56 Усна форма літературної мови. Орфоепічні норми як компонент формування мовної компетенції фахівця.

Літературна мова може поділятися на усну та писемну форми. Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

- усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури.

Орфоепія – розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літературної вимови. Унормована вимова необхідна для того, щоб мова могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб комунікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування, уповільнює розуміння висловленої думки.

Орфоепія –невід”ємна складова частина культури укр мови, однією з основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наголошування слів. Отже, норми правильної літ мови обов”язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її усній формі.

Орфрепія має практичне значення для всіх, оскільки вивчення правил літературної вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й сприяє подоланню вимовних помилок. Ці помилки можуть бути зумовлені незнанням правил укр літературної вимови або впливом діалектного оточення.

Норми сучасної укр літ вимови сформувалися на основі вимовних норм середньонаддніпрянських діалектів і охоплюють вимову голосних, приголосних і слів іншомовного походження.

57.Основні правила наголошування в українській мові. Засоби милозвучності української мови

Система наголошування в українській мові досить складна. Тому у випадках сумніву щодо наголосу слід звертатися до словників.

Разом із тим спостерігаються й деякі закономірності в на голошуванні слів.

1. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос, як правило, на суфіксі: навчання, завдання, запитання, визнйння, видання, пізнйння, послання.

Але є й відхилення від цього правила: обладнання (набір механізмів тощо), нехтування, бігання, ковзання.

2. Наголос у багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) у множині переходить на закінчення: вказівка — вказівки, учителька — учительки, ластівка — ластівки, голка — голки, писанка — писанки, але: родичка —родички, сусідка — сусідки, верхівка — верхівки.

3. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: вузький, кружний, легкий, липкий, мілкий, низький, новий, нудний

У прислівниках, утворених від таких прикметників, на голос падає на перший склад: вузько, легко, мілко.

4. У дієсловах перший склад закінчень -емо, -имо, -ете -ите не наголошується: несемо, несете; підемо, підете; будемо, будете; залишимо, залишите.

5. Треба запам'ятати наголос у таких словах: агент, бюлетень (множина: бюлетені), ім’я кулінарія, випадок, діалог, документ, засуха, некролог, експерт, жевріти, квартал та ін.

6. У багатоскладових словах, крім основного, є ще побічні наголоси, які розташовуються через один або два склади від основного: переробити, винагороджувати, безперечний, задоволений, подорож. Побічний наголос на дає українській мові особливої співучості, плавності. У прискореному темпі мовлення він чується слабко, в уповільненому — сильніше. Особливо виразно такий  наголос чується в складних словах: синьо-жовтий, гірничодобувнйй, новобудова.

ЗАСОБИ МИЛОЗВУЧНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Загальновизнано, що українська мова належить до наймилозвучніших мов світу. Ця її якість забезпечується передусім особливостями звукового складу, наголошування слів, наявністю фонетичних варіантів багатьох мовних одиниць, що дає змогу уникнути небажаних збігів голосних і особливо приголосних звуків. Найважливіші з цих особливостей:

1. Майже всі голосні (крім ненаголошених [е] , [и]) та приголосні звуки вимовляються виразно: голосні не редукуються, тобто не скорочуються у вимові (розум — морозом, терплячі — терплячи); дзвінкі приголосні в кінці складів і слів не оглушуються (гриб — грип, казка — каска).

2. У багатьох словах є або повна відповідність голосних і приголосних звуків, або ж незначна перевага приголосних, і це забезпечує плавність висловлювань: Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні, Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині (Шевченко).

3. Різниця у вимові наголошених і ненаголошених складів невелика, і це не тільки надає звучанню м'якості, але й дозволяє в поетичних творах застосувати варіанти наголошування: Чорні очка як терен, як терен, як терен... (Народна творчість). Два кольори мої, два кольори... (Павличко).

4. Вільний наголос у словах української мови забезпечує різноманітність римування в поетичних творах, оптимальне використання рим чоловічих, жіночих, дактилічних: Щоб жить — ні в кого права не питаюсь, Щоб жить — я всі кайдани розірву (Тичина). Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... Боже, чи довго тягти? (Грабовський).

5. Фонетичні варіанти префіксів від- — віді- (віддати — відібрати), од- — від- (одвіку — відтоді), з-, зі-, с- (зробити, зібрати, спитати), прийменників з, із, зі (знайомі з Америки, гість із Грузії, поїзд зі Страсбурга), над — наді (над ними, наді мною), часток же — ж, би. — б (була ж — був же, пішла б — пішов би), чергування і — й, у — в у префіксах, службових та самостійних частинах мови (ліс і поле, моря й озера; він іде — вона йде; хтось узяв — люди взяли; вода в озері — журавель у небі), паралельні форми закінчень -їм — -ому у прикметниках, порядкових числівниках, займенниках, дієприкметниках (на безлюднім острові — у далекому плаванні) дозволяють ужити ті засоби, що гармоніюють зі звуковим складом інших слів.

6. Звукові збіги слова і частини іншого слова створюють своєрідне враження відлуння: Буду я навчатись мови золотої... в потічка веселого, що постане річкою, в пагінця зеленого, що зросте смерічкою (Малишко).

7. Завдяки вільному порядку слів можна створювати поетичні рядки з паралельним (як у попередньому прикладі), симетричним або контрастним розташуванням членів речення (наприклад, означень і означуваних іменників): Я обізвуся до них Шелестом тихим вербової гілки. Голосом ніжним тонкої сопілки, Смутними росами з вітів моїх (Леся Українка).