Широка «Руська Правда»

Широка Руська Правда (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені біля 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за Ж. Третяковським та Р. Ткачуком;— її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Грінкою;— за князювання Мстислава Володимировича, а за О. Вассерманом і Л. Черепніним — до 1209.

Зміст широкої Руської Правди у ділянці карного права характеризується заміною норм кровної помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої виконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України.

Скорочена «Руська Правда» Скорочена "Руська правда" виникла не раніше 12 ст. Це переробка одного із списків

5. Договори Русі з Візантією.

Перші міжнародні угоди - договори Русі з Візантією. Це не випадково. Київські князі в Х ст. проводили свою зовнішню політику за допомогою військових походів на Візантію. При цьому Русь в першу чергу прагнула придбати заморські ринки і забезпечити для російського купецтва безпеку торгових шляхів [1]. Відомі походи Олега (907 р.), Ігоря (941 р. і 944 р.), Святослава (971 р.) та ін Результатом походів були торговельні угоди. Літопис зберіг чотири договори Русі з Візантією: Олега 907 і 911 рр.., Ігоря 945 р. і один короткий договір або тільки початок договору Святославова 971 р. Дуже імовірним є той факт, що попередній договір 907 р. був підтверджений Олегом у 911 г формальним договором . [2] Договори складалися на грецькій мові і з належними змінами форми переводилися на мову, зрозумілу Русі. Усі договори, на думку В. О. Ключевського, відрізняються чудовою виробленням юридичних норм, особливо міжнародного права. Основний зміст договорів складають норми торговельного, міжнародного, приватного, кримінального, цивільного права. Всього докладніше і точніше визначені в договорах порядок щорічних торговельних зносин Русі з Візантією, а також порядок приватних відносин росіян в Константинополі до греків. Договори Олега та Ігоря визначають юридичне становище русів у Візантії, взаємні зобов'язання сторін, причому договір Ігоря 945 р., укладений після невдалого походу на Константинополь, дещо обмежує права росіян, надані ним договорами 907 і 911 рр.. За мирним договором 907 р. візантійці зобов'язалися виплатити Русі грошову контрибуцію, а потім щорічно сплачувати ще й данину, він домігся для руських купців права безмитної торгівлі на візантійських ринках. Договір 907 р. надавав російським дуже широкі права: руси навіть отримали право митися в константинопольських лазнях стільки, скільки захочуть. У 911 р. Олег підтвердив свій мирний договір з Візантією: цей договір відкривається багатозначною фразою: «Ми від роду руського ... послані від Олега, великого князя руського, і від усіх, хто під рукою його - світлих і великих князів, і його великих бояр ... ». У 14 статтях угоди сторони домовилися з усіх цікавлять їх. Новий мирний договір був укладений після російсько-візантійської війни 941 - 944 рр.. в 945 році. Між країнами відновлювалися мирні відносини. Візантія зобов'язалася, як і раніше виплачувати Русі щорічну грошову данину і надати військову контрибуцію. Були підтверджені багато статей договору 911 р. Але з'явилися і нові, що відповідали стосункам Русі та Візантії вже в середині Х ст., Однаково вигідні обом сторонам норми. Однак право безмитної російської торгівлі у Візантії було скасовано. [3] Торговельні відносини За договорами Олега було постановлено, що посли приносили золоті друку від князя, а купці - срібні. Договори встановлювали, що продовольство і суднові снастіна дорогу, коли російські залишали Візантію ізантію.імператорского чиновника, пред'явивши княжу росіяни повинні були входити до Царгорода одними воротами, без зброї, партіями не більше 50 осіб, у супроводі імператорського чиновника, пред'явивши княжу грамоту з позначенням числа кораблів, імен купців і послів, які прибули до Візантії і «щоб з таких [грамот] дізналися і ми, що приходять вони з мирними намірами» [4]. У договорі Ігоря було додано: «вхідне ж Русь град, так не творять пакості». [5] Імператорські чиновники відбирали у прибулих купців княжу грамоту і переписували імена прибулих княжих послів і простих купців; це була запобіжний засіб, щоб під виглядом агентів київського князя в Царгороді не прокралися російські пірати. Російські купці, за договором Ігоря, були в Константинополь тільки на торговий сезон, який тривав 6 місяців; залишатися там на зиму ніхто не мав права. Зі свого боку, греки зобов'язувалися надавати корм російським (посли отримували посольські оклади, а купці - «месячину», тобто місячне утримання за старшинством російських міст: спочатку корм надавався київським купцям, потім чернігівським, переяславським і з інших міст), продовольство і суднові снасті на дорогу, коли російські залишали Візантію. Також договір Ігоря встановлює, що прибулі російські купці "мешкають поблизу монастиря святого Маманта» [6]. Як вже говорилося, російські посли і гості у весь час свого перебування у Константинополі користувалися від місцевого уряду дармовим кормом і дармовий лазнею - знак того, що на ці торгові поїздки Русі дивилися не як на приватні промислові підприємства, а як на торговельні посольства союзного київського двору . За свідченням Лева Диякона, таке значення російських торгових експедицій до Візантії було прямо обумовлено в трактаті Цимісхія зі Святославом, де імператор зобов'язався приймати приходять до Константинополя русів у якості союзників, «як споконвіку повелося ...» [7] Торгівля була переважно мінова: цим можна пояснити порівняно малу кількість візантійської монети, що знаходяться в старовинних російських скарбах і курганах. Також договори встановлюють порядок вчинення купівлі: ніхто не мав права купити дорогоцінної тканини більше, ніж на 50 золотників, та їх купець повинен показати царському чиновникові. Той, у свою чергу, накладав на тканині друк і повертав їх купця. Норми кримінального і цивільного права Договори містять низку норм кримінального та цивільного права. Стаття 4 договори Олега 911г. і ст. 13 договору Ігоря 945 р. вказують на відповідальність за вбивство російським візантійця і навпаки. Статті носять альтернативний характер: вбивця «так помре», - тобто злочинець може бути відданий за візантійським правом смертної кари або убитий за звичаєм кровної помсти русів. При цьому та частина майна вбивці, яка йому належить за законом, відходить до родичів убитого, а дружина вбивці «нехай збереже те, що їй належить за звичаєм». Стаття 5 договору Олега 911 р. і стаття 14 договору Ігоря 945 р. встановлюють відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень «ударом мечем» чи іншим предметом: «так вдаст літр 5 срібла за законом руським», а якщо вчиняє такий діяння виявиться незаможним, то нехай дасть стільки, скільки зможе (включаючи одяг, в якій ходить), і тільки після клятви в тому, що у нього нічого немає і ніхто йому не допоможе, він буде вважатися вільним. Статті 6, 7 договору Олега та статті 5, 6 договору Ігоря, кажучи про майнові злочини, вже розрізняють крадіжку (вбивство злочинця в момент скоєння злочину є непокараність у разі надання останнім опору), грабіж і розбій, причому стаття 6 договору Ігоря також надає альтернативу у виборі покарання злодія за «законом Гречьскому» або «за законом Російському». Відповідальність за крадіжку, розбій, грабіж складалася у вигляді штрафу у потрійному розмірі від вартості предмета, на який було скоєно посягання, а у випадку вбивства злодія при його затриманні - повернення того майна, яке пропало. Ми бачимо, що саме та частина російсько-візантійських договорів, в яких містяться норми кримінального права, більш за все має права русичів, бо свідчить про існування на Русі в Х ст. зводу усних норм звичаєвого права - «Закону Руського» [8]. Також у договорі Олега 911 р. у статті 13 є постанова про спадкування русів, які перебувають на службі у візантійського імператора: можливо спадкування за заповітом («створи обряджені») і за законом - вказуються родичі спадні («свої») і бічні («малі бліжнікі »). При спадкуванні за законом майно померлого передавалося його найближчим родичам на Русі, за заповітом - тим, кому померлий «написав розпорядження» успадковувати майно. Договір Олега в статті 12 і договір Ігоря в статтях 3 і 4 також містять норми про рабовласництво, визначаючи взаємні зобов'язання сторін про повернення втікачів рабів: «Якщо втече челядин від російських, ... і якщо знайдеться він, то нехай його візьмуть, якщо ж не знайдеться ... тоді візьмуть від нас ... 2 дорогоцінні тканини за челядина »встановлено в статті 3 договору Ігоря і« Якщо втече до Вас наш челядин ... то Вам слід повернути його, а якщо все, що він приніс, буде ціле, то взяти від нього [т . е. господаря] два златники за упіймання »[9] - у статті 4. У цих нормах фахівці бачать зачатки міжнародного приватного права (наприклад, питання охорони майнових прав іноземців, порядок спадкування майна, що залишилося після русса у Візантії) Військове співробітництво та інші відносини Крім торговельних зносин, договори регулюють міжнародні відносини в інших областях. Наприклад, договір Олега 911 р. визначає міжнародні зобов'язання російських про допомогу грецьким кораблям у випадку аварії, повернення майна потерпілим катастрофа (ст. 8), містить норми про взаємне викуп, і повернення на батьківщину рабів і полонених (ст.ст. 9,11) , про видачу злочинців (ст. 14), про право русів вільно вступати на службу до грецького імператора (ст. 10). Кілька статей договору Ігоря 945 р. присвячені питанням військової допомоги грекам з боку росіян (ст. 15). Російський князь зобов'язується не дозволяти «чорним болгарам» нападати на візантійське місто Корсунь, відмовляючись при цьому сам від домагань на херсонську країну («І про Корсунської країні»). Причому Ігор може вимагати військову допомогу від греків тільки за тієї умови, якщо назавжди відмовиться від домагань на чорноморський берег (ст. 8, 10, 11). Аналізуючи тексти джерел, історики по-різному вирішують питання про те, чиє ж саме право в них переважає. При цьому краще виглядає компромісна точка зору більшості вчених, які бачать в цих угодах право змішане, слов'яно-візантійське [10]. І цей факт доводять ті статті договорів Русі з Візантією, в яких розроблені норми кримінального права. Ці статті надають альтернативу у вирішенні питання про покарання винного у скоєнні злочину: покарання може бути призначене за «законом Гречьскому» або за «законом Російському» (ст.ст. 4, 5, 6, 7 договору Олега 911 р. і ст.ст . 5, 6, 13, 14 договору Ігоря 945 р.). Це говорить про те, що візантійське і руське право при укладанні договорів враховувалося однаково, пріоритет при цьому не віддавався ні російською, ні візантійським нормам права (навіть незважаючи на те, що право візантійське на той момент часу було досконалим).