23.Українські поети-романтики як зачинателі літературної норми у творах художньої літератури.

Романти́зм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Левко Боровиковський започаткував романтизм як творчий метод в українській літературі. Найбільше досягнення поета-романтика — дванадцять балад, написаних на сюжет українських народних переказів, здебільшого це балади про щиру любов молодих людей, як, наприклад, балада «Маруся».

Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах.

24.Новаторство мовно-поетичної творчості т.Шевченка.

Основним джерелом мови Шевченка є мова українського народу в його життєвій практиці, в його фольклорній творчості. Але Шевченко не копіював живу народну мову, що було типовим для його попередників і сучасників, а творчо опрацьовував її. Так, основу лексичного фонду поета становить загальновживана лексика, але в своїй багатогранній творчості він примушує звучати кожне слово всіма відтінками його значень. З величезного лексичного багатства живої народної мови Шевченко добирає все найкраще, найцінніше, найпотрібніше. Використовуючи фольклорні матеріали, народну лексику, фразеологію, народні образи, метафори, порівняння, він підпорядковує її завданням своєї творчості, надає їм ширшого соціального звучання.

Широким і різностороннім змалюванням селянського життя, а також значною мірою і міста, життя різних верств українського народу, народів Росії та інших країн зумовлена барвистість мови Т. Г. Шевченка і, зокрема, наявність у ній досить значної кількості виробничо-професіональної і термінологічної лексики. Ця лексика не становить виключної специфіки мови Т.Г. Шевченка, але у віршах великого поета вона виявляється значно більше, ніж у інших українських не тільки поетів, а й прозаїків, не тільки попередників, а й сучасників його, і поряд з багато представленою в творах Шевченка суспільно-політичною лексикою часто служить для творення широких образів, алегоричних картин, для нещадної критики феодально-кріпосницького ладу ( “Якби ви знали, паничі”, “У нашім раї на землі”, “Огні горять, музика грає”, в циклі “Царі”).

Кількість діалектизмів у мові Шевченка дуже обмежена - не більше 25—35 ( ненатля, файда, коч, кабиця, перетика, кет, бігме та інші).

В українській літературі саме Шевченко виразно визначив шляхи і цілеспрямованого стилістичного використання старослов'янської лексики, фразеології та окремих форм.

Крім слів із старослов'янської мови, засвоєних народною мовою через церкву, переважно з релігійно-культової лексики, типу господь, бог, гріх, грішний, святий, святити, свято, хрест, хрестити, хреститися, уста праведний та деяких інших, Шевченко використовує старослов'янську лексику в творчому опрацюванні релігійних текстів і шляхом введення окремих старослов'янізмів або й цілих речень в основний український текст для надання змальовуваному відтінку урочистості, для підкреслення характеристики позитивних персонажів чи картин природи, або, навпаки, в негативному плані – для поглиблення негативних характеристик, для створення відтінку іронії, сарказму, для підсилення свого гнівного, викриваючого слова.

Т. Г. Шевченко значно розширив словник формованої української літературної мови іншомовною лексикою, яку він в міру потреби вживає при змалюванні різноманітних суспільних явищ як української і російської дійсності так і життя різних країн і народів різних часів.

Лексика творів Т. Г. Шевченка в основній своїй масі лишилася в активному словниковому складі сучасної української літературної мови.

Широке використання народної фразеології показове для всіх попередників і сучасників Шевченка, в основі творчості яких була жива народна мова і особливо для І. П. Котляревського.

Особлива художня майстерність Шевченка виявляється у вживанні приказок і прислів'їв.

Аналіз синтаксису творів Т. Г. Шевченка показує, що народна синтаксична основа його мови багато в чому увійшла в синтаксичну будову загальної української національної літературної мови. Типова синтаксична структурна ознака тогочасної народної мови — перевага простих, здебільшого не ускладнених, та складносурядних

Надзвичайна емоціональна насиченість мови Шевченка, її епічно-розмовний характер, зумовлений спрямуванням на найбільшу дохідливість та максимальну зрозумілість, знайшли у поета своє відповідне оформлення в таких засобах стилістичного синтаксису, як приєднувальні конструкції, еліпси, звертання, окличні й питальні речення, вставні слова, типові для живої розмови, часте введення в твори діалогічної мови, тобто все те, що створює враження невимушеної бесіди письменника з читачем, бесіди, в якій поет не тільки розповідає, а й переконує, закликає до боротьби.

Живомовний характер творів Шевченка, емоціональність мови, експресивність часто підсилюється в його творах прикладками, підсилювальними та вказівними частками, вказівними займенниками і, особливо, повторами не тільки повнозначних, а й службових слів-сполучників і прийменників, що становлять у великого поета високомайстерне використання однієї з найтиповіших рис синтаксису живої народної мови.

Однією з обов'язкових умов розширення функцій народнорозмовної мови є виведення її за рамки лише побутового вживання. Якщо для поетів-романтиків основним критерієм "вибору мовно-художніх засобів була наявність їх у фольклорі, для Г. Квітки-Основ'яненка — побутування їх у народнорозмовній мові простолюду Слобожанщини, то для Т. Шевченка це були занадто вузькі рамки. Він утверджував художню літературу, а разом з нею і літературну мову на традиціях уже існуючих літературних зразків (насамперед, ново-, але якоюсь мірою і староукраїнських), мовно-художній образності фольклору, образах античної і біблійної міфології, давнього українського літописання.