7. Правове становище населення в Київській Русі.

Свого розквіту Київська держава (Київська Русь або Україна-Русь) досягла в період правління князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (обидва пізніше були канонізовані православною церквою). Саме в цей період було остаточно структуроване суспільство Київської Русі, сформовані соціальні та державні інститути, склалася правова система.    Все населення Київської Русі поділялося на три категорії: вільні, невільні та напіввільні люди. Серед вільного населення існувала також своя ієрархія: князі, дружинники, бояри, міський патріціат, священики, мешканці міст, дрібне духовництво й смерди.    Князь та його дружина (“княжі мужі”) стояли на чолі соціальної ієрархії. Найбільшим феодалом був великий князь. Маючи великі приватні володіння (домен), він розпоряджався общинними землями, які вважалися державними, роздаючи їх своїм дружинникам.    Слід зазначити, що в IX ст. велику роль у державі ще відігравала родова місцева аристократія, до якої відносили так званих огнищан — старовинну боярську верству землевласників, які використовували невільницьку працю, а також так званих “градських старійшин”, “старців”.    Але надалі все більшого значення набирала “княжа дружина”. І врешті-решт в XI ст. бояри “земські” та дружинники зливаються в одну вищу верству населення — бояр.    У самій князівській дружині становище дружинників також було неоднаковим. Так, існував поділ на “дружину старшу” — бояри “більші”, “старійші”, бояри “думаючі” і на “дружину молодшу” — бояри менші. Старійші бояри були найвпливовіші в державі і займали вищі державні посади — воєвод, посадників тощо. До дружини молодшої належали дітські, отроки, гриді та ін.    В даному питанні необхідно звернути увагу на те, що бояри до XIV ст. не становили собою певного стану, не мали корпоративного устрою, спадкових, лише їм одним належних прав. За певні заслуги в боярство міг потрапити смерд і іноземець. Це була лише верства економічно найзаможніших людей, що відзначалися своїми особистими якостями — хистом, здібностями. Через це вони звалися взагалі “ліпшими”, “луччими людьми”.    Бояри все більше захоплювали общинні землі й мали економічну міць переважно в землеволодінні, складаючи клас землевласників.    Користуючись рекомендованою літературою, студенти мають з’ясувати, в чому полягало панівне становище боярства. Це стосувалось і охорони життя, майна, честі боярина, особливостей спадкових відносин, встановлення пільг в економічних відносинах тощо.    Зазначимо, що феодальна власність на землю мала ієрархічний характер. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від Великого князя київського, який відносно них був сюзереном. Самі вони, в свою чергу, мали дружинників, які від князів одержували землю в умовне володіння. Така система називалася системою сюзеренітету-васалітету.    Бояри були привілейованою частиною суспільства, і всі злочини, спрямовані проти бояр, каралися значно суворіше. В нормах “Руської Правди” життя бояр охоронялося подвійною вірою. В церковному уставі Ярослава честь дружин і дочок бояр захищалася штрафом у 5 гривень золота, а простих людей — в 1 гривню срібла.    Бояри при відсутності синів мали право передавати спадщину дочкам, тоді як дочки простих людей не мали права на спадщину. Бояри звільнялися від податків.    Разом із князями і боярами великими землевласниками виступали монастирі і церква. Вони нерідко володіли общинними землями, займали пусті, одержували землі в дар від князів і бояр, а також одержували угіддя, здійснюючи договори купівлі-продажу, міни, дарування.    Верхівка духовенства — чорне (ченці) і біле (церковники) — також належала до феодалів, а дрібне духовенство складало середню ланку вільних людей. Чорне духовенство дуже часто складалося з представників вищих верств населення — князів, княгинь, бояр. Часто вони були засновниками монастирів. Біле духовенство було неоднорідне й поділялося на вище (архієпископи, єпископи, архімандрити) та середнє. Прибутки церкви складалися з десятини, пожертвувань та доходів від праці на землі.    Про значення православ’я в Київській Русі свідчить історичний документ “Повчання дітям” Володимира Мономаха. Він повчає своїх дітей регулярно відвідувати церкву, молитися вдень, вночі, в дорозі повторювати молитви.    До класу феодалів належав і патріціат міст — купці, які здебільшого або виключно займалися торгівлею. Цікаво, що купці здавна мали свій корпоративний устрій. Відомо, що купці в містах Київської Русі об’єднувалися в окремі корпорації (сотні), мали свої двори, озброєні дружини для охорони їхніх караванів під час подорожей в чужі землі. Купці брали участь у громадському житті, мали право служити у війську, брати участь у веденні переговорів з іншими державами, навіть у ролі послів.    Купці-іноземці називалися “гостями” і мали інший правовий статус. “Гості” користувалися деякими привілеями. Наприклад, недоторканність особи. Гостинними дворами, де зупинялися іноземні купці, опікувалася церква.    Решта населення міст складала середню групу вільних людей . Сюди входили так звані “чорні гродські” люди, ремісники, майстри. Вони були юридично вільні, навіть рівноправні з боярами, але фактично залежали від феодальної верхівки.    Згодом, з появою в українських містах магдебурзького права всі жителі міст, незалежно від їхнього майнового стану, стали називатися міщанами.    Нижчу групу вільного населення становили селяни-смерди. Вони мали право бути власниками особистого майна, обробляли землю власною працею. Проте майнові права смерда були обмежені. Коли смерд вмирав і в нього не залишалося серед спадкоємців синів, його майно переходило до феодала.    Смерди оселялися в сільських територіальних общинах (вервь) або входили в систему доменів. Їх господарство носило індивідуальний характер, але в межах територіальних общин існувала колективна власність, яка періодично перерозподілялася між окремими родинами. Якщо смерд входив до системи княжого домену, то землю він одержував від князя, за що мусив працювати на нього й сплачувати податки (данина). Смерди мали право підійматися по соціальних сходинках.    Напіввільні люди в Київській Русі називалися закупами. Закупи — це смерди, які з різних причин тимчасово втрачали свою особисту волю, але могли знову її здобути. Частіше смерд ставав закупом за борги, які він відпрацьовував на користь кредитора. Позика (купа) надавалася під відсотки. Після відпрацювання “купи” закуп залишався ще залежним (наймитом), бо повинен був відпрацювати ще й відсотки. За провину закуп переходив у стан холопів. Закуп залишав за собою право звертатися до суду, свідчити в суді.    Невільні люди в історичних джерелах називалися челяддю і холопами. Челядь — це, як правило, раби з полонених. Холопи — це раби-соплемінники.    Слід зазначити, що в Київській Русі фактично кожне залежне відношення могло бути джерелом рабства: полон на війні, шлюб з невільними, народження від невільних, продаж себе у рабство при свідках, злочин тощо.    Холоп був позбавлений будь-яких прав. За злочини холопа відповідав пан і за злочин проти холопа винагороду одержував пан. Холоп не мав власності, сам був власністю свого пана. Холоп міг дістати волю через самовикуп або звільнення його паном.    Закон передбачав умови, за яких холоп міг дістати волю. Студентам рекомендується ознайомитися з такими умовами, користуючись текстами “Руської Правди”.    Слід зауважити, що особливе становище в Київській Русі було в тих людей, які знаходилися під опікою церкви. Церква засновувала школи, лікарні, богадільні, будинки для прочан, матеріально і морально підтримуючи цілу масу людей, які потребували допомоги. Разом із духовенством ці люди складали окрему групу населення — так званих “церковних людей”.    Серед людей, опікуваних церквою, були так звані “ізгої” — люди, позбавлені попереднього стану, якщо вони не вступили в інший. Ізгоєм міг бути кожен: смерд, купець і навіть князь, бо кожен з них під примусом тяжких обставин міг опинитися за бортом життя.

8. Злочин і покарання за Руського Правдою: поняття, види.

Карне право князівського періоду пройшло певну еволюцію від приватного карного права, коли реакція на злочин і судочинство належала самому скривдженому, який мав право помсти (таліону) та викупів (компенсацій), до публічного права і державного судочинства у вигляді державних кар та їх комбінацій. Об'єктом і суб'єктом злочину визнавалися лише вільні люди. Злочин називався "кривда", "обида", прикладався до конкретної особи й не кваліфікувався як порушення державного ладу. Навіть понять "державний злочин" чи "зрада державі" не існувало. Зрештою як не існувало і дефініції самого злочину.

За "Руською правдою" розрізняються такі злочини: 1) проти життя (ненавмисне і навмисне убивство або розбій з наміром і без наміру); 2) проти тіла (каліцтво, тяжкі тілесні ушкодження, побої); f) проти честі і свободи (удар мечем в піхвах або рукояткою); 4) проти майна (крадіжка або татьба, грабунок чи розбій, привласнення чужого майна, пошкодження чужої власності, розорення межі чи пошкодження межового знака, підпал, шахрайство, конокрадство); 5) проти  громадських інтересів: а) проти релігії (чарівництво, або зелейництво, волхвування, мародерство, богохульство, крадіжки у церкві); б) проти родини (убивства та крадіжки між подружжям, двоєженство та двоємужжя, кровозмішення, перелюбство, покидання подружжя); в) проти моралі (зґвалтування, статеві збочення).

Кара називалася "месть" і "наказання". До утворення держави та до нормування нею права переважала кровна помста, яку у XI ст. держава скасувала. "Руська правда" як санкції за злодіяння називає грошові викупи (відшкодування збитків) та публічні кари: а) "поток і розграблення"- позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія і його сім'ї (карали конокрадів, паліїв, розбійників); б) вира - штраф за вбивство; за пом'якшуючих обставин - полувира, а при не виявленні злочинця - дика вира з усієї общини; в) продажа - штраф за дрібні правопорушення (ще називалася урок).

He існувало на Русі смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці злодіяння), ув'язнення, тілесного побиття та ганебних кар.