56. Юридичний зміст селянської реформи 1861 року.

Положення 19 лютого 1861 р . були представлені 17 законодавчими актами. Принципове значення мали: "Загальне положення», чотири «Місцевих положення про поземельний устрій селян», положення про викуп, про влаштування дворових людей, про губернські по селянських справах установах, а також правила про порядок введення в дію положень, про селян дрібнопомісних власників, про приписаних до приватних гірським заводам людях та ін Дія цих законодавчих актів поширювалося на 45 губерній, в яких у 100 428 поміщиків налічувалося 22563 кріпаків обох статей, у тому числі 1467 дворових і 543 тис. приписаних до приватних заводам і фабрикам.  Ліквідація феодальних відносин на селі - не одноразовий акт 1861 р ., А тривалий процес, що розтягнувся більш ніж на два десятиліття. Повне звільнення селяни отримали не одразу після оприлюднення Маніфесту та положень. У Маніфесті з'являлося, що селяни протягом ще двох років (до 19 лютого 1863 р .) Зобов'язані відбувати хоча і дещо змінені, але по суті ті самі повинності, що й при кріпосному праві.  Необхідно підкреслити виняткову важливість Маніфесту. Вимоги вистави «волі» було головним у багатовіковій історії селянського руху. Багаті кріпаки йшли на значні жертви, щоб викупитися на «волю».  Все це давало більший простір селянському підприємництву, сприяло зростанню кількості селян, що йдуть на заробітки, і, отже, складанню ринку робочої сили, а головне - розкріпачує селян морально.  Наступні реформи в області суду, місцевого управління, освіти, військової служби розширювали права селянства: селянин міг бути обраний у присяжні засідателінових судів, до органів земського самоврядування, йому відкривався доступ у середні та вищі навчальні заклади. Звичайно, цим повністю не знімалася станова нерівноправність селянства. Воно продовжувало залишатися нижчим, податним станом. Селяни були зобов'язані нести подушну і різного роду інші грошові та натуральні повинності, від яких були звільнені привілейовані стани.  З дня оприлюднення Маніфесту 19 лютого 1861 р . передбачалося ввести в селищах колишніх поміщицьких селян в дев'ятимісячний термін «селянське громадське управління» Воно було введено в протягом літа 1861 р . За зразок взяли селянське самоврядування в державній селі, створене у 1837-1841 рр.. реформою П.Д. Кисельова.  Вводилися наступні сільські і волосні органи управління. Первісною осередком було сільське товариство, що раніше становила маєток поміщика. Воно могло складатися з одного або кількох селищ або частини селища. Сільське суспільство (громаду) об'єднували спільні господарські інтереси - загальні угіддя і загальні зобов'язання перед поміщиком.  Сільський сход відав питаннями общинного землекористування, розкладкою державних і земських повинностей, мав право видаляти з товариства «шкідливих і порочних», усувати від участі на сході на три роки тих, хто скоїв будь-які провини. Рішення сходу мали законну силу, якщо за них висловлювалася більшість присутніх. Кілька суміжних сільських товариств, в яких значилося в загальній складності від 300 до 200 селян чоловічої статі, складали волость.  Важливу роль у проведенні в життя селянської реформи на місцях грав створений влітку 1861 р . Інститут мирових посередників. Н посередників покладалисяпосередницькі та адміністративні функції: перевірка, затвердження та введення уставних грамот (визначали пореформені та поземельні відносини селян з поміщиками), посвідчення викупних актів при переході селян на викуп, розбір спорів між селянами і поміщиками, затвердження на посаді сільських старост і волосних старшин, нагляд за органами селянського самоврядування.  Центральне місце в реформі цікавило питання про землю. Виданий закон виходив з принципу визнання за поміщиками права власності на землю в маєтках, в тому числі на селянську надільну, а селяни оголошувалися лише користувачами цієї землі, зобов'язаними відбувати за неї встановлені положеннями повинності (оброк або панщину ). Щоб стати власником надільної землі, селянин повинен був викупити її у поміщика.  При визначенні норм селянських наділів враховувалися особливості місцевих природних і економічних умов. Виходячи з цього вся територія Європейської Росії була розділена на три смуги - нечерноземную, чорноземну і степову, а смуги у свою чергу ділилися на місцевості (від 10 до 15 в кожній смузі).  У нечорноземної і чорноземної смугах встановлювалися «вища» та «нижча» норми наділів, а в степовій - одна так звана «зазначена» норма. Закон передбачав відтинку від селянського наділу на користь поміщика, якщо дореформені розміри ділянки перевищували «вищу» або «зазначену» норми, і прирізку, якщо його розмір не досягав «нижчої» норми.  Землеволодіння селян було «утеснено» не тільки в результаті відрізків від наділів, а й черезсмужжям, позбавленням селян лісових угідь (ліс включався до складу селянського наділу лише в деяких північних губерніях). За кріпосного права землекористування селян не обмежувалася наданими їм наділами. Селяни користувалися безкоштовно вигонами поміщика, отримували дозвіл пасти худобу в поміщицькому лісі, по скошеній траві і прибраному поміщицького полю.  Зі скасуванням кріпацтва селяни могли користуватися цими поміщицькими угіддями вже за додаткову плату. Закон надавав поміщику право переносити селянські садиби на інше місце, а до переходу селян на викуп обмінювати їх наділи на свою землю, якщо на селянському наділі відкривалися якісь корисні копалини або цяземля надавалася необхідної поміщику для його господарських потреб. Таким чином, отримавши наділ, селянин ще не ставав його повноправним господарем.  Найбільш обділеними виявилися селяни - дарственнікі, отримали жебрацькі або як їх називали, сирітські наділи. Таких селян налічувалося 461 тис. чоловічої статі. У «дар» їм було надано 485 тис. десятин по 1,05 десятини на душу. Найбільше дарственніков знаходилося в південних степових, поволзьких і центрально-чорноземних губерніях.  Формально, за законом, поміщик не міг примусити селянина взяти дарчий наділ. Але нерідко селян ставили в такі умови, коли вони були змушені погоджуватися на дарчий наділ, навіть вимагати його, якщо їх дореформений наділ наближався до нижчої нормі, а платежі за землю перевершували її ринкову вартість. Отримання дарчої наділу звільняло від високих викупних платежів. Дарственнік повністю поривав з поміщиком.  Наділення селян землею носило примусовий характер: поміщик зобов'язувався надати наділ селянинові, а селянин взяти його.  «Положення про викуп» допускало вихід селянина з громади, але він був украй утруднений: необхідно було сплатити за рік вперед оброк поміщику, казенні, мирські та інші збори, погасити недоїмки і т.д.  Закон передбачав до переходу селян на викуп, тобто на період тимчасовозобов'язаного стану, відбування ними за надану землю повинності у вигляді панщини і оброку, розміри яких фіксувалися в законі. Для панщинних маєтків встановлювалася єдина норма панщинних днів (40 днів чоловічих і 30 жіночих за один душовою наділ), для оброчних розміри повинності визначалися залежно від промислових і торгових «вигод» селян.  У дев'яти губерніях Литви, Білорусії і Правобережної України (Віленської, Ковенської, Гродненської, Мінської, Могилевської, Вітебської, Київської, Подільської та Волинської) указами 1 березня 1930 липня і 2 листопада 1863 р . селян відразу перевели на обов'язковий викуп, їм були повернені відрізані від наділів землі, а повинності знижені в середньому на 20%.  Ці заходи виходили з прагнення царського уряду, в умовах спалахнула в січні 1863 р . повстання в Польщі залучити на свій бік литовське, білоруське і українське селянство в боротьбі зі шляхетським національно-визвольним рухом і внести «заспокоєння» у селянське середовище.  Інакше справа йшла в 36 великоросійських, малоросійських і новоросійський губерніях. Тут переклад селян на викуп зайняв більше двох десятиліть. Лише 28 грудня1881 р . було видано положення, згідно з яким, починаючи з 18 січня 1883 р . залишалися на тимчасовозобов'язаного становище селян, переводили на обов'язковий викуп. Одночасно було прийнято указ про зниження на 12% викупних платежів з селян, раніше перейшли на викуп.  Справа викупу взяла на себе держава шляхом проведення викупної операції. Для цього в 1861 р . при Міністерстві фінансів було засновано Головне викупне установа. Викупна операція полягала в тому, що скарбниця виплачувала поміщикам грошима або цінними паперами процентними 80% викупної суми, якщо селяни маєтку отримували по нормі «вищий» наділ 75%, якщо їм надавався наділ менше «вищого».  Решта 20-25% викупної суми (так званий «додатковий платіж») селяни виплачували безпосередньо поміщику - відразу або в розстрочку, грошима або відробітками (за обопільною домовленістю). Викупна сума, що сплачується державою поміщику, розглядалася як надана селянам позика, яка потім справлялася з них у якості викупного платежу в розмірі 6% від цієї позики щорічно 49 років.  Проведення державою викупу селянських наділів у централізованому порядку вирішувало важливі соціальні та економічні завдання. Урядовий кредит забезпечував поміщикам гарантовану сплату викупу і разом з тим рятував з від безпосереднього зіткнення з селянами.  Хоча викуп дорого обійшовся селянству, він сприяв розвитку в країні капіталістичних відносин. З-під влади поміщика селянин потрапляв під владу грошей, в умовах товарного виробництва. Переклад селян на викуп означав остаточне відділення селянського господарства від поміщицького. Викуп сприяв не тільки більш інтенсивному проникненню товарно-грошових відносин у селянське господарство, а й давав поміщику грошові кошти для перекладу свого господарства на капіталістичні основи. У цілому реформа 1861 р . створила сприятливі умови для поступового переходу від феодального поміщицького господарства до капіталістичного.  Селянська реформа давала ряд свобод селянам. Селянин міг бути обраний у присяжні засідателі нових судів, до органів земського самоврядування, йому відкривався доступ у середні та вищі навчальні заклади. Звільняючись від залежності від поміщика селянин потрапляв у залежність від товарно-грошових відносин.Плата за землю, оброк, подушним, плата за користування поміщицькими угіддями робило становище селян нестерпним. Насильницьке звільнення селян вводило їх в кредитну кабалу. У цілому реформа створила сприятливі умови для розвитку капіталістичних відносин.