113.Проблема сенсу та спрямованості історичного процесу.

Сенс історії— це відповідь на запитання про виправданість історії: «Для чого жили й живуть люди та жити­муть майбутні покоління». Проблема сенсу історії пов'язана з проб­лемою сутності людини й сенсом її життя, сенсом історії є утвер­дження та реалізація людської сутності.

Історичний процес скеровується постійним праг­ненням людини реалізувати себе як вільну істоту, незалежну від зов­нішніх умов життя. Саморозвиток і самоцінність людини є мірою прогресивного розвитку суспільства і його історії.

У сучасній філософії існують інші підходи до вирішення проб­леми сенсу історії. До них належить ідея німецького філософа Карла Ясперса, який стверджував, що сенс істо­рії перебуває за межами самої історії. Таким сенсом є віра, яка не роз'єднує світ, а інтегрує та об'єднує його.

Свою теорію сенсу й спрямованості історичного процесу за­пропонував американський соціолог Френсис Фукуяма. Ідеєю його теорії була ідея «кінця історії» (існування оптимальної форми суспільства та держави).

Наступною проблемою філософії історії є проблема спрямова­ності історичного процесу

Філософи намагаються отримати відповідь, у якому напрямку розгортається історія, звідки й куди йде людство, до кращого майбутнього чи навпаки — до загибелі; чи існує загальна, єдина, людська історія, чи існують лише локаль­ні, окремі історії народів, держав тощо.

Історія філософії свідчить, що спрямованість історичного процесу хвилювала ще мислителів античного світу, які виокрем­лювали три напрямки лінійної концепції філософії історії — про­гресивний, регресивний і циклічний.

114.Цивілізаційні моделі розвитку суспільства.

У другій половині XX ст. лінійна схема послідовної зміни су­спільно-економічних формацій виявила свою неповноту й теоре­тичну обмеженість. Тому домінуючим напрямом філософії історії стала теорія циклічного розвитку локальних суспільств (концепція локальних цивілізацій). Так, циклічний підхід заперечує існування єдиної світової історії, історичний процес визначається як складна система співіснуючих у просторі й часі (постійно змінюючих одна одну) цивілізацій і культур, які мають свою індивідуальну та неповторну історію. Загальний принцип існування окремих цивілізацій і культур — повторюваність, ритмічність, циклічність.

Одним із засновників цивілізаційного підходу був російський історик і мислитель М. Я. Данилевський. У своїй праці «Росія та Європа» заперечу­вав існування загальних закономірностей розвитку суспільства і вони про­ходять стадії зародження, становлення й загибелі, уважав, що сенсом усесвітньої історії є вияв через кон­флікт особливостей культурно-історичних типів народів

Близькою до концепції М. Я. Данилевського є культурологіч­на концепція Освальда Шпенглера в основі якої лежить поняття «культура». Культура є автономною, са­модостатньою, замкнутою реальністю.

Не менш цікавою була теорія локальних цивілізацій англійського історика й соціолога Арнольда Тойнбі Згідно з Тойнбі цивілізація — це стійка спільнота людей, об'єднана духов­ними традиціями, подібністю способу життя, географічними та іс­торичними межами.

Тойнбі виокремив два типи цивілізацій:

1. Основні цивілізації, що залишають значні досягнення в історії людства, опосередковано (особливо через релігію) впливають на інші цивілізації.

2. Локальні цивілізації, що замкнені в своїх національних ме­жах