86. Зміни в політичній системі срср в роки «перебудови».

Початок перебудови безпосередньо пов'язують з приходом на пост Генерального секретаря ЦК КПРС М.С. Горбачова в 1985 р. Проте усвідомлення необхідності реформ прийшло до радянського керівництва ще на початку 80-х рр.., Про що свідчила діяльність Ю.В. Андропова. У той же час воно не набуло поки належної стійкості, тому смерть Андропова привела до припинення спроб провести які-небудь зміни під час недовгого перебування при владі К.У. Черненко. І все ж процес змін був неминучий, будучи обумовлений всеосяжним кризою системи. Втім, з точки зору радянського політичного керівництва ситуація виглядала набагато менш тривожною: так, воно розуміло необхідність змін, але вважало, що можна обмежитися проведенням їх тільки в економічній сфері. Власне кажучи, до 1985 р. багаж реформаторів мало оновився у порівнянні з уявленнями Ю.В. Андропова. Переважала все та ж ідея наведення порядку і дисципліни на виробництві, в результаті чого будуть виправлені накопичилися недоліки і соціалізм зможе почати швидке і поступальний рух вперед. Цей рух стало все частіше іменуватися "прискоренням", яке і повинно було привести до головної мети всієї "перебудови" - оновленню соціалізму, наданню йому більшої динамічності і здатності витримати конкуренцію з країнами Заходу. Традиційним виявилося і напрямок, в якому рухалися економічні перетворення - воно розвивалося в руслі досвіду реформи 1965 р. - була зроблена спроба підвищення самостійності господарських одиниць. Переходячи від однієї "моделі госпрозрахунку" до іншої, вищим досягненням цієї лінії стала оренда державного підприємства його колективом. Не був забутий і досвід здійснення непу: засобом компенсації низької ефективності слабо стимулюючих працівника державних форм виробництва, була висунута кооперація, порівняно безпечна з ідеологічної точки зору як громадська форма виробничої діяльності, і, в той же час, заснована на особистому матеріальному інтересі. Не давши будь-якого істотного господарського ефекту, економічні реформи все ж відіграли дуже істотну роль - вони сприяли виникненню і розвитку ідеї можливості застосування ринкових методів у радянській економічній системі. В цілому ж проведена в 1985-1991 рр.. економічна політика продемонструвала явну нездатність політичного керівництва вийти за рамки традиційних уявлень і неготовність до послідовних і рішучих кроків. Але справа не тільки, і навіть не стільки в здібностях вищих керівників СРСР. Фактично, правильніше говорити про те, що проведення економічних реформ наштовхнулося на жорсткий опір всієї політичної системи. До 1987-1988 рр.. це стало настільки очевидним, що радянське керівництво змушене було оголосити про початок часткових змін у цій сфері. Однак, природно, це означало послаблення позицій державного апарату, всього шару радянської номенклатури, не бажав розлучатися зі своїми привілеями. Тому проведення реформ вимагало зламати її приховану, але наполегливу опозицію. Прагнучи знайти підтримку, реформаторське крило в керівництві вирішило спертися на маси. Саме цими цілями пояснюється знаменита політика "гласності", спочатку досить обмеженою, дозволеної, але потім все більш смелеющей і виходить з під ідеологічного контролю, що стала основою фактичної "свободи слова" в країні. Активна підтримка з боку мас дійсно дозволила почати процес демократизації політичної системи. В якості головного напрямку тут було обрано підвищення ролі Рад, що означало встановлення чіткого розмежування функцій між радянськими і партійними органами, який проявлявся, насамперед, у відмові партійних органів від виконання господарських функцій. Вищий орган Радянської влади - Верховна Рада - був доповнений З'їздом народних депутатів і перетворився на постійно діючий орган. Саме ці заходи стали початком розвалу політичної системи СРСР, оскільки саме партійна вертикаль забезпечувала реальне функціонування політичної системи; радянські органи були владою суто номінальною, а тому виявилися не готові до виконання покладених на них повноважень. Поряд з розвалом старої моделі влади, в країні починається поступове формування перших елементів нової політичної системи, заснованої на багатопартійності. Перші суспільно-політичні рухи розвивалися в рамках самої партії, де починають з'являтися як окремі опозиціонери (подібні Б.Н. Єльцину), так і цілі групи (скажімо, "демократична платформа"). Починають з'являтися і перші політичні позапартійні групи - ліберально-демократична, соціал-демократична партії, Міжрегіональна депутатська група на З'їзді народних депутатів. Розвиток гласності в напрямку все більшої критики як конкретних влади, так і системи в цілому викликало помітну політизацію суспільства та зростання популярності радикальних рухів. Навпаки, все більш виразним стає падіння авторитету КПРС і збільшення антикомуністичних настроїв в країні. Найвищого розвитку поляризація політичних сил досягла в 1990-1991 рр.., Коли опозиції вдалося домогтися скасування 6-ї статті Конституції СРСР, що закріплює особливу роль КПРС в державній системі СРСР, і значного представництва в ряді республіканських законодавчих органів. У свою чергу, непослідовність і готовність йти на поступки М.С. Горбачова викликала невдоволення ним в самому комуністичному русі, в якому все більшу силу набирав консервативне напрямок. Політичне розмежування залишало все менше можливостей керівництву для проведення збалансованої політики, доводилося постійно лавірувати між правими і лівими, не задовольняючи, в кінцевому рахунку, ні тих, ні інших. Зростаюча політична нестабільність дуже негативно позначалася на соціально-економічній обстановці в країні. Фактичне припинення економічних реформ різко загострило становище в народному господарстві, яке все менше могло задовольняти повсякденні потреби населення. Все це посилило кризу довіри до влади. Частою формою прояву невдоволення стали страйки, під час яких висувалися не тільки економічні, але й політичні вимоги. Особливу активність при цьому проявили шахтарські колективи. До кінця 1990 р. політичний криза, злившись із соціально-економічним і ідеологічним, поставив на порядок денний питання про вибір подальшого шляху. Цьому сприяло ослаблення позицій Радянського Союзу на зовнішньополітичній арені. Перш за все, криза в СРСР призвів до відходу від нього "соціалістичних країн" Східної Європи. Відмова від "доктрини обмеженого суверенітету" зменшив можливості контролю за ними, що призвело до поразки тих сил, які виступали за збереження зв'язків з СРСР. У свою чергу, розпад "східного блоку" різко посилив орієнтацію вийшли з нього держав на західні країни, аж до прагнення увійти в НАТО. З іншого боку, проведена в країні лінія на поступову демілітаризацію, хоча й покращила імідж СРСР (а особливо його керівника) в очах західної громадськості, мала і то наслідок, що, послабивши побоювання з приводу "військової загрози" з боку Радянського Союзу, послабила його можливості впливу на міжнародну обстановку в світі. До того ж прагнення поліпшити внутіріекономіческую ситуацію в країні за рахунок отримання кредитів на Заході привело до необхідності йти на серйозні, часом невиправдані поступки у зовнішній політиці, що також підривало престиж керівництва в очах громадськості. Таким чином, до початку 90-х рр.. стала очевидною неможливість здійснення реформування СРСР в рамках задуманого помірного варіанту перетворень. Керівництво, ініціювавши зміни, вже незабаром виявилося не в змозі впоратися з тими силами, які були ним же розбуджені, воно виявило явне невміння вчасно реагувати на вимоги громадськості, запізнювалася з назрілими перетвореннями, залишаючись у колі ідей, ніяк не відповідали поширеним соціальним очікуванням.