4.3. Податкова політика єс

Податкова політика ЄС – це сукупність різних форм, видів податків (обов'язкових платежів, що стягуються офіційними органами), способів їх нарахування, розподілу, використання. Найважливішим елементом податкової системи є податкова політика.

Податкова політика – це один з напрямів економічної політики, в якому відображається комплекс цілей і заходів держави, а також міждержавних (інтеграційних) утворень, спрямованих на ефективне функціонування податкової системи відповідно до соціально-економічних цілей суспільства. Податкова політика конкретизується в різних функціях, основними з яких є – фіскальна, регулююча, стимулююча.

Формування і проведення податкової політики необхідно для:

1. досягнення фінансової незалежності ЄС від національних скарбниць;

2. формування спільного ринку, єдиного економічного і політичного простору, що вимагає скасування міжнаціональних зовнішньоторговельних податкових мит;

3. подолання відмінностей в соціально-економічному положенні і розвитку країн-членів ЄС, що вимагає проведення узгодженої фіскальної політики, спрямованої на надання допомоги менш розвиненим країнам, регіонам, на стимулювання певних сфер, галузей національних економік;

4. проведення загальної узгодженої митної політики відносно третіх країн (не членів ЄС);

5. формування податкової політики ЄС, яка передбачає фіскальний нейтралітет в ЄС і податкову гармонізацію.

Фіскальний нейтралітет пов'язаний з відношенням між внутрішнім виробництвом і імпортом країн-членів ЄС. Завдання полягає в тому, щоб досягти рівного оподаткування внутрішніх товарів і товарів, що імпортуються з країн-членів ЄС. Це було здійснено шляхом заміни сукупних багатоступінчатих податків (які не гарантують такого нейтралітету) новим оборотним податком – податком на додану вартість (ПДВ). Структури ПДВ були гармонізовані у всіх країнах-членах ЄС.

Податкова гармонізація полягає в спрощенні структури податків, заміні багатоступінчатої системи податків на єдину норму податків; гармонізації податкових ставок в рамках ЄС; здійсненні політики гармонізації з урахуванням певної категорії податків, а саме: непрямі і прямі податки.

4.4. Політика щодо конкуренції

Політика щодо конкуренції (конкурентна політика) ЄС – одна з горизонтальних спільних політик країн ЄС, яка реалізується на основі інститутів ЄС та у межах його компетенцій, включає антимонопольне регулювання (політика) і спрямована на підтримку і стимулювання конкуренції у всіх сферах і секторах економіки (і в цілому суспільного життя). Конкурентна політика входить до виключних повноважень ЄС та розглядається як центральна сфера співробітництва у контексті створення єдиного внутрішнього ринку (має мету ліквідувати усі бар’єри між національними ринками та сприяти інтеграції). Конкурентну політику координує спеціальна Комісія з конкуренції.

Конкурентна політика передбачає створення умов (перш за все законодавчих та інфраструктурних) для вільної ринкової конкуренції та запобігання їх викривленню. Антимонопольна політика розуміється як система заходів з попередження, обмеження і припинення монополістичної діяльності економічних агентів на товарних і фінансових ринках. Конкурентна політика спрямована на активне виявлення сфер, де конкурентні механізми можуть виявитися ослабленими, і попередження цих явищ. У той же час антимонопольне регулювання, за своєю природою, реагує на ситуацію, яка вже склалася на ринку, коли є прояв явних монополістичних тенденцій і/або їх негативних ефектів.

Головна мета конкурентної політики ЄС – забезпечити у межах його простору вільну конкуренцію між компаніями шляхом створення ефективного механізму наднаціонального контролю за обмежувальною діловою практикою, гнучкого і послідовного наддержавного регулювання. Для цього створено відповідні інституційні засади. Необхідність і принципи проведення конкурентної політики закладені у Договорі про заснування Європейської Спільноти (див. Договір про заснування Європейської Спільноти) та отримали розвитку у інших основоположних договорах і стратегічних документах ЄС.

У сфері регулювання конкуренції в ЄС виділяються 4 основних напрями: 1) антимонопольна політика; 2) контроль за злиттями і поглинаннями компаній; 3) контроль за державною допомогою (підприємствам і регіонам); 4) поглиблення лібералізації. Таким чином охоплено діяльність приватних компаній та діяльність державних та фінансованих державою організацій.

У регулюванні галузей природної монополії ЄС дотримується правила розподілення повноважень між галузевими регуляторами і антимонопольними органами. Як показує практика ЄС, переважна більшість питань функціонування компаній природних монополій вирішуються у межах галузевого регулювання, без допомоги антимонопольних органів. До того ж при розробці методичної документації як антимонопольних, так і галузевих регуляторів у необхідних випадках допускається використання експертних висновків (щодо забезпечення умов конкуренції), у тому числі й інших відомств.

У випадках порушення законодавства у сфері конкуренції передбачено спеціальні процедури розгляду і заходи виправлення ситуації, у тому числі за участю судових органів (Суду Європейських спільнот).

Європейська модель підтримки конкуренції істотно відрізняється від практики інших країн. Насамперед це проявляється у тому, що за певних умов припускається домінуюче становище компаній на ринку, дозволяються процедури злиття і поглинання, які призводять до монополізації ринку, державна допомога (у непрямій формі) тощо, але все це не повинно супроводжуватися зловживаннями і не порушувати інтересів інших компаній і споживачів, а також, по можливості, сприяти підвищенню міжнародної конкурентоспроможності європейських компаній.

Завдання підтримки і стимулювання конкуренції вважаються пріоритетними, тому вони зафіксовані у програмних документах інших спільних політик та напрямів регулювання економіки.

Більш детально у джерелі: Чернега О.Б. Промислова і сільськогосподарська політика ЄС [Текст]: навч. посіб./ О.Б. Чернега, В.С. Білозубенко. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2009. – 250 с.