Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Istoria_vchennya_pro_derzhavu_ta_pravo.doc
Скачиваний:
23
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
481.28 Кб
Скачать

1.Розглядаючи погляди Марсілія на державу, необхідно зазначити, що він розглядає її відповідно до античних поглядів, називаючи її формою досконалого устрою суспільства. Держава для нього — це світський інститут, який розвивається за власними законами і має "власну субстанцію"; "це постійна спілка, завдяки якій людина досягає самодостатнього життя". Розглядаючи походження держави, він вважає, що вона виросла з сім'ї, як первинного, найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов'язує і появу політичної влади. Згідно з Падуанським, держава — це результат природного прагнення кожної людини до досконалого життя. Держава досконала, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить перше "політичне" трактування миру, як засобу для досягнення "громадянського щастя", а не як універсального порядку, що підтримується божественним правом. Досягається він у тому випадку, коли кожна людина в державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави, досягненню певного правового порядку. Під людськими законами Марсілій розумів "правила", що регулюють людську поведінку і містять накази, заборони і дозволи, і наділені примусовою силою. Саме у примусовості, як специфічному юридичному атрибуті, він бачить суть законів, які виступають, як приписи людської влади. Призначення людського права полягає, з одного боку, у регулюванні відносин в державі: — це "універсальний суддя громадянської справедливості і загальної користі", а з другого, — в утриманні людської влади від свавілля, тобто у контролі за здійсненням влади правителем на основі права. Основою політичного вчення Марсілія Падуанського є його трактування народного суверенітету, згідно з яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до цієї концепції, народ створює закони держави, тобто є legislator humana (людським законодавцем). Він призначає уряд (правителя) і контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість. Виконавчі функції в державно-правовій концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя — проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція правителя — здійснювати правосуддя: він повинен судити, здійснювати свою владу і виконувати свої рішення на основі закону.

2.Всесвітня історія вчень про право і державу — скла­дова частина духовної культури людства, що сконцентрувала величезний політико-правовий досвід минулого, підсумки дослід­ження проблем свободи, права, держави, політики, законодавства. Задача цієї дисципліни — познайомити студента зі змістом і істо­рією найбільш значних теоретичних концепцій права і держави, що справили вплив на їх наступний розвиток. Вивчення цих тео­рій і їх зв´язку із сучасними проблемами права і держави допома­гає глибокому розумінню і правильному рішенню останніх.

Предметом цієї наукової і навчальної дисципліни є історія виникнення і розвитку теоретичних знань про право, державу, політику, законодавство, історія політичних і правових теорій. Тобто — історія розвитку право- і державознавства.

У системі юридичних наук і юридичної освіти історія вчень про право і державу є самостійною науковою і навчальною дис­ципліною, історичною і теоретичною одночасно. Цим вона відріз­няється від історії і теорії права і держави як різних, хоча і спорід­нених, взаємозалежних дисциплін. На відміну від них вона вивчає не історію політико-правових інститутів, законодавств чи теорію держави і права, а історію їх теоретичного пізнання, історію розвитку політико-правової думки.

3.Як і будь-яка інша наука і навчальна дисципліна, історія вчень про право і державу має свою методологіюМетодологічними принципами даної дисципліни, на думку автора, є наступні.

Принцип, або загальний метод діалектики (від грец. dialek-tike — мистецтво вести бесіду, міркувати). Сократ розглядав діа­лектику як мистецтво виявлення істини шляхом співставлення протилежних думок, спосіб ведення бесіди, що веде до істини, істинним визначенням понять. У дослідженні політико-правових вчень діалектика, як загальний метод пізнання, відіграє ведучу роль і вимагає від дослідника глибокого проникнення в сутність самого вчення, все­бічного аналізу його ідей, логіко-понятійного апарату, способу побудови політико-правової теорії

Принцип історизму.Він вимагає підходити до того чи іншо­го вчення, ідеї, концепції історично, розглядати їх у контексті епохи, враховувати, як це вчення складалося, розвивалося, які етапи у своєму розвитку пройшло, яку роль зіграло в подальшому розвитку теорії. Відкидаючи крайнощі архаїзації чи модернізації ідей і концепцій минулого, історичний підхід дозволяє виявити в них як історично минуще, написане на потребу дня, що втра­тило теоретичну цінність, так і неминуще, вічне, істини і відкрит­тя.

Принципоб´єктивності, якзагальнонауковийметод, вимагаєоцінювативченняйідеївнихбезупередженості, політичноїчипартійноїкон´юнктури, ідеологічнихпристрастей. Тут правові доктрини і погляди мислителів минулого розгляда­ються як відображення ідейної боротьби різних класів.. Об´єк­тивність не терпить ідеологічних ярликів, класової зашореності. Критерієм істинності, світлом істини (грец. lux veritatis) у вивчен­ні минулих доктрин є, з одного боку, результати розвитку теоре­тичних знань, а з іншого — практика, історичний досвід.

Принцип соціального підходу, загальнолюдської моралі. Він вимагає оцінювати ідеї, вчення, політичні програми з погляду інтересів народу, загальнолюдських цінностей. Тільки в гумані­тарному вимірі, з погляду загальнолюдських цінностей, прояв­ляються в істинному світлі ідеї Ф. Ніцше, теорії націократичної держави Д. Донцова та ін.

В історії політико-правових вчень використовуються методи: історичний, логічний, систем­ний (загальнонаукові), які допомагають відтворити розвиток по­літико-правової думки в різні часи у всій складності, наступно­сті, системності. До спеціальних методів дослідження історії вчень можна віднести і догматичний (для встановлення юриди­чних принципів, визначень, понять розроблених чи вживаних мислителем), хронологічний (вимагає досліджувати вчення в їх хронологічній послідовності, історичному розвитку), конкретно-історичних умов, їх впливу на творчість мислителя та її результати, порівняльно-історичний (для порівняння, співставлення різночасових ідей, концепцій, проектів державних реформ), біо­графічний (для врахування взаємозв´язку фактів біографії і твор­чості мислителя) та ін.

4.У Древньому Китаї фундаментальну роль у всій історії політичної й етичної думки зіграло навчання Конфуція /551-479 до н.е./ "учитель Кун". Його вчення одержало назву "конфуціанство" і відіграло в історії Китаю специфічну роль еквівалента релігії. Головна праця Конфуція - "Лунь-юй" /"Бесіди і судження"/.

Признаючи божествену і природну сторони походження влади, Конфуцій свій головний інтерес вбачав у тому, як облаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок у державі. Цей порядок припускає п'ять різнорідних відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого брата і молодшого, друзів. У перших чотирьох повинне бути повеління, з одного боку, і повне підпорядкування - з іншого. Панувати необхідно справедливо і з натхненням, підпорядкуватися ж правдиво і щиро. У дружбі ж керівним принципом повинна бути взаємна чеснота.

Основними категоріями конфуціанства є поняття "шляхетного мужа"/чоловіка /,"людинолюбства" і "правил ритуалу". Управляти державою повинні шляхетні чоловіки на чолі з государем - "сином неба", причому, шляхетність Конфуцій виділяе не за походженям, а за моральними якостями і знаннями людей.

У основі політичного навчання Конфуція лежить принцип чесноти, людяності. Напитання , що таке людяність, він відповідав: Тримати себе із шанобливістю вдома, благоговейно ставитися до справи і чесно поступати з іншими. Вищою ціллю його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури в товаристві і державі. Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у товаристві усе знаходилися на своїх місцях і кожний знав свої права й обов’язки. "Государ повинний бути государем, слуга - слугою, батько - батьком, син - сином".

Політичні ідеї Конфуція в цілому спрямовані на досягнення внутрішнього світу між верхами і низами суспільства і стабілізації управління Регулювання політичних відносин за допомогою норм чесноти в Навчанні Конфуція різко протиставляєтся керуванню на основі законів.

6. Ведучими напрямками в політичної і правової ідеології Стародавній Індії були брахманізм і буддизм. Вони виникли в середині I тисячоліття до н.е., коли у арійських племен, які підкорили Індію, почалося утворення класів. На основі релігійно-міфологічних уявлень брахмани створили нову ідеологію - Брахманізм. Вона була спрямована на утвердження верховенства родової знаті в складаються державах Соціально-політичні ідеї різних шкіл брахманізму відображені в численних законоведческіх і політичних трактатах Найбільш авторитетним серед них був трактат "Манавадхармашастра" ( "Повчання Ману про Дхарма" - складений у період II ст. До н. Е.. - II в. е. н.). На російську мову трактат переведений під назвою "Закони Ману ". Державну влада "Закони Ману" описують як одноосібне правління государя В кожному впорядкованому державі, роз'яснювали укладачі трактату, існує сім елементів-цар (государ), радник, країна, фортеця, скарбниця, військо і союзники (зазначені в порядку їх убутного значення) Найважливіший елемент в цьому переліку - цар. Вчення про "семічленном царстві" відповідало рівню розвитку політичних установ у ранньокласове суспільстві, особливо при деспотичних режимах, і являло собою одну з перших в історії спроб створити узагальнений образ держави. Політичним ідеалом брахманізму було своєрідне теократичну держава, в якій цар править під керівництвом жерців. Брахмани претендували на те, щоб правителі визнали верховенство релігійного закону над світським. Теорія брахманізму відображала в цьому відношенні ідеї, за допомогою яких жрецтво боролося за політичну гегемонію в суспільстві.

Особливе місце в історії староіндійської політичної думки займає трактат під назвою "Артхашастра" ( "Повчання про користь") Його автором вважається брахман Каутілья - радник царя Чандрагупти, який заснував у IV ст. до н. е. могутню імперію Маур'їв. Первісна рукопис трактату перероблялася і доповнювалася приблизно до III ст. н. е.. На перший план в "Артхашастра" висунута ідея сильної централізованої царської влади. Государ постає тут необмеженим самодержавним правителем. "Артхашастра" - найбільш повний в індійській літературі звід прикладних знань про політику, свого роду енциклопедія політичного мистецтва.

Ці нові для брахманізму ідеї були спрямовані на те, щоб звільнити діяльність держави від утрудняють її релігійних традицій, позбавити правителів від необхідності звіряти кожен крок з догматами релігії.

В боротьбі проти жрецької релігії сформувався буддизм. Він виник в VI-V ст. до н.е. Його засновником, згідно з переказами, був принц Сіддхартха Гаутама, прозваний Буддою, тобто Просвітленим. Найбільш ранній з дійшли до нас склепінь буддійського канону - "Тіпітака" (буквально "Три корзини" -- назва, мабуть, походить від того, що тексти канону були тематично розділені на три частини) "Тіпітака" датується II-I ст. до н.е.

Ранній буддизм представляв собою релігійно-міфологічне вчення Як центральної їм була висунута ідея звільнення людини від страждань, причиною яких є мирські бажання.

Спочатку буддизм відбивав погляди рядових землеробів-общинників і міської бідноти. У його складу увійшли багато уявлення, що виникли на грунті громадських порядків, пережитків племінної демократії і патріархальних традицій. Згодом буддизм зазнав значних змін. У ньому посилюються мотиви покори та непротивлення існуючої влади, пом'якшуються вимоги крайнього аскетизму, з'являються ідеї порятунку мирян Світські правителі, у свою чергу, починають використовувати вчення в боротьбі проти засилля жрецтва і прагнуть пристосувати буддистські догмати до офіційної ідеології. Процес зближення буддійського вчення з офіційною ідеологією досягає апогею в III ст. до н.е., коли цар Ашока, що правив імперією Маур'їв, перейшов у буддійську віру.

Подальша історія індійської громадської думки пов'язана з виникненням і затвердженням індуїзму - релігії, що ввібрав елементи брахманізму, буддизму і ряду інших вірувань Буддизм отримує поширення головним чином за межами Індії -- в країнах Південно-Східної Азії, в Китаї, Японії та ін У перших століттях н.е. буддизм стає однією з світових релігій.

8.Поява держави в Єгипті відноситься приблизно до IV тисячоліття до н.е. Відповідно, від цього часу починають формуватися первісні теоретичні уявлення про державну владу, право, їхню появу і розвиток.

Єгипет на протязі всього періоду існування був теократичною східною деспотією, тобто державою, всю владу в якій — як світську, так і духовну — зосереджував у своїх руках фараон — верховний правитель. З огляду на це, наскрізною ідеєю міфологічних творів є божественне походження верховного правителя, його рівність з богами. Тобто в Єгипті бере початок розвиток теократичної доктрини державної влади. Це зумовлювало і формування певної стратегії державної влади. Проте Єгипет проходить ряд стадій становлення і зміцнення держави, які пізніше проходять чи не всі країни світу.

Конкретними джерелами політичної та правової думки Єгипту є наступні праці: — "Повчення Птахотепа", яке належить приблизно до III тисячоліття до н.е. Птахотеп — візир одного з фараонів V династії — звертається наприкінці життя до правителя з проханням дозволити залишити повчання нащадкам. Він вважає основою державного буття соціальну ієрархію

- Наступною працею є "Повчання Гераклеопольського царя своєму синові". В ній також міститься ряд практично-політичних порад, зокрема щодо боротьби з повстаннями, проявами незадоволення з боку як простого народу, так і вельмож тощо. Але особливий інтерес викликають поради, які мають суто гуманістичне спрямування. Так, у "Повчанні" говориться: "Оберігайся карати несправедливо. Не вбивай. Не добре це для тебе . Твори істину, і ти будеш довго жити на землі. Втішай того хто плаче, не притісняй вдову, не проганяй людину через майно батька її".

- Аналогічні ідеї можна зустріти і в іншій праці — "Повчення Аменемопе", — написаній у X–IX ст.ст. до н.е. Головна ідея цієї праці — це необхідність поміркованості та обережності у державних справах. Автор підкреслює, що часто причиною соціальних конфліктів є порушення або зловживання з боку влади. "Стережися грабувати бідних і випробовувати силу на слабких". Цікавим є те, що в цій праці зустрічаємо звернення до суддів із вимогою неупередженості і з докорами за хабарництво.

Таким чином, в античному Єгипті на практично-політичному рівні появляється осмислення ряду проблем, які і в пізніші періоди зберігають свою гостроту і актуальність.

9. моїзм — заснував Мо Цзи (479— 400 до н. e.). Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» — казарменого рівноправ'я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.У пошуках «єдиного зразка справедливості» Мо-цзи висунув ідею договірного походження держави і управління. В давнину, говорив він, не було управління і покарання, «біля кожного було своє розуміння справедливості», між людьми панувала ворожнеча. «Безлад в Піднебесній був таким же, як серед диких звірів. Зрозумівши, що причиною хаосу є відсутність управління і старшинства, люди вибрали саму добродійну і мудру людину Піднебесною і зробили його сином неба... Тільки син неба може створювати єдиний зразок справедливості в Піднебесній, тому в Піднебесній запанував порядок».Ця ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади своїм вістрям була направлена проти свавілля місцевих властей і сановників, проти «великих людей – ванов, гунов», що встановлюють свої порядки, удаються до жорстоких покарань і насильства, що, по сенсу договірної концепції Мо-цзи, суперечить загальній угоді про верховну владу і її прерогативу встановлювати єдиний і загальнообов'язковий «зразок справедливості»

10.Зовсім інше вирішення проблеми найкращого управління суспільством запропонувала

доктрина «легізму», яка найбільш послідовно викладена Шан Яном (400 – 338 рр. до н.е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засаді доброчесності і запропонував альтернативний варіант управління на засаді твердої системи адміністративних наказів – законів «Фа». Держава в уявленні Шан Яна – це абсолютна інституція, мета і вінець діяльності людини, а право і закон – найкращі засоби досягнення цієї мети. Головні риси закону – верховенство, жорстокість, універ-сальність та обов’язковість для всіх. Шан Ян вважав, що побу-дувати міцну деспотичну державу можливо шляхом матеріаль-ного стимулювання приватних власників і спонукання їх на землеробство.

На його думку, основний чинник, що підриває засади сусп-ільства, – це торгівці та ремісники, котрі знаходяться поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він вважав, що це шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може довго існувати тільки при зворотному співвідношенні – «слабкий народ» – «сильна дер-жава». Слабким народом може бути лише контрольований на-род, він має бути постійно заляканим та дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави – матеріальне стимулювання приватних власників, метод «зрівнювання», тоб-то заохочення бідних до набуття власності, а багатих – до доб-ровільної віддачі частини майна бідним; метод нагород та по-карань тощо. Не інтереси підлеглих, а інтереси правителя має забезпечити держава. Отже, легісти вперше створили заверше-ну модель деспотичної держави з її адміністративною системою та органами придушення інакомислення.

11.Подальший розвиток античної політичної думки пов'язаний з іменем знаменитого філософа Платона. Вперше його політичні ідеї були викладені в окремих політичних трактатах, написаних у формі діалогів: "Держава", "Політик", "Закони". Давньогрецький філософ продовжив традицію, що намітилася, - обґрунтування ідеальної форми, держави. Подібний підхід збережеться включно до епохи Нового часу. Інша проблема, яку зачепив Платон, - зміна державних форм. На думку Платона, ідеальну державу можна обґрунтувати, уподібнивши її до тіла або душі людини.

Ідеальна держава Платона ієрархічна. Вищим станом є правителі, тому що вони, володіючи мудрістю, здатні забезпечити спільне благо. Нижче становище займають виробники. Справедливість, як принцип досконалої держави, полягає в тому, що кожен стан займається своєю справою і має своє особливе становище у суспільній ієрархії.

Друга риса ідеальної держави - аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та сім'ї для станів правителів, воїнів.

Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію -панування багатих). Надмірна майнова нерівність викликає невдоволення народу, що призводить до утвердження демократії, яка потім замінюється найгіршою формою держави - тиранією.

упроектіідеальноїдержавиПлатонапрослідковуютьсяконтуритоталітаризму: пріоритетдержавинадіндивідом, наявністьцензури, організаціяжиттязапланом, встановленимправителями, однаковістьужиттівсіхгромадян, регламентаціявсіхїїсторін, включаючиінтимнежиття. Але в спадщині Платона є чимало позитивних ідей. Для свого часу він виказав сміливу ідею про рівноправ'я громадян, вважаючи, що найдостойніші з них можуть стати правителями.

12.Початок широкого обговорення політико-правової тематики пов'язаний з іменами софістів, діяльність яких припадає на V ст. до н.е. Назва "софіст" походить від давньогрецького "софос" (мудрий) і спочатку вживається для визначення людини, компетентної в якійсь

Софістинескладалиякоїсьєдиноїшколиірозвивалирізніфілософські, політичнітаправовіпогляди. Вже в античності розрізняли два покоління софістів: старших (Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антіфонт та ін.) і молодших (Фрасімах, Каллікл, Ликофрон та ін.).

Протагор, 481–411 рр. до н.е., є автором відомого вислову. Особливу увагу він приділяв вихованню в дусі поваги до законів держави. "Держава, накресливши закони, відповідно до них заставляє і правити, і підкорятися. А порушника закону держава карає, і назва цьому покаранню — виправлення".

Інший відомий софіст — Горгій, 483–375 рр. до н.е., — підкреслював, що одним з найбільших досягнень людської культури є писані закони, які він називає охоронцями справедливості, яку він ставить за цінністю вище за них.

Гіппій, 460–400 рр. до н.е., перший серед софістів протиставив природне і позитивне право. Природне право є, за твердженням Гіппія, справедливість, в той час як позитивний закон, що змушує дотримуватись умовних і штучних вимог, суперечить справедливості. Закон Гіппій характеризував, як "те, що громадяни пишуть, визначаючи, що повинно робитися і від чого повинно утримуватися". Головними аргументами Гіппія проти писаних законів було те, що вони умовні, мінливі, мають біжучий, тимчасовий характер, залежать від думки законодавців, які постійно змінюються.

Природно-правові уявлення розвивав і софіст Антіфонт, біля 400 р. до н.е. Розрізняэ "закони полісу" та "закони природи" (природне право), Антіфонт віддає явну перевагу другим. Хоча справедливість, за його оцінкою, полягає у тому, щоб не порушувати закони держави, громадянином якої є, проте, разом з цим, він відзначає, "що багато (приписів, що визнаються) справедливими за законом, ворожі природі (людини

Софіст Лікофрон характеризував державне спілкування, як результат договору людей між собою про взаємний союз. під "особистими правами" людини він розумів те невідчужуване природне право, для гарантування якого, згідно з його договірною теорією, і було укладено людьми договір про створення державної спільності. В основі цієї концепції лежить уявлення про природну рівність людей (і рівність їхніх "особистих прав

Саме софісти були першими світськими теоретиками політики, держави і права і мали величезний вплив на всю подальшу політичну та правову думку, і не тільки античнуСучасні концепції правового позитивізму та природно-правового напрямку, ідея невідчужуваних прав людини і т.д. беруть свої витоки у вченні софістів.

13.Мислителі античної Греції відіграли визначну роль в історії формування і розвитку всієї духовної культури людства. Особлива роль належить давньогрецьким мислителям. Саме завдяки їм було зроблено перехід до раціонально-логічного способу пізнання і пояснення оточуючого світу та суспільних явищ. На цій новій теоретичній базі ними вперше було поставлено, розроблено і концептуально оформлено фундаментальні проблеми політико-правової тематики. У багатоманітності форм філософсько-правових уявлень давньогрецьких мислителів, тією чи іншою мірою, можна прослідкувати всі ідеї, які пізніше розвиваються і стають визначальними в європейській і світовій правовій та політичній думці. Особливо велика цінність античної політичної та правової думки полягає у тому, що вона оформилася і розвивалася, як ідеологія вільних людей. античне розуміння свободи не поширювалося на всіх людей, виробничо-трудова і сімейні сфери знаходилися, згідно з тодішніми уявленнями, поза сферою свободи і, відповідно, поза політикою, як відносинами свободи. Взагалі, слід зазначити, що сам термін "політика" виникає у цей період і означає організацію життя полісу (міста-держави) та його повноправних громадян. В цей період формується й інша надзвичайно важлива ідея — ідея протиставлення свободи і деспотизму, їхньої протилежності. Власне, уособленням ідеї свободи є поліс, елінське політичне життя, а як приклад несвободи — життя "варварів". З розумінням політики, як форми життя вільних людей, пов'язане і трактування закону, як справжнього виразника свободи і спеціального феномену полісного життя — розумної норми політичної справедливості, адекватного правила взаємовідносин вільних і рівних людей, спрямованого на забезпечення інтересів полісу та всіх його членів. При цьому, закон, як норма політичної справедливості, опирається на божественну справедливість і необхідний порядок природи, тобто, по суті, природниче право. Виходячи з традиційного розуміння полісу, як необхідного (божественного, природного, розумного) явища, політика, закон і свобода — це не прості і випадкові емпіричні сутності, а необхідні, за своєю природою, явища, і з`ясування цієї їхньої необхідності виступає, як провідний напрямок у давньогрецькій теоретичній думці. А розуміння необхідності будь-якого явища передбачає вивчення закономірностей його розвитку і функціонування. Отже можна стверджувати, що в центрі уваги давньогрецької думки була проблематика, пов'язана з дослідженням закономірностей походження і функціонування політико-правових явищ.

14.Певний внесок у розвиток державно-правових вчень зробили Піфагор (580--500 до н. є.) і його послідовники. Виходячи з того, що люди не можуть жити без управління, піфагорійці висловлювалися проти демократичного устрою полісів, кращою формою правління вважали аристократію, яка здійснює свою владу на підставі законів. Запоруку по-рядку в державі прибічники цієї теорії вбачали у свідомому виконанні всіма вимог законів, сутністю яких було встанов-лення або відновлення справедливості.

Визначальну роль у світогляді піфагорійців відігравало їхнє вчення про числа. Числа, на їхню думку, -- це початок і сутність світу. Прагнучи виявити цифрові (математичні) ха-рактеристики, притаманні моральним і політико-правовим явищам, піфагорійці першими почали теоретично розроб-ляти поняття «рівність», надзвичайно важливе для розумін-ня ролі права як рівної міри нормування нерівних відносин і поведінки нерівних індивідів. На думку піфагорійців, спра-ведливість виражено у цифрі «чотири», оскільки чотири -- це перший квадрат (результат множення цифри «два» на саму себе), а сутність справедливості полягає у відплачуван-ні рівним за рівне. Під рівністю вони розуміли мінливу мірку для кожного відповідного випадку, а не єдину мірку і за-гальний масштаб для всіх випадків.

Міра й належне -- не середнє арифметичне і не найбільш поширене й типове, а найбільш цінне. Тобто, міра має цін-нісну природу, виходить із найціннішого в ієрархії ціннос-тей і відповідним чином орієнтує поведінку людей, регулює та оцінює їхні відносини. На думку Піфагора, після божес-тва і демона слід найбільше поважати батьків і закони, під-коряючись їм за переконанням, а не зовнішньо та удавано. Законослухняність він уважав високою чеснотою, а самі за-кони -- великою цінністю. Найбільшим злом піфагорій-ці називали анархію (безвладдя), зазначаючи, що людина, за своєю природою, не може обійтися без керівництва, на-чальства і належного виховання. «Правителі, -- підкреслю-вав Піфагор, -- повинні бути людьми не тільки знаючими, а й гуманними».

Мета виховання та управління полягає в упорядкуванні індивідуальних і спільних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки порядок і симетрія прекрасні й корисні, а безлад і асиметрія -- жахливі та шкідливі. Піфагорійці були прихильниками аристократії як правління «кращих», освічених. «Нерозумно, -- вважали вони, -- звертати увагу на всяку думку будь-кого і, особливо, на думку натовпу. Бо небагатьом властиво прекрасно міркувати і думати. Адже очевидно, що це властиво тільки освіченим. А їх небагато. Отож, зрозуміло, що ця властивість не поширюється на більшість людей».

15.Значну увагу з'ясуванню проблем сутності права і держа-ви приділяв Ґеракліт {544 чи 540--483 до н. е.). Усе в світі, зазначав він, знаходиться у вічному русі, зміні, боротьбі та оновленні: «Не можна двічі увійти в ту саму річку, оскіль-ки все тече, все змінюється». У цьому вічному потоці змін єдине складається з протилежностей, а протилежності пе-реходять одна в одну і складають єдність. Основою впоряд-кованих зв'язків протилежностей і впорядкованості світу як космосу (а «космос» для Геракліта і є «впорядкований світ», «світовий порядок») є вогонь -- загальний еквівалент взаємоперехідних протилежних явищ і міра світового порядку в цілому. «На вогонь обмінюється все, і вогонь -- на все, як на золото товари і на товари -- золото». Вогонь -- одночас-но принцип (першооснова) і міра космосу, а також усіх про-цесів і явищ, що відбуваються в ньому. «Цей космос, єди-ний для всього існуючого, не створював ніякий бог і ніяка людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем». Обумовленість долі космосу змінною мірою вогню -- це і є, за Гераклітом, загальна закономірність, той вічний логос, що лежить в основі всіх подій у світі. Все у світі відбуваєть-ся відповідно до цього логосу: через боротьбу і з огляду на необхідність. Справедливість і правда полягає в тому, щоби дотримуватися загального божественного логосу.

Першоджерелом людських законів він уважав божествен-ний закон (логос), а тому життя в полісі та його закони мали б відповідати йому. Існування держави без законів, на його думку, неможливе, вони впорядковують суспільне життя гро-мадян, тому люди повинні обстоювати закони як свої стіни. Але Геракліт уважав людей нерівними від природи, презир-ливо ставився до співгромадян, оскільки більшість із них бу-цімто не була здатною пізнати всеохоплюючий логос, через що демократичний порядок схвалення законів здавався йому зайвим. Люди, за його вченням, від природи нерівні, вільни-ми й добродійливими можуть бути лише окремі з них.

Саме останні начебто спроможні пізнати об'єктивно іс-нуючі закони космосу і закони суспільства, що з них випли-вають, і поводитися згідно з їхніми приписами. І навпаки, для більшості громадян благо -- поза свободою. Воно по-лягає в підкоренні штучним настановам людей -- полісним законам.

16. Держава й право в навчанні Аристотеля

Положення про встановлених у природі цілях склало методологічну основу політико-правової теорії Аристотеля. Держава, приватна власність, рабство і інші соціальні явища розглядалися їм як природні, існуючі від природи. Вже самої методології дослідження держави і права ця концепція була спрямована проти демократичних навчань про виникнення та розвитку суспільства.

Держава, за Аристотелем, утворюється внаслідок природного потягу людей до спілкування. Першим видом спілкування, почасти властивим і тварин, є сім'я; з декількох сімей виникає селище, або рід; нарешті, об'єднання декількох селищ становить держава -вищу форму людського гуртожитку. У державі повністю реалізується спочатку закладене в людях потяг до спільного життя. Людина, свідчить знаменитий вислів філософа, "за своєю природою є істота політичне".

В обґрунтування рабства Аристотель наводить кілька аргументів. Вирішальний серед них - природні відмінності між людьми. На сторінках "Політики" неодноразово підкреслюється, що рабство встановлено природою, що варвари, володіючи могутнім тілом і слабким розумом, здатні виключно до фізичної праці. Аристотель закликав поневолювати варварів силою, полювати на них, як на диких тварин. "Така війна, - говорив він, - за природою своєю справедлива".

Правова теорія Аристотеля була підпорядкована тим же ідеологічним цілей, що й навчання про державу. Право він ототожнює з політичної справедливістю, підкреслюючи тим самим його зв'язок з державою як моральним спілкуванням між вільними громадянами. Поза політичного спілкування права не існує. Політичне право ділиться на природне і умовне (встановлений). Приписи природного права Аристотель ніде спеціально не перераховує, але, за змістом його концепції, до таких відносяться всі суспільні явища, існуючі "від природи": сім'я, рабство, приватна власність, війна греків з варварами та ін. Під умовною правом він розуміє закони, встановлені в державі, включаючи сюди як писані закони, так і неписане звичаєве право. Природне право стоїть вище закону; серед законів важливіше неписані, засновані на звичаю.

Аристотель підкреслював, що постанови народного зібрання та правителів не є законами у власному сенсі слова і не повинні містити приписів загального характеру. "Закон повинен панувати над усім; посадовим особам і народному зборам слід надати обговорення приватних питань".

17. Політичне й правове навчання Полібія

Погляди Полібія на зміну державних форм, як їх кругообігу в рамках певного замкнутого циклу подій, формувалися під впливом концепцій Платона й Аристотеля.

Історію виникнення державності і подальшої зміни форм державних Полібій (з посиланням на Платона і деяких інших своїх попередників) зображує, як природний процес, який відбувається у відповідності з законами природи". Всього, згідно Полибием, є шість основних форм держави, які в порядку їх природного виникнення й зміни займають наступні місця в рамках їх повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Початковий вождь-самодержець непомітно і природно перетворюється, за концепції Полібія, в царя, в тій мірі, в якій "царство розуму змінює собою панування відваги і сили". Царська влада наділяє кожного по заслугах, а підлеглі підкоряються їй не стільки від страху насильства, скільки за велінням розуму і з доброї волі.

Згодом царська влада стає спадковою. Царі змінюють колишній спосіб життя з його простотою і турботою про підданих і починають надміру віддаватися задоволень. В результаті викликаних цим заздрість, ненависть, невдоволення і гніву підданих, "царство перетворилося в тиранію. Це стан та форму держави Полібій характеризує як початок занепаду влади.

Тиранія - час змов проти володарів. Але ці змови походять від людей благородних і відважних, які не бажають переносити свавілля тирана. За підтримки народу ці благородні люди скидають тирана і стверджують аристократію. Цю форму держави Полібій характеризує як таке правління меншості, яка встановлюється за згодою народу і при якому ті, хто править є "найсправедливіші і найбільш розсудливі по вибору.

Виступ народу проти олігархії супроводжується вбивством одних і вигнанням інших. Не довіряючи попереднім форм правління, народ встановлює демократію і бере на себе турботу про державі. Демократією Полібій вважає такий лад, при якому вирішальна сила належить вирішення більшості народу, панує підпорядкування закону і традиційне повагу до богів, батьків і старших. Але поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбца (демагога), а сам відстороняється від державних справ. Таким чином, демократія вироджується в охлократію. Цей процес Полібій характеризує наступним чином: "Коли розгніваний народ, слухаючи тільки голос власного гніву, відмовляє владі в підпорядкуванні, не визнаючи її навіть рівноправній з собою, і всі справи бажає вирішувати сам. Після цього держава прикрасить себе благородним ім'ям вільного народного правління, а насправді стане найгіршим з держав - охлократієй ".

Визначаючи охлократію, як лад насильства і беззаконня, Полібій зазначає, що з точки зору кругообігу державних форм охлократія є не тільки гірше, але і останньої зміни форм. Кінцевий момент розвитку держави збігається з вихідним. "Таке, - підкреслює Полібій, - круговорот державного гуртожитки, такий порядок природи, згідно з яким форми правління змінюються, переходять одна в іншу і знову повертаються".

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]