанцією. При всьому цьому влада великого князя була обмежена Боярської думою, що була становим органом князівсько-боярської аристократії. Бояри займали ключові пости в центральному і місцевому апараті. Поряд з великим князем бояри вирішували найбільш значні судові суперечки феодалів. Усі найважливіші зовнішньополітичні справи розглядалися великим князем спільно з боярами. Думні посади бояр і окольничий знаходилися в руках у невеликого числа аристократичних прізвищ. Чванлива феодальна знати вела постійну боротьбу за землі, чини і звання.

Порядок призначення на думні і інші вищі судово-адміністративні та військові посади визначався системою місництва, тобто становищем феодала на станово-ієрархічній драбині. Це положення насамперед залежало від знатності роду, тобто від походження і «служби» даної особи і його предків при великокнязівському дворі.

Великокнязівським (палацовим) господарством керував дворецький. Фактичним главою Боярської думи був конюший. Вже на початку 16 століття згадується кравчий, який був зобов'язаний ставити на великокняжий стіл «страв» і підносити великому князю чаші з напоями. Тоді ж у зв'язку з зростанням значення вогнепальної зброї з'явився чин «оружнічего». Йому були підвідомчі «обладунок» (озброєння) та «майстри» (зброярі). Нижче на ієрархічній драбині палацових чинів перебували ясельничий, сокольничих, постільничого і ловчі. Палацові посади роздавались великим князем найбільш відданим йому особам. Як правило, вони були менш знатними в порівнянні сосновной масою бояр. Особливо важливу роль у зміцненні державного апарату зіграли система обласних палаців і государева скарбниця.

У міру приєднання до Москви останніх самостійних і напівсамостійних феодальних князівств і доль в кінці 15 - першої половини 16 століття виникла необхідність в організації центрального управління цими територіями. Воно сосредаточівалось в особливих дворецьких, відомство яких було влаштовано за зразком московського дворецького. До середини 16 століття існували Новгородський, Тверській, Рязанський, Углицький обласні палаци. Але територіальний принцип організації центрального урядового апарату поступово приходив в протиріччя зі зростаючою централізацією управління. Зародком нових центральних органів стала государева скарбниця (канцелярія) з її штатом дяків. Скарбниками призначалися не представники князівсько-боярської знаті, а менш знатні люди, близькі великим князям. Скарбники відали фінансовими питаннями і почасти зовнішньополітичними зносинами Російської держави. Підскарбієм був друкар, зберігач государевої друку.

Зі складу дьяческой апарату казни вже до середини 16 століття почали формуватися майбутні накази. Дяки все більш і більш брали в свої рукипереговори з іноземними державами, вели діловодство з військово-адміністративних справах (призначення на військові посади, забезпечення служивих людей землею). Їх обов'язки тоді ж поповнилися ще однією - веденням справ, пов'язаних з ямський гонитви, тобто службою зв'язку. З'явилися дяки, що спеціалізувалися в тій чи іншій галузі управління. Якщо скарбниця давала основні кадри апарату складалася наказовій системи, то Боярська дума була тим середовищем, з якої часто виходили керівні особи найважливіших центральних відомств. Боярський комісії створювалися у міру потреби для ведення зовнішньополітичних переговорів, а пізніше - для спостереження за губними установами. Так старовинно територіальний принцип управління поступово замінювався функціональним.

У першій половині 16 століття галузі казенного управління ще не відокремилися, ще не створився певний штат кожної з них. Отже, завдання зміцнення центрального апарату влади повною мірою не була вирішена.

Риси феодальної відособленості окремих земель найнаочніше проявлялися в місцевому управлінні. Намісниками, відав судом і адміністрацією в містах з тягли до них повітами, призначалися зазвичай княжата і бояри. У волості (напівсамостійним адміністративні одиниці всередині повітів) посилалися вже менш знатні служиві люди. Одержуючи «корм» (доходи) з місцевого населення, всі ці правителі часто ставали повновладними господарями на керованій ними території. Система годування поступово зжовані себе, стаючи серйозною перешкодою подальшого об'єднання країни.

На початку 16 століття робляться спроби обмежити владу намісників і волостелей. Їх права та обов'язки точно фіксуються в годованих грамотах. З'являються нові представники центрального уряду на місцях, так звані городові прикажчики. Як правило, це були дворяни. Їм доручалося «городове справа», тобто адміністративно-фінансові обов'язки у містах (збір податей, будівництво та ремонт міст). Відтепер функції намісника значно скорочуються.

У 1533 році, коли помер Василь 3, залишивши спадкоємцем 3-річного Івана 4, загострився династичний питання. Фактичною правителькою при малолітньому князі залишилася його мати Олена Глинська. Проте до фактичного зміцнення своєї влади їй було далеко. Її регенстві оскаржували брат Василя 3 Юрій і дядько Олени Михайло Глинський. Молодій вдові вдалося розправитися з ними, як і з потенційно небезпечним Андрієм Старицьким. Проте в 1538 році вона раптово помирає (підозрювали отруєння), і боротьбу за владу починають боярські угруповання Шуйских і Бєльських. Їх запекле зіткнення дезорганізувало діяльність незміцнілого державного апарату і багато в чому визначило майбутній характер Івана Грозного.Вакханалія боярського свавілля і усобиць тривала до 1547 року.

Виходячи з усього вищевикладеного, ми бачимо такі передумови утворення станово-представницької монархії в Росії:

1. Збільшення території країни, зросла чисельність населення та збільшення його щільності вимагало реорганізацію місцевої влади.

2. Для ліквідації або принаймні обмеження монастирського землеволодіння було потрібно посилення великокнязівської влади.

3. Зростання панщини і оброку вимагали зміцнення влади поміщиків.

4. Розвиток зовнішньоторговельних зв'язків Росії з Заходом і Сходом вимагало ліквідації Казанського ханства і Великого князівства Литовського.

5. У зв'язку з передумовами створення єдиного ринку для країни ставало життєво необхідно преодаление пережитків феодальної роздробленості.

6. Палацово-вотчина система організації державного апарату не забезпечувала необхідного рівня державного управління.

7. Система годувань ставала серйозною перешкодою подальшого об'єднання країни.

8. Боярське правління показало необхідність посилення великокнязівської влади.

В основі об'єднання російських земель в єдину національну державу були свої особливості, які вплинули на процес утворення станово-представницької монархії. Створення російської централізованої держави випередило процес складання єдиного всеросійського ринку та освіта нації. Об'єднання російських земель навколо Москви й формування центролізованного держави було прискорене боротьбою російського народу з зовнішньою небезпекою.

Для здійснення цих зовнішньополітичних завдань потрібна була численна і сильна армія з відповідними їй установами щодо комплектування, утримання та службі збройних сил.

Крім того, в умовах зростаючої феодальної експуатаціі і загострення класової боротьби феодали, особливо служилої дворянство, були нездатні власними силами придушити опір експуатіруемого більшості. Для цього треба було посилення суду і поліції, створення і зміцнення відповідних їм каральних установ в центрі і на місцях.

16. Характеристика державного ладу Московської держави у др. пол. ХУІ ст.

 1547 р. при Івані ІV (Грозному) глава держави став носити офіційний титул царя, государя і великого князя Мос-ковського, який передавався у спадщину. У своїй діяльності він опирався на Боярську думу, що постійно діяла при царі. Підготовку матеріалів для думи здійснював штат професій-них чиновників, пов’язаних з приказами.

Особливе місце в системі державних органів займали Земські собори, що проводились з середини XVІ ст. до сере-дини XVІІ ст. Їх скликання оголошувалось царською грамо-тою. У склад Собору входили Боярська дума, “Освячений собор” (церковні ієрархи) і виборці від дворянства та посадів.

Духовна і світська аристократія була елітою суспільства, цар у рішенні важливих питань не міг обійтися без її участі. Дворянство було головним суспільним станом, основою царського війська і бюрократичного апарату. Верхівка посадського населення була головним джерелом грошових надходжень для казни. Цими основними функціями пояснюється присутність представників усіх трьох соціальних груп у Соборі.

Земські собори вирішували основні питання зовнішньої і внутрішньої політики, фінансів, державного будівництва. Пи-тання обговорювались по станах, але приймались усім скла-дом Собору.

Крім назви “Земський собор”, представницькі установи мали й інші назви: “рада всієї землі”, “собор”, “загальна рада”, “велика земська дума”. Через систему соборів правляча влада прагнула виявити думку окремих класів і груп населення, звичайно, найбільш впливових.

Станово-представницькими органами на місцях у сере-дині XVІ ст. стали земські і губні хати. Заснування цих орга-нів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні са-моуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілу-вальників і дяків.

Діяльність земських і губних хат контролювалась різни-ми галузевими приказами. Структурним підрозділом приказу був стіл, який спеціалізувався у своїй діяльності за галузевим або територіальним принципом.

Московський великий стіл Розрядного приказу вів облік людей, що служили, здійснював реєстрацію указів і грамот.

Помістний стіл відав вотчинами і помістними справами. Грошовий – питаннями фінансування.

Питаннями організації державної служби і фінансування держапарату займались Приказ Великого приходу, Розряд-ний, Помістний і Ямський прикази.

Розбійний – очолював систему поліційно-розшукових органів уже в середині XVІ ст. У Москві поліцейські функції виконував Земський приказ.

До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приста-вів і прикажчиків.

16. Земські Собори: склад, компетенція.

Нового рівня політичної організації країни, що склався до середини XIV ст. - Єдиній державі, повинні були відповідати і нові соціальні інститути - стану і представницькі установи, які відстоювали інтереси великих областей. О.І. Чистяков пише, що характерним органом станово-представницької монархії в Росії були земські собори.  Земські собори збиралися нерегулярно. Перший з них, скликаний у 1549 р . і засідав до 1550 р ., Прийняв "Судебник" 1550 р . і сформував програму реформ середини XVI століття. Останній земський собор відбувся у 1653 р . у зв'язку з вирішенням питання про включення України до складу Росії.  У земський собор входили, насамперед, боярська дума - бояри та удільні князі, і Освітлений собор - вищі верстви духовенства. На багатьох нарадах земських соборів були присутні також представники дворянства і верхівки посаду. Схематично систему органів влади та управління України середини XVI століття можна представити наступним чином:  SHAPE \ * MERGEFORMAT

Цар

Боярська дума

Боярська дума  Удільні князі, бояри

Представники помісного дворянства і верхівки посаду

Освячений собор

Земський собор

П р і к а з и

Городові прикажчики  Губні старости, улюблені голови

Митрополит  з 1589 -  Патріарх

  За визначенням Л.В. Черепніна, земський собор був станово-представницьким органом єдиної держави; нарадою уряду об'єднаної Русі з становими представниками, створений на противагу сваволі феодального права.  Протилежну точку зору висловлюють деякі сучасні історики. Німецький учений Торки Х.-Й., наприклад, розглядає сутність земських соборів з точки зору етимології слова "земство". "Земські справи" - в його розумінні - це завдання і потреби місцевого самоврядування, створеного за Івана IV, на відміну від центрального, урядового, тобто - "Государевих справ". "Земські люди" або "земля", на відміну від службових людей, це виборні місцеві посадові особи, що належать (за винятком, наприклад, дворянських губних старост) до посадскому населенню. На цій підставі Торки робить висновок, що вираз "земський собор" не може означати установу в цілому, в яке входили цар, освячений собор, дума, служиві люди і, нарешті, земськілюди.  Зовсім інакше термін "земство" трактує Черепнін, який вважає, що земство по відношенню до XVI ст. - Це саме "вся земля", держава: "справи земські" -державні справи, "улаштування земське" - державне будівництво, пристрій.  Мають рацію, мабуть, ті історики, які вважають, що місцеве виборне управління та його представники в Москві - не те ж саме, що стан: посадські люди, хоча вони і повинні були вибирати тільки самих "кращих" (тобто - багатих) людей, не мали якостей громадянина в західноєвропейському розумінні - їх залежність від уряду і політичне безправ'я були занадто великі. У розпал опричнини учасники собору 1566 р . благали царя припинити репресії: за таку зухвалість чолобитники позбулися своїх мов.  Торки, наприклад, розмірковуючи про сутність стану, вказує на два значення цього поняття: професійне і територіальне. На його думку, коли мова йде про становому представництві, слід брати до уваги не стільки соціальне або професійне значення станів, скільки склад територій, які вони представляють. Цією "територіальної залежності" російські посадські і торгові люди не виявляли, тобто в Росії в даний період часу ще був відсутнійінститут громадянства - основна передумова створення станового представництва. Західні стану представляли із себе політичну силу, тому що черпали її у місцевих інтересах - у провінційному сепаратизмі (наприклад, сеймики у Польщі чи ландтаги в Німеччині). Станові зборів у західних країнах, якщо і не видавали законів, то, принаймні, управляли на місцевому рівні.  Можна бачити, що Земський собор також не був реальною політичною силою, а служив для виконання доручень государя на місцях. Залежність від уряду і політичне безправ'я були занадто велике для представників Земського собору. 

16. Стоглав 1551 року.

Щодо автентичності й канонічного значення Стоглаву як остаточного документу Стоглавого собору і досі точаться суперечки і полеміка як серед фахівців, так і в самійРосійській православній церкві. У зв'язку зі складністю, нечіткістю і часом алогічністю структури документу проблема походження і часу його тексту (і можливих правок) лишається нагальною дотепер.

Достеменним лишається факт, що хоча Стоглавий собор і був покликаний узаконити секуляризацію у тогочасному суспільстві Московії, скликаний він був 1551 року саме за ініціативою Івана Грозного, що вважав себе правонаступником візантийських імператорів (Візантійська імперія перестала існувати 1473 року внаслідок повалення Османською імперією) і не волів ні в чому їм поступатися, в тому числі і в справі скликання церковних соборів.

Назва Глави 1 («У літо 7059-е місяця лютого в 23-й день…») подає таким чином точну дату роботи Стоглавого собору: 23 лютого 7059 (1551) року, однак дослідники не впевнені, чи це дата початку засідань собору, чи початку укладання його рішень, адже роботу Собору деякі вчені схильні розділяти на два етапи — наради з обговореннями з питань і вироблення остаточних рішень.

У цій же першій главі у загальних рисах і дуже суперечливо подано програму Собору: Собор відповідає на питання царя, що сам висуває теми для обговорення (у тексті наведено не всі відповіді). Учасники Собору, за текстом, обмежуються висловлюванням своїх думок з наведених питань. Тут же наведено канонічну літературу, на базі якої триває обговорення і приймаються церковні рішення: Правила святих апостолів, святих отців церкви і повчання святих Церкви.

Глава 2 «Стоглаву», крім опису відкриття Собору й тексту першої промови царя до Собору, також містить повідомлення про велику радість ієрархів з приводу царського запрошення. Це пояснюється не лише даниною поваги до царя, але й тим, що духовенству цей Собор був необхідний для розв'язання низки питань, нагальних на той час (середина XVI століття). Це зокрема, проблематика зміцнення церковної дисципліни серед духовенства, повноваження і підсудність церковного суду, боротьба проти засилля аморальної поведінки у середовищі представників московської церкви як низової, так і вищої ланки (пияцтво, розпуста, хабарництво, сутяжництво монастирів, пережиткипаганства, також і серед підданих царя), уніфікація церковних обрядів і служб, жорстка регламентація порядку переписування церковних книг, іконопису, будівництва церков тощо (насправді запровадження церковної цензури в цих питаннях).

Структура «Стоглаву»

У двох главах (5 і 41) містяться царські запитання, які повинні бути обговорені серед учасників Собору. Укладення цих питань цар здійснив разом зі своїм оточенням, перш за все членів «Ради обраних» (двоє з них мали духовні звання митрополит Макарій та протопоп Сильвестр, через що їх участь була ймовірно найвагомішою)

Глави з 6-ї до 40-ї дають відповідь на деякі з перших 37 питань царя. Продовження відповідей міститься у 42-й і наступних главах. Цей розрив фахівці схильні пояснювати тим, що соборні дебати з укладення відповідей цареві були перервані його появою на Соборі, спільним вирішенням деяких питань і потому укладенням відповідей на «додаткові царські питання» (вони наведені в 41-й главі «Стоглаву» і стосуються переважно питань богослужінь та норовів мирян).

Усі царські питання можна розділити на три групи:

1) питання, що торкаються державної скарбниці (10, 12, 14, 15, 19, 30, 31);

2) питання, що викривали і заплямовували беспорядки в духовенстві та церковному управлінні, монастирському житті (2, 4, 7, 8, 9, 13, 16, 17, 20, 37);

3) питання плутаності в богослужіннях і ті, що викривають забобони та нехристиянське життя мирян (1, 3, 5, 6, 11, 18, 21-29, 32-36).

Дві останні групи питань були спрямовані на зміцнення ролі держави у церкві.

Варто виокремити 101-у главу «Стоглаву» — вирок про вотчини, який імовірно є додатком уже по закінченні роботи Собору.