3.4. Політики щодо громадян єс

Громадянство Європейського Союзу – визначається наявністю громадянства однієї з його країн-членів. Іншими словами, будь-який громадянин країни ЄС вважаєть­ся громадянином Союзу. Окрім прав та обов'язків, визначених у Договорі про створення Європейської Спільноти, громадянство Європейського Союзу надає чотири спеціальних права:

• свобода пересування та проживання будь-де на території країн-членів ЄС;

• право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах до місцевих органів управління та до Європейського Парламенту в країні проживання;

• дипломатичний і консульський захист з боку органів будь-якої держави ЄС у третій країні, де немає представництва рідної країни громадянина ЄС;

• право на подання скарги до Європейського омбудсмену.

Запровадження поняття «громадянин ЄС» не означає скасування національного громадянства. Воно доповнює його й дає людині змогу краще усвідомити свою належність до Європейського Союзу.

Пправа громадян та їх захист

Споживання на внутрішньому ринку ЄС товарів, послуг та інших продуктів, запропонованих бізнесовими колами різних держав-членів, прискорює європейське будівництво. Щоразу, коли громадяни обирають той чи той товар або послугу, вони долучаються до будування підвалин спільної конст­рукції. Громадяни не розуміють важливості таких дій, бо вважають їх настільки ж природними, як повітря, яким вони дихають. І справді, ці дії стали такою ж невідокремною частиною їхнього повсякденного життя, як це саме повітря.

Громадяни європейських держав свідомо чи ні беруть участь у формуванні досвіду, який залишить свій слід в історії: вільне й поступове об'єднання націй, які ще донедавна були ворожими одна до одної. Ключовим поняттям досвіду багато­національної інтеграції є "свобода": свобода пересування людей, товарів, по­слуг і капіталу; свобода, що ґрунтується на правах людини, демо­кратичних інституціях і верховенстві права, а також, і насам­перед, на свободі вибору держав і їхніх громадян при розгляді питання, бути чи не бути в складі Союзу. Економічні й політичні свободи — це ще один найваж­ливіший елемент фундаменту для будівництва європейської конструкції. Грома­дяни, що цінують ці свободи і відчувають результати європейської інтеграції в професійному та повсякденному житті, як правило, свідомо чи несвідомо підтримують її. Але, як ми побачимо в дальшому розділі, переважна більшість громадян нічого не знає про переваги європейської інтеграції.

Права громадян. Захист основних прав є засадничим принципом Європейського Союзу та обов'язковою передумовою його легітимності. Рішенням Європейської Ради в Кельні (3-4 червня 1999 р.) констатовано потребу в прийнятті Хартії про основні права, аби надати їм очевиднішої для громадян ЄС значущості. Зазначена Хартія, яку офіційно проголосили Європейський Парламент, Рада та Комісія на засіданні Європейської Ради в Ніці (7-9 грудня 2000 р.), складається з двох частин, де йдеться про такі універсальні цінності, як людська гідність, свобода, рівність, солідарність, громадянство та правосуддя." Цей документ було прийнято задля формування ліпшого розуміння громадянами ЄС основних прав, дотримання яких було передбачено великою кількістю міжнародних документів, насамперед Європейською Конвенцією з прав людини, різноманітними угодами в рамках Спільноти, а також прецедентним правом. Крім загальноприйнятих громадянсь­ких та політичних прав, що вже регулюються угодами в рамках Спільноти, Хартія інкорпорує також і основні соціально-економічні права, як-от, наприклад, право робітників на колективне ведення перемовин з соціальними партнерами, право на страйк, а також на отримання інформації та консультацій. З огляду на те, що Європейський Суд вважає Хартію одним із елементів основних принципів права Спільноти, її положення скоріш за все стануть обов'язковими до виконання. Програма дій Спільноти "Дафна II" (2004-08) передбачає запобіжні заходи та боротьбу з усіма формами жорстокості щодо дітей, молоді й жінок і захист жертв та груп ризику.

На додаток до основних прав, визначених Європейською конвенцією з за­хисту прав і основних свобод людини, підписаною в Римі 4 листопада 1950 p., громадяни ЄС мають безліч інших прав, про існування багатьох із яких, через їх природність, вони навіть не підозрюють. Така природна суть зазначених прав громадян ЄС є результатом існування Союзу та членства в ньому держави, громадянами якої є ці люди. Рішенням Європейського Суду було запроваджено прецедент, коли право Спільноти, незалежне від національних законодавств держав-членів, може встановлювати права й зобов'язання для фізичних осіб.⁸ Кількість цих прав настільки велика, що перелічити їх просто неможливо. Практично всі положення права Спільноти, що розглядаються в цій книзі, встановлюють права та обов'язки для громадян держав-членів ЄС, насамперед стосовно їхньої професійної діяльності. І тим більшою стає вага цього права, чим далі розвивається процес європейської інтеграції. Воно має примат над національним законодавством, і дуже часто навіть замінює його. Саме тому воно дедалі більше впливає на професійне та повсякденне життя європейських громадян.

Наведемо кілька прикладів, які ілюструють важливість права Спільноти для професійної діяльності громадян. Особи, що займаються торгівлею, можуть вва­жати всю територію Європейського Союзу своїм потенційним ринком, отже, купу­вати та продавати будь-де в його межах, не сплачуючи імпортні мита та не підпадаючи під кількісні обмеження. Промисловці ма­ють право засновувати дочірні підприємства та філії в тій державі-члені ЄС, де, на їхню думку, створено сприятливі умови для розвитку їхньої компанії, а також без обмежень переміщувати капітали між цими підприємствами. Крім того, вони мають право брати кредити у фінансових інституцій інших держав Союзу на умовах, що діють у цих державах. Підприємці мають право на недискримінаційне ставлення з боку офіційних установ усіх держав-членів щодо будь-якого різновиду їхньої професійної діяльності, зокрема щодо державного замовлення та договорів стосовно підряду. Фермери мають пра­во на гарантовані ціни на свою продукцію та, відповідно, на певною мірою гаранто­ваний прибуток; таке саме право існує і в галузі морського рибальства. Громадяни таких професій, як юрист, архітектор, лікар тощо, можуть здійснювати професійну практику в будь-якій дер­жаві-члені. Жінки в своїй професійній діяльності мають право на рівне з чоловіками ставлення. Громадяни ЄС мають шука­ти роботу будь-де в межах Союзу, жити зі своєю сім'єю в тій країні, де вони працю­ють, а також залишатися в зазначеній країні навіть після втрати роботи; вони також мають право на ті ж самі соціальні переваги, що й гро­мадяни держави-члена, де вони мешкають.

Деякі політики Спільноти впливають не тільки на професійну діяльність, а й на повсякденне життя громадян. Зокрема, соціальна політика Спільноти передбачає заходи, що регулюють питання зайнятості, заочного навчання, без­пеки праці та охорони здоров'я громадян. Обов'язки, встановлені спільною політикою з охорони довкілля та захисту прав споживачів, істотно впливають на життєвий рівень громадян. Таким же чином обов'язок підприємців викори­стовувати при розрахунках євро співвідноситься з правом громадян на єдину залюту в усіх державах єврозони (незабаром, однак, вони будуть вважати його природним, а не набутим правом).

Громадяни мають право купувати товари - електричні пристрої, комп'ютери чи автомобілі — в будь-якій державі-члені Союзу на наявних у ній умовах та вивози­ти їх до своєї держави без сплати митних і податкових зборів. Вони також мають право на отримання будь-яких банківських, страхових, телеко­мунікаційних та аудіовізуальних послуг, пропонованих на європейському ринку. Крім того, громадяни, незалежно від своєї державної належності, мають право на недискримінаційне ставлення з боку адміністративних і судових установ будь-якої з держав-членів ЄС (стаття 12 ДЄСп). Це право поширюється на велику кількість ситуацій і відносин — фінансових, контрактних, сімейних, навчальних, які регульо­вані правом Спільноти.

Одним із найважливіших прав громадян Європейського Союзу є можливість вільно подорожувати в межах Спільноти. Як зазначено в статті 18 ДЄСп, кожен громадянин Союзу має право вільно пересуватися та жити на території держав-членів на умовах, передбачених Договором та за дотримання нормативно-правових актів, що імплементують відповідні положення. Це право стало таким звичним, що громадяни ЄС просто забули, як донедавна, в роках, приміром, 1950-х, вони цього права не мали, і що його досі немає в громадян більшості країн світу. Мало того, зазначене право супроводжується низкою похідних справ, гарантує різноманітні збереження та спрощення, а також скасування всіх адміністративних перепон. Всі ці права гарантує Європейський Союз.

Ніцький договір надає кожному громадянинові Союзу основне й індивідуальне право вільно переїжджати та оселятися за бажання на території держав-членів; це право здійснюється в рамках і на засадах, визначених у Дого­ворі та актах, ухвалених на його виконання (стаття 2 ДЄС і стаття 18 ДЄСп). Ди­ректива 2004/38 замінила різні правові інструменти Спільноти щодо свободи пересування й оселення єдиним текстом, який мав на меті зміцнити цей основний правовий здобуток громадян ЄС через гнучкіші умови й процедури та поліпшення захисту від депортації.¹⁰ Згідно з цією директивою, громадяни ЄС мають право оселятися в будь-якій країні за виконання певних умов, зокрема, якщо вони та члени їхніх родин мають страховий поліс на випадок хвороби, який охоплює всі ризики в обраній державі-члені. Директива суттєво полегшує здійснення права на свободу пересування й оселення членам сімей громадян ЄС, а також їхнім за­реєстрованим партнерам, якщо законодавство держави, обраної для поселення, надає зареєстрованому партнерові права подружжя. До того ж, члени родини краще законодавчо захищені, за виконання певних умов, особливо в разі смерті громадянина ЄС, від якого вони залежать, або розлучення. Право на оселення в будь-якій державі-члені доповнюється низкою практичних заходів, таких, зокре­ма, як взаємне визнання водійських посвідчень."

19 червня 1990 року чимало держав ЄС підписали так звану Шенґенську уго­ду про скасування прикордонного контролю між ними, посилення контролю на зовнішніх кордонах та співпрацю відповідних установ. Для реалізації положень уго­ди вони сформували різноманітні інструменти співпраці: насамперед Шенгенську інформаційну систему (ШІС), комп'ютеризовану базу даних про всіх осіб, оголоше­них у розшук у державах-членах. Додатковий протокол до зазначеної угоди, підписаний в Амстердамі, вмішує чинне законодавство держав-учасниць у цій сфері в рамки Європейського Союзу¹² та дозволяє підписантам Шенґенської угоди (дер-жави-члени ЄС, мінус Велика Британія та Ірландія, плюс Норвегія та Ісландія'¹) ініціювати між собою співпрацю в сферах, передбачених конвенцією. Велика Бри­танія бере участь у співпраці щодо правоохоронних, судових та кримінальних пи­тань, незаконного обігу наркотиків та ШІС.'⁴

Захист прав громадян. Громадяни мають чітко знати свої права, аби у випадках, коли, на їхню думку, держави-члени їх порушують, бути спроможними їх захистити. їм також треба знати, що вони можуть захищати права, що їх їм надало право Спільноти. Для цього існують різні шляхи - від подання позову в національний суд, який приймає відповідне рішення або передає справу до Європейського Суду, та закінчуючи скаргою в Європейську Комісію або зверненням до Європейського Парламенту (стаття 21 та 194 ДЄСп). В Європейському Парламенті створено спеціальний Комітет з розгляду звернень громадян щодо соціальної безпеки, охорони навколишнього середовища, визнання дипломів і кваліфікацій.¹⁵ Якщо скарга стосується неефективної роботи інституцій та ор­ганів Спільноти, громадяни можуть направити її до призначеного Європейським Парламентом омбудсмана (стаття 21 та 195 ДЄСп).

Незалежно від того, направлено скаргу до неї чи до Європейського Парла­менту, Комісія зобов'язана розглядати скарги громадян. Кількість таких скарг :ноді сягає тисячі на рік. У разі, коли такі скарги не задовольняються, Комісія має дати громадянинові відповідне пояснення. Якщо вона задовольняє скаргу грома­дянина, вона має у встановленому порядку звернутися за відповідними роз'ясненнями до держави-члена. Якщо відповідь на таке звернення є неза­довільною, Комісія має формально вимагати від цієї держави внести відповідні зміни до національного законодавства чи адміністративної практики в тій їх час­тині, з приводу якої виникла скарга одного або кількох громадян цієї чи іншої іержави-члена. Якщо ж держава не реагує на звернення Комісії, остання може лодати на неї позов до Європейського Суду, який і винесе остаточне рішення що­до спірного питання. Крім того, рішення Суду може, як правило, зобов'язати іержаву-члена відшкодувати збитки, завдані громадянинові таким порушенням права Спільноти.¹⁷ Отже, громадяни ЄС мають у своєму розпорядженні впливові нструменти для отримання в рамках права Спільноти судового захисту. Вони чають навіть більші переваги, ніж коли б були тільки громадянами конкретної держави, адже для захисту своїх прав та інтересів можуть звернутися не тільки до національних, а й до міжнародних інстанцій.

Немає сумніву, що для захисту своїх прав громадяни мають чітко їх ро­зуміти. Річ у тім, що переважна більшість громадян держав-членів ЄС навіть і не знають, які вони — як громадяни Союзу — мають права. Саме тому на зідповідні органи Спільноти та держав-членів покладається завдання інформувати громадськість; утім ці органи — і це ми побачимо в дальшому розділі - є не дуже активними. Посталий дефіцит інформації є шкідливішим для інтересів громадян, ніж так званий дефіцит демократії. В наступному підрозділі, а також у підрозділі 10.1. ми спробуємо прояснити це на перший погляд парадоксальне твердження.

Численні критики європейської інтеграції наголошують на тому, що саме "дефіцит демократії" в Союзі є причиною байдужості його громадян і що рішення в Союзі ухвалюють практично без їх участі. На думку цих критиків, ЄС натомість має будуватися на засадах прямої демократії, коли в процесі ухвалення найважливіших політичних чи навіть законодавчих рішень враховується позиція громадян. При цьому вони ігнорують той факт, що більшість сучасних політичних систем світу є представницькими демократіями, тобто участь громадян у процесі прийняття рішень та демократичного контролю здійснюється через посередництво.обраних ними представників. В умовах наявної в ЄС системи представницької демократії громадяни практично так само впливають на формування загальноєвропейського права, як і на формування національних законодавств. Цей вплив є опосередкова­ним і здійснюється через вибір тієї чи тієї політичної партії, що формує національний уряд, який, своєю чергою, бере участь у процесі ухвалення будь-якого загальноєвропейського рішення, що його приймає Рада міністрів. Крім усього цьо­го, громадяни мають голос при виборі складу Європейського Парламенту, діяльність якого має дедалі більший вплив на процес європейської інтеграції.

Справді, ситуація має й скоріш за все буде поліпшуватися з кожною по­правкою до Договору, насамперед щодо обмеження недемократичного вето до суворого мінімуму, а також узагальнення процедур голосування кваліфікованою більшістю та ширшого застосування процедури спільного ух­валення рішень Радою і Парламентом. Але вже нині риторика щодо "дефіциту демократії" стає хибною. Якщо такий дефіцит і був у Європейській еко­номічній спільноті, коли Парламент мав суто дорадчу роль, він навряд чи існує в Європейському Союзі, в якому більшість рішень спільно ухвалюють Європейська Рада, що представляє демократично обрані уряди держав-членів Союзу, та Європейський Парламент, що представляє безпосередньо його гро­мадян.

Окрім того, позицію європейців щодо інтеграційних процесів висловлю­ють і національні парламенти, які, до речі, виявляють наразі все більшу зацікавленість у європейській інтеграції. І справді, Конференція комітетів з європейських справ (ККЄС), у якій беруть участь представники парламентів держав-членів ЄС, може внести пропозиції, які він вважає вартими уваги інституцій ЄС, а також може розглянути будь-яку законодавчу ініціативу, яка безпосередньо стосується прав і свобод людини, та направити, відповідно, до європейських інституцій будь-яку пропозицію, яка, на думку представників парламентів європейських держав, є доречною в законотворчій діяльності ЄС.

Стаття 191 ДЄСп відзначає, що політичні партії загальноєвропейського рівня - важливий чинник інтеграції в Союзі. Вони роблять внесок у формування європейської свідомості та озвучують політичну волю громадян Союзу. Спеціальний регламент має на меті визначити довгострокові засади функціонування загаль­ноєвропейських політичних партій та їх фінансування з бюджету Спільноти, а також виробити мінімальні стандарти демократичної поведінки для таких партій.¹ За цим регламентом, загальноєвропейська політична партія має виконувати певні умови, зокрема бути представленою в парламентах щонайменше чверті держав-членів, отримати в цих країнах щонайменше 3% голосів на останніх парламентських вибо­рах і дотримуватись у своїх програмах і діяльності основних принципів, на яких базується Європейський Союз, а саме: свобода, демократія, дотримання прав людини і основних свобод та верховенство права.

Політичні парти, маючи неабиякий вплив, є інструментами багато­національної інтеграції, насамперед на ранніх її етапах. З огляду на те, що розви­нуті спільні політики обмежують дії на національному рівні, деякі партії можуть пом'якшити наслідки такої втрати незалежності, блокуючи подальші спільні дії. Якщо ці партії є владними, вони можуть навіть вилучити свою державу з інтеграційних процесів. Прийняти це рішення стає значно важче на пізніх стадіях інтеграції, тому що в такому разі виникає ризик ізоляції і, як наслідок, втрати еко­номічними учасниками та пересічними громадянами тих прав і свобод, до яких вони звикли, діючи на широкому ринку групи інтегрованих держав. В умовах Європейської Спільноти/Європейського Союзу практично всі політичні партії підтримують основні цілі європейської інтеграції. Тому за зміни уряду в дер­жаві-члені її підходи до європейської інтеграції залишаються незмінними. Європейська інтеграція свідчить радше не про політичний дефіцит у Союзі, а про безпрецедентний політичний консенсус щодо основних цілей спільних політик, які він провадить.

Інформаційна, аудіовізуальна та культурна політики

Основним висновком, який можна зробити з попереднього розділу, є той, що громадяни — це мовчазні, але неодмінні дійові особи в про­цесі європейського будівництва. І справді, неможливо побудувати нічого тривалого, якщо європейці не висловлять свого бажання до мирного співіснування. Дослідження громадської думки, відомі під назвою "Євробарометр", що видається двічі на рік, навесні й восени, під егідою Європейської Комісії, свідчать про те, що станом на весну 2001 року позитивне ставлення громадян ЄС до членства їхньої країни вчетверо переважала нега­тивне (48% проти 13%). Дев'ять із десяти європейців вважають, що основни­ми завданнями ЄС є підтримування миру та безпеки в європейському регіоні, боротьба з бідністю й безробіттям, організованою злочинністю, а також захист довкілля. Громадськість навіть загалом підтримує заходи, які спричинили чима­ло складних проблем для функціонування ЄС, такі як введення єдиної валюти (59% проти 28%), створення спільної оборонної політики (73% проти 14%), а також зовнішньої політики (65% проти 16%).

Однак навесні 2001 року тільки 45% європейців вважали, що їхня держа­ва виграла від членства в ЄС, тоді як інші 45% проявили байдужість до цих питань. Такі суперечності в поглядах засвідчують, що громадяни не зовсім ро­зуміють, для чого було створено Європейський Союз. Попри те, що при Європейській Комісії акредитовано 900 журналістів з понад 60 країн, європейська громадськість досі залишається погано поінформованою, чи навіть зовсім непоінформованою, про процеси європейської інтеграції. Першочергова увага на сторінках газет і в програмах телерадіомовлення зосе­реджена аж ніяк не на важливих для ЄС питаннях. Ситуація погіршується ще й тим, що європейська тематика висвітлюється ЗМІ передусім тоді, коли вона стосується тимчасових проблемних періодів, адже така інформація є, як прави­ло, сенсаційнішою, ніж успіхи й досягнення. За даними "Євробарометра", три чверті громадян скаржаться на погану поінформованість про діяльність європейських інституцій і зміст політики ЄС. Варто наголосити, що 82% європейців вважають, що ці питання слід викладати в школах. Громадяни, оче­видно, усвідомлюють, що в Європі відбувається щось важливе, в чому вони не можуть брати участі через свою недостатню поінформованість.

Інформування громадян

У ЄС не сформовано спільної політики в сфері інформації щодо про­цесів, які відбуваються в контексті європейської інтеграції. І цей факт досить дивний з огляду на те, що держави-члени, розробивши велику кількість спільних політик у багатьох галузях, знехтували співпрацею для надання своїм громадянам повної інформації про цілі й засоби реалізації зазначених політик. Можливо, це свідома політика держав-членів, а може, й наслідок досвіду ранніх етапів європейської інтеграції, коли спільні політики носили настільки технічний характер, що майже не цікавили громадян. У будь-якому разі сьо­годні, коли інтеграційні процеси охопили майже всі сфери економічного, соціального та політичного життя держав-членів, останні не прагнуть змінити підходи до інформаційної політики стосовно громадян.

Аніж говорити про дефіцит демократії, який, як зазначено в попередньому розділі, є скоріш перебільшенням, ніж реалією, слід радше вести мову про існування дефіциту інформації в європейських справах. Відповідальними за такий дефіцит є як уряди держав-членів, так і засоби масо­вої інформації (ЗМІ). Аби постати в очах політичної громадськості джерелом модернізації, уряди, пропонуючи парламентам інноваційні закони або приводя-чи адміністративну практику у відповідність до права Спільноти, дуже рідко пояснюють пересічним громадянам, що таким чином вони просто імплементують загальноєвропейські нормативно-правові акти в національне законодавство або в національну адміністративну практику. Своєю чергою, ЗМІ дуже рідко доводять зазначені досягнення до відома громадськості, адже навіть для досвідчених журналістів вони є надто специфічними, деталізованими й складними для сприйняття. Натомість вони широко освітлюють легші для сприйняття й аналізу, а також об'єктивної та суб'єктивної критики питання стосовно недоліків і непорозумінь у Союзі.

Візьмімо для прикладу ситуацію презентації Комісією будь-якої пропозиції щодо соціального захисту, охорони довкілля чи захисту прав споживачів - сфери, що можуть викликати велику зацікавленість громадськості. Замість того, щоб поінформувати про потрібність чи загальну важливість запропонованого заходу, ЗМІ (насамперед популярні) зосереджуватимуть увагу на звичайних і зрозумілих розбіжностях у Європейській Раді, що виникають через різнобічність представ­лених у ній соціальних структур, інтересів і культур. Мало того, інформаційне джерело певної держави наголошуватиме на справедливості лише думки її пред­ставників і в жодному разі — представників інших держав-членів. Коли після тривалих дискусій і доповнень, внесених Радою чи Парламентом до вихідної про­позиції Комісії, знаходиться компромісне рішення (а так відбувається в 95% ви­падків) і ухвалюється певний нормативно-правовий акт Спільноти (регламент, директива чи рішення), те саме інформаційне джерело або ігнорує цей факт, або доводить його до громадськості в телеграфному і, як правило, складному для ро­зуміння стилі. Якщо цей нормативно-правовий акт популярний, то уряди держав-членів подаватимуть його громадськості як свою законодавчу ініціативу, хоча во­на насправді є тільки застосуванням директиви чи виконанням регламенту Спільноти. Якщо ж рішення непопулярне, вони звинувачуватимуть у всьому "Брюссель", забувши про те, що самі його приймали (в Раді міністрів) чи навіть ініціювали (в Європейській Раді).

Насправді ЗМІ можуть відігравати важливу роль у процесі багато­національної інтеграції, формуючи громадську думку та тиснучи таким чином на тих, хто приймає політичні рішення стосовно запровадження тієї чи іншої спільної політики. Вони також можуть ігнорувати або некоректно висвітлювати важливі питання інтеграційного процесу, і, відповідно, громадяни або не зна­тимуть узагалі, або матимуть хибні уявлення про переваги чи вади тієї чи тієї спільної політики. Якщо позиції більшості ЗМІ щодо інтеграційного процесу або конкретного його аспекту відрізняються від позицій національних політичних еліт, це може призвести до відчуження від останніх більшої частини населення тієї чи тієї країни. Отож ЗМІ можуть парадоксально спровокувати трансформацію політичного консенсусу стосовно позицій демократично обра­них лідерів на підтримку громадськістю поглядів не­офіційних політичних діячів або партій меншості. З іншого боку, недостатня зацікавленість ЗМІ більшості держав-членів європейськими справами свідчить, що в них майже немає суттєвих розбіжностей у поглядах на подаль­ший розвиток інтеграційного процесу. Безпосередню участь у формуванні про­позицій щодо подальших кроків у зазначеному процесі беруть ЗМІ країн зі стійкими євроінтеграційними настроями, тоді як в інших країнах інформаційні джерела просто констатують факт здійснення таких кроків.

Результатом такої інформаційної неефективності або, ще гірше, дезінформації є байдужість або навіть розчарування громадян, які відверто вірять тому, що, ніж бути інструментом прогресу в сфері загальноєвропейського об'єднання, Європейський Союз став радше ареною внутрішньої політичної бо­ротьби; що він не може розв'язати їхні проблеми і, мало того, що він є причиною деяких їхніх проблем — наприклад, безробіття. Звичайно, політичні лідери Європи та європейські інституції почали відчувати вплив інформаційного дефіциту, переважно підчас референдумів щодо ратифікації договорів або підчас прийняття суттєвих рішень (наприклад, введення єдиної валюти), коли виникає потреба підтримки громадськості. Проте замість того, щоб розпочати розроблен­ня ефективної спільної інформаційної політики, вони продовжують вживати не­обхідних інформаційних заходів тільки в разі потреби й залишають всю інформаційну роботу у віданні Комісії.

Звичайно, Європейська Комісія не є закритою організацією. Двері її інформаційних офісів, розташованих по всій території ЄС, відкриті для всіх охочих. Офіс офіційних публікацій Європейської Комісії щороку видає сотні документів з питань, що стосуються спільних політик. Інтернет-сервер "Європа" також містить безліч різноманітної інформації з усіх аспектів функціонування ЄС. Інформація, що міститься в цій книзі, запозичена пере­важно з джерел Єврокомісії, а всі відповідні посилання доступні для будь-кого на зазначеному інтернет-сервері Єврокомісії.

Мало того, Комісія не приховує також і своєї законотворчої діяльності. Всі її пропозиції поширюються в пресі в день їх прийняття, а також публікуються в щомісячнику "Бюлетень Європейського Союзу", що виходить вдрукованому й електронному виглядах. Задля висвітлення нових напрямків своєї політики або змін у вже наявній Комісія публікує так звані "зелені книги" (позиційні документи, що виносять на розгляд громадськості можливі напрями розвитку спільних політик перед підготуванням відповідних пропозицій), а також "білі книги" (загальні документи, що висвітлюють програму дій).' Публікація таких документів супроводжується презентацією позицій зацікавлених політичних партій (організацій, асоціацій, установ тощо) на національному та загаль­ноєвропейському рівнях. "Білу книгу", як правило, видає Комісія після опра­цювання різних позицій, висловлених із питань, висвітлених у "зеленій книзі". Органи, що ухвалюють рішення, дістають таким чином повну інформацію про той вплив, який здійснить та чи та пропозиція на загальну політику на національному або регіональному рівнях. Звичайно, можна було б говорити радше про "зливу документації", що виходить із джерел Комісії, ніж про "інформаційну засуху". Проте не слід забувати, що для непідготовленого грунту злива може бути шкідливішою, ніж засуха.

Інформаційна діяльність Європейської Комісії справді корисна для спеціалістів і зацікавлених груп. Проте потреби пересічних громадян у цій сфері залишаються незадоволеними. Справді, характер інформації, що вихо­дить із джерел Комісії, має два недоліки. Перший полягає в тому, що вона ад­ресована обмеженому колу зацікавлених осіб. А другий — що ця інформація більше висвітлює пропозиції Комісії щодо спільних політик, ніж остаточні рішення щодо цих політик, ухвалені національними урядами та Європейським Парламентом. Причини такої інформаційної неефективності полягають не в хибній діяльності Комісії, яка робить все можливе для того, щоб донести до громадськості через посередництво журналістів основні цілі й досягнення спільних політик, а скоріш у неправильному підході до цих питань з боку урядів держав-членів, які досі не приділяють цьому питанню належної уваги. В будь-якому разі, внаслідок такого інформаційного лідерства Комісії в журналістів, а відповідно, й громадськості, формується враження, що ця інституція опікується більше своєю діяльністю, ніж спільними політиками держав-членів ЄС.

Сьогодні справді потрібна спільна інформаційна політика всіх членів Сою­зу зі скоординованими цілями й механізмами діяльності. Такої координації інформаційних служб урядів держав-членів можна ефективніше досягти на рівні Секретаріату Ради Європейського Союзу. Це було б цілком природним, коли, приймаючи будь-яку спільну політику або здійснюючи захід у її рамках, відповідні міністри держав-членів давали б ЗМІ повний звіт про причини прий­няття зазначеної політики або заходу, їхню мету, а також їхній вплив на про­фесійне й повсякденне життя пересічних громадян.

Аудіовізуальна політика

Аудіовізуальний сектор, який охоплює виробництво та поширення про­грамного забезпечення ("програмні продукти") та виробництво відповідного обладнання ("оргтехніка"), має великий потенціал для розвитку Європи та створення робочих місць у регіоні. Європейська кіно- та телеіндустрія, відіграючи стратегічно важливу роль у розвитку аудіовізуального сектору, є основним вектором європейської культури і наочним прикладом традицій та ідентичності кожної країни. Тому вона повинна демонструвати креативний геній та індивідуальність народів Європи. Але для того щоб зробити це, вона має бути конкурентною на загальносвітовому ринку.²

На відміну від інформаційної політики, держави-члени ЄС відчували потребу у формуванні спільної аудіовізуальної політики. Долучений до ДЄСп Додатковий протокол, підписаний в Амстердамі, зазначав, що громадське теле-радіомовлення в державах-членах безпосередньо пов'язане з демократичними, соціальними та культурними потребами суспільства, а також з необхідністю збе-режешя плюралізму 3NV1. В цьому сенсі держави-члени мусять забезпечити відповідне фінансування громадського телерадіомовлення. Таке фінансування потрібне телерадіокомпаніям ДЛЯ заповнення громадського ефіру в межах, визначених у кожній державі-члені. Однак при цьо­му воно має не шкодити ринковим умовам і конкуренції, що склалися в межах Спільноти.

Аудіовізуальний сектор у Європі набув нових форм наприкінці 1980-х pp., коли швидко розвинулись кабельне та супутникове телебачення, а також були створені перші європейські ретрансляційні супутники. Водночас національні ринки держав-членів були надто вузькими, щоб пропонувати на конкурентних умовах продукцію, яка відповідала б вимогам нових технологій і збільшення кількості каналів мовлення. Це було стимулом для розвитку європейського аудіовізуального сектора, за яким було майбутнє. Обмежені рамками своїх менших національних ринків європейські виробники, зважаючи на ціновий фактор, потрапили в умови нечесної конкуренції. Перед Спільнотою постала дилема: переводити внутрішньоєвропейську торгівлю на новий рівень так, щоб виробники могли вигідно брати участь у цій технологічній революції; або по­кладатися на могутні американські та японські аудіовізуальні індустрії, спро­можні з невеликими затратами задовольнити потреби як національних, так і міжнародних ринків. Американські серіали та японські мультфільми справді є дешевшими, з огляду на те, що затрати на їх виробництво амортизуються в за­гальносвітовому вимірі.

Водночас технологічна революція створила телебачення високої чіткості (ТВЧ), яке давало зображення майже ідеальної якості та дозволяло супровод­жувати його чотирма звуковими каналами для забезпечення стереозвуку або передання діалогів двома мовами одночасно. Для запровадження зазначеного досягнення науки й техніки в Європі було прийнято стратегію Спільноти щодо нових технологій в аудіовізуальному секторі, спрямовану на розвиток співпраці між державами-членами в напрямку вироблення європейських стан­дартів для ТВЧ.'¹ Стратегія охоплювала три взаємопов'язані сфери: встанов­лення стандартів для супутникового телебачення; допомогу в технологічному розвитку, яка мала б дати європейським промисловцям можливість виробляти обладнання, що відповідало б новим стандартам; допомогу телерадіокомпаніям у виробництві програм з використанням нових технологій. У Меморандумі про взаєморозуміння, підписаному 15 червня 1992 року, представники зацікавлених установ (телерадіокомпаній, операторів кабельних мереж, вироб­ників телевізійного обладнання та продюсерських центрів) погодились сприяти реалізації стратегії Спільноти щодо синхронізованого забезпечення споживачів високоякісними телерадіопослугами.

Задля розвитку внутрішнього ринку та продовження технологічного про­гресу було ухвалено Директиву про використання стандартів щодо передання телевізійних сигналів. Ця Директива запровадила в Спільноті регулятивні рамки для надання телевізійних послуг підвищеної якості, зокрема й цифрове телебачення.⁴ Вона стосувалася також і питань переходу від мовлення в системі PAL та SECAM до вищих стандартів, таких як D2-MAC та HD-MAC, для за­безпечення супутникового й кабельного передання телевізійного сигналу. Для стимулювання розвитку телевізійних послуг підвищеної якості директивою бу­ло встановлено відповідні обов'язкові до виконання технічні вимоги, а також правила функціонування платного телебачення. Таким чином було запровад­жено правила роботи на ринках платного телебачення ЄС, які поступово набу­ли аксіомного характеру.

Ці регулятивні рамки були також потрібні для забезпечення вільного надан­ня аудіовізуальних послуг у європейському просторі. Щодо цього Комісія прий­няла ще одну директиву стосовно порядку надання телеретранслювальних послуг ("телебачення без кордонів"). Цей документ мав на меті організацію вільного переміщення телевізійних програм у межах Спільноти шляхом встановлення свободи ретрансляції програм інших держав-членів відповідно до гармонізованих Директивою положень національних законодавств. Така практика, як наслідок, започаткувала іншу: транслюючи, держава повинна встановлювати правила по­водження з її продуктом без втручання інших держав-членів, навіть якщо останні мають на меті ретранслювати зазначений продукт. Директивою було також здійснено мінімальну гармонізацію діяльності компаній у таких сферах, як рекла­ма (тривалість, різновиди рекламної продукції, етичні норми), спонсорство, за­хист меншин, право на відповідь; ця гармонізація стосується дільності компаній з поширення європейських аудіовізуальних продуктів. Крім того, вона вимагала від транслювальних компаній резервування, за можливості та для певних різновидів продукції, переважної більшості ефірного часу саме для європейських програм. Зазначеним документом також передбачалося, що при формуванні бюджету те-лекомпанії 10% ефірного часу має бути відведено для програм незалежних ви­робників. Ця Директива, ухвалена 1989 року, була в 1997 році доповнена положеннями, які містили чіткі означення таких понять, як "телевізійна реклама" та "європейська продукція". Це було зроблено задля запровадження правил те­левізійної комерції й мовлення з метою власної реклами, а також для захисту прав меншин шляхом забезпечення відповідного інформування перед початком незакодованої програми, яка може їх не влаштовувати.

Культурні заходи

Культурні питання потрапили в центр узаги Спільноти завдяки Договору про заснування Європейського Союзу. Спільна культурна політика не має на меті гармонізувати культурні особливості держав-членів, а радше сприяє забезпеченню їх різнобічності. В статті 151 ДЄСп зазначено, що Спільнота має сприяти розвитку культур держав-членів, поважати національну й регіональну специфіку, але водночас опікуватися й спільною культурною спадщиною. Діяльність Спільноти має бути направлена на сприян­ня розвиткові співпраці держав-членів, а також, за потреби, на підтримку їхньої діяльності в сферах: вдосконалення та поширення знань про культуру й історію європейських народів, збереження культурної спадщини загаль­ноєвропейського значення, некомерційних культурних обмінів, розвитку мис­тецтва та літератури, зокрема й аудіовізуального сектору.

Задля досягнення цих цілей використовують чотири засоби: співпраця між державами-членами; зважання на культурні питання, насамперед питання допомоги в розвитку культури та збереженні культурної спадщини, у контексті інших політик Спільноти, зокрема політики щодо конкуренції (Стаття 87 ДЄСп); співпраця між Спільнотою, її членами та третім країнами, а також ком­петентними міжнародними організаціями; конкретні заходи, спрямовані на підтримку відповідної діяльності держав-членів. Остання може здійснюватися в двох формах: заохочувальні заходи без гармонізації нормативно-правових актів держав-членів, одностайно прийняті Радою в межах про­цедури спільного ухвлення рішень після консультацій з Комітетом регіонів; та рекомендації, також одностайно прийняті Радою. Відхилення від звичайної процедури спільного ухвалення рішень означає, що державу-члена неможливо кваліфікованою більшістю в Раді примусити до дій, які, на її думку, є шкідливими для власної культурної ідентичності.

З метою раціоналізації та підвищення ефективності діяльності у сфері культур­ної співпраці було розроблено єдиний фінансовий і програмний документ - про­граму "Культура 2000". Зазначений документ мав на меті створення, шляхом за­охочення співпраці діячів культури та мистецтв з іншими відповідними особами та організаціями держав-членів, спільного європейського культурного простору.

Європейський Союз має збалансувати свою діяльність щодо, з одного бо­ку, завершення формування спільного ринку та, з другого - щодо збереження національної спадщини. В прийнятій Радою відповідній Директиві сказано про те, що експорт культурних витворів, які мають художню, історичну або архео­логічну цінність, за межі Спільноти підлягає обов'язковому ліцензуванню в тій державі-члені, на території якої цей предмет законно перебуває.⁸ Водночас Ди­ректива встановлює механізм повернення власнику культурних витворів, неза­конно вивезених з території держави-члена ЄС після 1 січня 1993 року включ­но." Для цього встановлюється окрема судова процедура, яка регулює також і відповідну співпрацю компетентних органів держав-членів.

Жорстка ефективна система захисту авторських і пов'язаних з ними прав — це один з головних засобів, який дасть змогу захистити гідність і неза­лежність митців та виконавців та гарантувати, що європейська культурна творчість і продукція отримають необхідні ресурси. Тому авторське право за­хищене на рівні Європейського Союзу. Відповідна Директива гармонізує термін валідності авторського права в національних законодавствах держав-членів і встановлює його на рівні 70 років після смерті автора літературного, художнього, кінематографічного чи аудіовізуального твору.¹⁰ Для останніх двох категорій відрахування зазначеного терміну починається з моменту смерті ос­танньої безпосередньо причетної до її створення особи (режисер, автор сце­нарію, автор текстів, композитор). Окрім цього, цей документ регламентує за­хист основних суміжних прав (прав акторів, виробників фонограм, продюсерських агенцій тощо) протягом 50 років.

Спільна політика щодо захисту прав споживачів

Спільна політика щодо захисту прав споживачів товарів і послуг є вкрай суттєво для функціонування спільного ринку в інтересах громадян. її метою є забезпечення того, щоб 380 мільйонів європейських споживачів отри­мували якнайбільше вигід від діяльності підприємств в умовах спільного ринку та відігравали активну роль у його функціонуванні. Спільний ринок має сприя­ти формуванню максимального добробуту громадян і давати їм змогу вільно вибирати товари та послуги найкращої якості та прийнятної вартості безвідносно до їх походження або національності виробника. Мало того, в рамках спільного ринку в споживачів має бути такий самий рівень захисту, як і на внутрішньому ринку.

Стаття 153 ДЄСп ставить перед Спільнотою завдання сприяти захисту здоров'я й економічних інтересів споживачів, а також гарантувати їм безпеку та відповідне інформування. Досягнення зазначених цілей слід реалізовувати шляхом: (а) заходів, прийнятих у контексті формування внутрішнього ринку відповідно до статті 95 (гармонізація законодавств) та (б) заходів, які підтримують і відстежують відповідну політику держав-членів. За­для досягнення основної мети захисту прав споживачів відповідною резо­люцією Ради передбачено втілення положень про захист прав споживачів іншими політиками Спільноти.¹ Очевидно, що діяльність держав-членів у сфері захисту прав споживачів треба здійснювати у взаємозв'язку з іншими необхідними для функціонування єдиного ринку спільними політиками, насам­перед у галузі сільського господарства, рибальства, охорони навколишнього середовища та гармонізації законодавств.

Інформування споживачів

Програма з інформування споживачів має на меті забезпечення можли­вості порівнювати ціни на один і той самий продукт як у своїй країні, так і, за потреби, в інших державах-членах. Зазначення ціни є важливим методом за­безпечення захисту прав споживачів. Директива Спільноти встановлює поря­док, за яким на кожну одиницю виміру товару, який реалізує магазин, має бути зазначена ціна, щоб надати споживачам можливість порівняти та зробити оп­тимальний для себе вибір.² Продажна ціна та ціна одиниці мають бути одно­значними, чітко позначеними та легко прочитуваними. Треба, щоб вони співвідносились з ціною упаковки й відповідали заявленій кількості на основі положень національного законодавства та права Спільноти.

Маркування продукції є також одним із важливих методів досягнення більшої споживчої прозорості й забезпечення врівноваженої роботи на внутрішньому ринку.³ Для цього в листопаді 1993 року Комісія затвердила до­кументи щодо використання мов у процесі інформування споживачів, а також у процесі збуту харчової продукції.⁴ Попри те, що зазначені документи мають на меті врегулювання специфічних питань, їх прийняття стимулювало процес на­дання багатомовного характеру діяльності з інформування споживачів, а також вдосконалило співпрацю виробників, розповсюджувачів та споживачів щодо маркування продукції на внутрішньому ринку. Відповідні положення, насампе­ред щодо мовних вимог, торговельної марки, визначення кількості інгредієнтів тощо, містяться в директиві про маркування, презентацію та рекламування харчової продукції.⁰

Охорона здоров'я та фізична безпека

Зусилля, спрямовані на завершення формування внутрішнього ринку, ви­значили ефективний механізм реалізації справжньої політики в галузі охорони здоров'я та фізичної безпеки споживачів. В 1980-х роках забезпечення добро­буту громадян було одним із пріоритетних напрямків діяльності Спільноти. На підтвердження цього було створено узагальнену нормативно-правову базу щодо гарантування фізичної безпеки осіб як споживачів товарів -безвідносно до походження цих товарів. З цією метою було ухвалено Директиву про поступову уніфікацію законодавств держав-членів щодо продукції, склад якої не відповідає тому, що його вказано на її упаковці, і тим самим загрожує життю та здоров'ю споживачів.⁶ Зазначена Директива забороняє імпорт і роз­повсюдження або виробництво й експорт небезпечних імітаторів харчових продуктів. Такі продукти можуть вилучити з реалізації будь-яка держава-член, якій стало відомо про подібний факт, або Комісія.

Основна в контексті спільного ринку директива в цій галузі була ухвалена 1988 року та стосувалася безпечності іграшок.' Вона встановила загальні ви­моги безпеки, які мали застосовуватися до всіх іграшок, вироблених у Спільноті або імпортованих з третіх країн. На її основі європейські комітети зі стандартизації прийняли уніфіковані стандарти, що накладають на всіх вироб­ників іграшок зобов'язання контролювати те, щоб їхня продукція відповідала вимогам безпеки, визначеним у директиві. Таким чином зазначений документ сприяє вільному обігові товарів й одночасно заохочує ви­робництво високоякісних і безпечних іграшок для юних європейців.

Отож розрізняють такі аспекти, як гігієна харчового виробництва і питан­ня здоров'я тварин та офіційного контролю, що дало змогу чітко визначати межі відповідальності операторів ринку харчового виробництва та компетент­них органів у державах-членах. Ключовим пунктом нового законодавства є те, що кожна дійова особа харчового ланцюга нестиме цілковиту відповідальність за безпеку харчових продуктів; при цьому до продуктів і всіх операторів (від лану до столу) застосовуватиметься єдина прозора політика щодо гігієнічних вимог і ефективні інструменти, що гарантують безпеку їжі та протидію можли­вим кризовим ситуаціям у галузі. Будь-яка держава-член, яка порушує закони Спільноти щодо харчових і кормових продуктів, може бути покарана із застосу­ванням адміністративних заходів та фінансових санкцій.

Політика Спільноти щодо безпеки харчових продуктів базується на прин­ципі попередження. Цей принцип є невилучною частиною структурованого підходу до аналізу ризиків, що грунтується на оцінюванні та врегулюванні ризи­ку, а також на інформуванні про нього громадськості. Принцип попередження стає актуальним, коли наукова інформація є недостатньою чи неоднозначною, а також коли попередні результати наукових досліджень дають певні підстави для висновку про такий рівень потенційної небезпечності продукту для людей або навколишнього середовища, флори чи фауни, який є несумісним з рівнем за­хисту, встановленим Європейським Союзом.¹⁴1 справді, відповідно до практики Європейського Суду, коли виникають сумніви стосовно ризику для життя або здоров'я людини, інституції Спільноти уповноважені застосовувати запобіжні заходи, не чекаючи, доки реальність і серйозність такого ризику підтвердиться практикою.¹³

Згідно з принципом попередження, окрема директива має на меті контроль за свідомим поширенням у природному довкіллі та виведення на ринок генетично модифікованих організмів (ГМО) як таких чи в складі продуктів¹⁶. На продук­тах, що містять ГМО, мають бути чіткі позначки, а громадськість слід заздалегідь поінформувати про виведення на ринок таких продуктів і надати пояснення. Країни-члени мають створити державний реєстр усіх місць вирощування ГМО й узгодити графік виведення з ужитку у виробництві ГМО гена стійкості до ан­тибіотиків, як маркера; останній може завдати шкоди здоров'ю людей і природ­ному довкіллю. Використання генетично модифікованих мікроорганізмів дозво­лено тільки обмежено.¹⁷ Спеціальний регламент передбачає механізм простежу­вання продуктів з ГМО або зі вмістом ГМО, а також харчових і кормових про­дуктів, вироблених з ГМО. Регламент має на меті спростити точне маркування, нагляд за впливом на довкілля і за змоги — на здоров'я, а також застосування в разі потреби відповідних заходів подолання кризи, також із вилученням продажу.

Отож розрізняють такі аспекти, як гігієна харчового виробництва і питан­ня здоров'я тварин та офіційного контролю, що дало змогу чітко визначати межі відповідальності операторів ринку харчового виробництва та компетент­них органів у державах-членах. Ключовим пунктом нового законодавства є те, що кожна дійова особа харчового ланцюга нестиме цілковиту відповідальність за безпеку харчових продуктів; при цьому до продуктів і всіх операторів (від лану до столу) застосовуватиметься єдина прозора політика щодо гігієнічних вимог і ефективні інструменти, що гарантують безпеку їжі та протидію можли­вим кризовим ситуаціям у галузі. Будь-яка держава-член, яка порушує закони Спільноти щодо харчових і кормових продуктів, може бути покарана із застосу­ванням адміністративних заходів та фінансових санкцій.¹'

Політика Спільноти щодо безпеки харчових продуктів базується на прин­ципі попередження. Цей принцип є невилучною частиною структурованого підходу до аналізу ризиків, що грунтується на оцінюванні та врегулюванні ризи­ку, а також на інформуванні про нього громадськості. Принцип попередження стає актуальним, коли наукова інформація є недостатньою чи неоднозначною, а також коли попередні результати наукових досліджень дають певні підстави для висновку про такий рівень потенційної небезпечності продукту для людей або навколишнього середовища, флори чи фауни, який є несумісним з рівнем за­хисту, встановленим Європейським Союзом.¹⁴1 справді, відповідно до практики Європейського Суду, коли виникають сумніви стосовно ризику для життя або здоров'я людини, інституції Спільноти уповноважені застосовувати запобіжні заходи, не чекаючи, доки реальність і серйозність такого ризику підтвердиться практикою.

Захист економічних та правових інтересів

Із розвитком процесу відкриття ринків постала потреба уніфікації заходів із захисту економічних інтересів споживачів у спільному ринку. Отож прийнята 1984 року директива була спрямована на захист споживачів, трейдерів і пе­ресічних громадян від неправдивої реклами та її негативних наслідків/" Історичне значення цього документа полягало в означенні поняття "неправдивої реклами", або рекламної інформації, яка вводить в оману того, кому вона адресо­вана. Така концепція була дуже корисною в період, коли через розвиток інформаційних технологій, насамперед телебачення й інтернету, феномен рекла­ми набув транснаціональних рис. Якщо користувач дійшов висновку, що реклам­на презентація ввела його в оману, він може порушити проти виробника судову справу. Поправки до цієї директиви, ухвалені 1997 року, запровадили уніфіковану регуляторну процедуру щодо порівняльної реклами — тобто рекла­ми, яка явно чи неявно вказувала на конкурента чи пропоновані ним товари чи послуги. Таку рекламу дозволяли здійснювати за дотримання певних умов: вона має бути правдивою - у тому сенсі цього слова, що його означає директива; вона має об'єктивно порівнювати матеріальні, відповідні одна до одної, об'єктивні та репрезентативні якості товарів і послуг - зокрема ціни; вона не мусить бути при­чиною плутанини між торговельними марками та брендами чи дискредитувати й шкодити торговельній марці, товарам, послугам або діяльності конкурента.

Директива стосовно відповідальності за неякісні продукти запровадила концепцію "відповідальності за ризик", що його спричинюють останні.²' Ви­робник таким чином може нести відповідальність незалежно від того, чи винен він у такій ситуації. Отже, на нього покладається завдання доведення своєї без­винності. Відповідальність поширюється також на постачальників та осіб, що виступають у цьому амплуа (наприклад, на дистриб'юторські мережі). Спожи­вачі мають обов'язкову дворічну гарантію на товар, придбаний у Європейському Союзі.^и Гарантія застосовується до будь-якого бракованого продукту й покладає на його продавця зобов'язання відремонтувати проданий товар або замінити його.

Певна кількість директив стосується контрактних відносин. Першочерго­ву увагу Спільнота приділяє захистові прав споживачів у питаннях укладання контрактів поза межами комерційних закладів (так звана агентська комерція). Одна із зазначених директив дає споживачам право протягом семи днів переглянути умови або навіть розірвати контракт, укладений на умовах агентської комерції. Своєю чергою, агент повинен письмово поінформувати споживача про таке його право.

Директива щодо дистанційного управління фінансовими операціями мала на меті запровадження загальних правил для укладання контрактів по телефо­ну, через факсимільний зв'язок або інтернет-мережу. Вона забезпечувала спо­живачів такими необхідними для них захистом і правами, а також підвищувала конфіденційність при здійсненні електронної комерції як усередині держави-члена, так і поза її межами.²⁴ Серед положень документа слід виділити насам­перед заборону практики зобов'язання споживача сплачувати за незамовлену послугу ("торгівля із розрахунком на інертність споживача", коли товари поси­лають без замовлення, а потім продавець вимагає оплати за них); обмеження практики проведення незамовлених телефонних розмов і розсилання елек­тронної пошти ("cold calling" та "спамінг", розсилання практично безкорисної інформації, як правило, реклами); зобов'язання перед укладанням контрактів забезпечувати споживачів повною інформацією щодо його умов; а також право споживача відмовитись від укладеного контракту протягом визначеного періоду, за винятком випадків, коли є ризик спекуляції.

Таким же чином директива забезпечує й мінімальний захист прав споживачів за участі в дистанційній комерції безвідносно до методу її здійснення (поштове за­мовлення, телефон, факсимільний зв'язок, комп'ютер, телебачення тощо) та різновиду товару чи послуги, за винятком фінансових послуг. У такий спосіб Комісія прагнула заздалегідь поінформувати споживачів та забезпечити прозорість всіх відповідних операцій. Коли робиться будь-яка пропозиція стосовно товару чи послуги та готується відповідний контракт, передусім надають вичерпну інформацію щодо походження постачальника та комерційної природи контракту. До інших подробиць, які слід роз'яснювати одразу, належить ціна запропонованого товару чи послуги, технічні характеристики, умови оплати та термін, протягом якого можна відмовитись від укладеного контракту. Перед тим як представити споживачеві оплачувані товари чи послуги, потрібно заручитися його згодою. Споживач протягом семи робочих днів має право відмовитись від укладеного контракту. Постачальник, який не виконав своїх зобов'язань, мусить, у свою чергу, повернути сплачені гроші.

Інша директива регулює питання стосовно некоректних умов контрактів,укладених між споживачами та різними спеціалістами. Нею встановлено чіткий розподіл між контрактними -умовами, що обговорювали сторони, та тими, про як\ споживач не має чіткого уявлення. Неузгоджене положення контракту, якщо воно створює значну неузгодженість між правами та обов'язками сторін не на користь споживача, розцінюється як некоректне. Директивою було також запро­ваджено практику, коли споживачі не можуть бути зобов'язані виконувати неко­ректні умови контракту; відповідальність за імплементацію ефективних засобів протидії подібним проявам некоректності, коли спеціалісти вносять до відповідних контрактів незрозумілі для споживача положення та не пояснюють їх.

У Європейському Союзі існує й уніфікована практика захисту прав спожи­вачів, які, купуючи ті чи ті товари або послуги, користуються кредитними схе­мами. Директива про кредитування споживачів зобов'язує держав-членів за­стосовувати спільні правила для всіх форм кредитування. Таким чином ство­рюються рівні умови для діяльності в цій сфері, а також забезпечується захист прав споживачів безвідносно до національності останніх. Це забезпечується шляхом певних установлених гарантій, насамперед підрахунком оптимальної щорічної процентної ставки та всіх вартісних чинників, які споживач має вра­ховувати при одержанні кредиту. Поправки до директиви, ухвалені 1988 року, встановлюють єдину для всієї Спільноти формулу розрахунку відсоткової став­ки за користування кредитом.

Директива Ради стосовно комплексного туризму, а також організації відпусток і свят захищає мільйони туристів від можливих корупційних дій тури­стичних операторів.²⁸ Контрактні умови мають бути зафіксовані на папері, а спо­живач обов'язково має отримати його копію. Представлена інформація має бути правдивою: рекламні брошури, підготовлені для споживачів, мають містити точну й легкозрозумілу інформацію про ціни, транспортні засоби, рівень проживання, розташування отелю, категорію тощо. Зазначені для споживачів ціни взагалі не можна переглядати, якщо подібна можливість не обумовлена в контракті. Навіть коли є ймовірність додаткових витрат, це має здійснюватись на певних умовах. Якщо організатор відміняє подорож, споживач має право або на інший тур відповідної чи вищої якості, або на відшкодування всіх сплачених коштів. Спожи­вач також має право на компенсацію, якщо організатор не забезпечив надання значної частини обумовлених послуг. І нарешті, організатор подорожі або тури­стична агенція повинні гарантувати, що в разі їх банкрутства або втрати ними дієздатності всі сплачені кошти буде відшкодовано, а також забезпечена ретріація споживача.

Водночас директива забезпечує захист осіб, що при здійсненні транскордон­них подорожей придбали права тимчасового користування на один чи декілька об'єктів нерухомості. Покупець має отримати повну інформацію про зазначений об'єкт або об'єкти, їх розташування, комунальні послуги, до яких покупець мати-те доступ, та умови, на яких такий доступ забезпечуватиметься, період перебу­вання, ціну та суму зборів, які йому треба сплатити. Контракт та опис нерухомостіють бути підготовлені також і офіційною мовою (мовами) держави-члена ільноти, де покупець житиме, або, на прохання останнього, мовою (або однією держави-члена, де покупець мешкає. Крім цього, продавець повинен дати купцеві офіційний переклад контракту мовою держави-члена Спільноти, де розташована нерухомість. І знову ж таки, в будь-якому разі покупець протягом 10 має право без пояснень розірвати контракт. Відповідно протягом цього терміну покупцеві заборонені будь-які авансові платежі.