23. Політичні і правові ідеї раннього християнства

Християнство — світова релігія, якій належить важливе місце в історії людства, у тому числі в історії політико-правової думки. Християнство виникло в середині І ст. н.е. За п'ять століть (I–V ст.) воно зі вчення невеликої іудейської секти виросло у космополітичну релігію Середземномор'я. На протязі цього періоду в християнстві проходили суттєві зміни з ряду питань, включаючи і то стосувалися держави та права. Головним рубежем цих змін є перетворення християнства з опозиційної і гнаної релігії в релігію офіційну і панівну.

Основні твори раннього християнства з'явилися в другій половині І ст. — в середині ІІ ст. З них 27 було канонізовано, тобто офіційно визнано церквою, і вони склали "Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа". Це — чотири євангелія (від Матвея, від Марка, від Луки і від Іоанна), Діяння святих апостолів, 21 послання апостолів та Об'явлення Іоанна Богослова ("Апокаліпсис"). Є також ряд неканонізованих пам'яток.

Головні правові ідеї раннього християнства. На противагу нерівності, як основі рабовласницької політико-правової системи, християнство проголосило принцип рівності людей, незалежно від їхніх національності, статі, майнового та політичного становища. "Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої — бо всі ви один у Христі Ісусі". Таким чином, ідея рівності возводиться до трансцедентної сутності, тобто бога, і означає, перш за все, рівність людей перед богом.

Конкретизуючи поняття свободи і рівності, в християнстві присутній ще один надзвичайно важливий для юридичної сфери принцип еквіваленту ("рівним за рівне"). "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви".

Кардинальний переворот, який зробило християнство, полягає у тому, що праця почала розглядатися, як неодмінна якість нової людини, що випливає з божественної правди і закону свободи. Це була своєрідна революція в розумінні людини взагалі; те, що греко-римська цивілізація вважала недостойним вільної людини, піднімалося на божественну висоту. Трудитися повинні всі, ніхто не повинен жити чужою працею: "Як хто працювати не хоче, нехай той не їсть".

Послідовним продовженням попереднього принципу стає засудження багатства, розподілу людей на багатих і бідних. "Блаженні убогі — Царство Боже бо ваше".

24. Погляди середньовічних юристів на державу й право

Свої погляди на держава й право Платон (427-348 рр. до н.е.) виклав у книгах "Держава" і "Закони".

Діалог "Держава" присвячений справедливості. Ідеал справедливості Платон бачив у поділі праці відповідно до потреб і природним задаткам. За Платоном, принцип справедливості стає фундаментом моделі бажаного державного устрою. Він ділить всіх громадян такої держави на три стани:

1) мудреців, які керують державою;2) вартою, що його;3) торговців і ремісників.

Платон розглядає чотири типу "перекрученого державного устрою":

1) тимократию;2) олігархію;3) демократію;4) тиранію.

Всі ці типи державного устрою є сходами на шляху до виродження держави. У тимократії з'являється пристрасть до збагачення, що поступово переростає в панування олігархів. Олігархія вироджується в демократію. Демократія деградує в найгіршу форму правління - тиранію. При цьому Платон виводить тиранію саме з демократії.

Аристотель дотримувався принципу поділу справедливості на дві форми:

1) загальний, встановлену законом;2) приватну, яка стосується розділу або обміну майном і почестями між членами громади.

Аристотель виділяв шість видів державного устрою: правильні - це монархія, аристократія й полиття, і неправильні - це тиранія, олігархія і демократія.

Епікур вважав, що жити непомітно - це етичний і соціальний ідеал. При цьому справедливість не існує сама по собі. Справедливість - це насамперед договір про те, щоб не завдавати і не терпіти шкоди, а правові інститути і держава - це результат угоди між людьми.

Стоїцизм (Зенон Китионский (332-264 рр. до н.е.)) був опозиційним вченням по відношенню до эпикуреизму. Він вважав, що все, що відбувається у світі відбувається згідно долю, а людина може лише добровільно підкорятися їй.

Зенон сформулював два основні тези стоїцизму:1) "те, що у нашої влади";2) "те, що не в нашій владі".

25.У ХІУ-ХУ ст. виникла школа постглосаторів. Предметом їх розробок було не стільки римське право, скільки коментування складених раніше глос. Вони вивчали також канонічне право, нове законодавство, їхні праці мали значне практичне спрямування. Зародження буржуазної ідеології та культури заклало підвалини суспільно-політичного і культурного руху, що дістав назву Ренесансу, або Відродження. На зміну феодальній схоластиці прийшла світська наука — гуманізм. У галузі розробки римського права гуманізм особливо виявився у Франції (ХУІ-ХУП ст.). Цей напрям характерний поверненням до історичного вивчення оригінальних джерел римського права, безпосередньо до текстів, їх критичного аналізу й осмислення. На цій основі ґрунтовно вивчається римське право з метою його широкого застосування в умовах зародження і розвитку нових буржуазних відносин. У Німеччині в ХУІ-ХУП ст. у зв'язку з тим, що римське право остаточно стало діючим правом, знову виник практичний напрям, який, однак, ігнорував наукове історичне значення вивчення римського права.

Школа легістів (IV ст. до н.е.) стала на шлях обґрунтування необхідності підкорення закону людей - і правителів, і підданих. На відміну від конфуціанства, яке покладало надії на чесноту людини, можливість її переконати і виховати прикладом правителів, лепети відстоювали управління, яке спирається на закони (фа) і суворі покарання. Видатним теоретиком легізму вважається Шан Ян (IV ст. до н.е.). Значною фігурою в справі

утвердження і розвитку легізму в Китаї визнаний Хань Фей (III ст. до н.е.).

Хань Фей здійснив спробу нового тлумачення основних понять даосизму і конфуціанства. Відстоюючи панування закону, він критикував самовладдя чиновників, називав їх узурпаторами, протиставляв їм легістів - "розумних і обізнаних із законами людей". Вважаючи неприйнятними тяжкі покарання як засіб управління, Хань Фей наполягав на тому, щоб доповнити закони мистецтвом управління, на відповідальності правителів перед законом: "Якщо монарх бажає управляти країною, керуючись законом, то досить обнародувати його і виконувати... Закон не робить винятків... Винні міністри не можуть піти від покарання".

Аналогичные идеи с XIV в. обосновывали постглоссаторы, комментаторы, применявшие правила схоластической логики к обработке материала, собранного глоссаторами. Некоторые юристы средних веков считали свободу естественным правом, а рабство – порождением насилия. В целом доктрина легистов отвечала интересам императоров, а также горожан, тяготившихся зависимостью от церковной власти.