Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
otvety_na_ekzamen_s_adminki (1).docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
07.09.2019
Размер:
276.26 Кб
Скачать

60. Позбавлення спеціального права як вид адміністративного стягнення.

Позбавлення спеціального права (ст. 30 КУпАП), наданого даному громадянинові, застосовується як обмеження правосуб’єктності громадян в адміністративному порядку за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом. Даний адміністративний захід застосовується до осіб, які мають спеціальний адміністративний статус.

Законодавець серед таких стягнень називає лише позбавлення права керування транспортними засобами і права полювання. При цьому позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв’язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог установлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння.

Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

61. Порядок формування Кабінету Міністрів України.

Порядок формування Кабінету Міністрів України відповідає так званій позапарламентській моделі утворення уряду, в якій провідна роль належить Президенту (главі держави).

Порядок формування Кабміну регулюється КУ та ЗУ «Про Кабінет Міністрів України».

Згідно із ст. 114 Конституції, до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України визначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України.

Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, призначаються на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

При формуванні нового складу Кабінету Міністрів України новопризначений Прем'єр-міністр України вносить Президенту України подання про призначення членів Кабінету Міністрів України. Подання може вноситися як єдиним списком, так і окремо на кожну посаду члена Кабінету Міністрів України.

На кожну посаду члена Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України вноситься одна кандидатура.

За результатами розгляду подання Прем'єр-міністра України Президент України приймає рішення щодо призначення внесених кандидатур на посади членів Кабінету Міністрів України або доручає Прем'єр-міністрові України внести нове подання щодо персонального складу Кабінету Міністрів України або щодо кандидатур на окремі посади членів Кабінету Міністрів України. Нове подання вноситься Прем'єр-міністром України у визначений Президентом України строк із додержанням вимог, передбачених цією статтею.

Рішення про призначення членів Кабінету Міністрів України може прийматися як списком, так і щодо окремих посад членів Кабінету Міністрів України.

62. ЗАХОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ І ДИСЦИПЛІНИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ.

Законність є об’єктивним та необхідним явищем суспільного буття. Її зміст закріплений конституційними нормами, передбачаючи, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Законність є багатоаспектною правовою категорією, а тому розглядається як:

принцип державної діяльності;

метод державного управління суспільством;

режим системи взаємовідносин населення з органами державної влади.

Ознаки законності і сфері управління:

загальнообов’язковість дотримання законів щодо всіх без винятку юридичних і фізичних осіб, що забезпечує прояв верховенства права;

єдність законності у розумінні, тлумаченні та застосуванні закону на всій території держави;

недопущення протиставлення законності і доцільності, оскільки сам закон є вищим ступенем доцільності.

Не менш складним є поняття „дисципліна” як сукупність узгоджених дій, організованості та порядку. Відповідно, міра і глибина реалізації державними органами управлінської функції багато в чому залежить від стану дисципліни в суспільстві. Дисципліна — це одна із сторін законності. Вона виражає обов’язковий для всіх юридичних і фізичних осіб порядок взаємовідносин, дотримання встановлених норм і правил, виконання відповідних зобов’язань.

Як бачимо, сутність дисципліни полягає в неухильному дотриманні вимог порядку, що регламентований державою чи іншою недержавною інституцією. Що ж до державної дисципліни, то це означає неухильне дотримання вимог порядку та виконання правил, установлених повноважними органами держави, що ґрунтуються на законах та виконанні розпоряджень керівників.

Складовими державної дисципліни виступають: трудова, фінансова, технологічна, договірна та ін.

Буде доречним зауважити, що високоорганізованому і справжньому демократичному суспільству властива закономірність – чим вища організованість і дисципліна в ньому, тим ефективніше функціонує система демократії, повніше і поступально реалізуються права і свободи громадян.

Отже, законність і дисципліна — об’єктивно необхідні умови існування правової держави, що становлять основний зміст форм і методів державного управління, які закріплені у чинному законодавстві і з допомогою яких держава досягає бажаної позитивної поведінки в суспільстві.

Законність і дисципліну в державному управлінні забезпечують трьома основними способами — проведенням контролю, здійсненням нагляду й за допомогою звернень громадян.

Вітчизняні дослідники державного управління визначають, що головними напрямами здійснення контролю у сфері державного управління є: 1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, договірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної дисципліни; 2) використання державних ресурсів; 3)виконання природоохоронного законодавства; 4) добір і розстановка кадрів у державному секторі; 5) виконання соціальних програм та ін.

Контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності — нагляду, хоча їх поєднує єдина мета — забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи — перевірки, витребування звітів, пояснень та ін.

Серед дослідників науки адміністративного права не існує єдиної точки зору щодо поняття “нагляд”. Однак єдиним є визнання дослідниками нагляду як особливої форми контрольно-наглядової діяльності. При цьому вчені розглядають такі види нагляду:

прокурорський, що здійснюється органами прокуратури за додержанням і правильним застосуванням законів органами, підприємствами, громадянами…

судовий здійснюється суб’єктами судової влади в процесі конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства, забезпечуючи охорону прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ й організацій, державних і суспільних інтересів;

адміністративний — полягає у спостереженні за виконанням діючих у сфері управління різноманітних спеціальних норм, загальнообов’язкових правил, що закріплені в законах і нормативно-правових актах.

Реалізація конституційних прав громадян, щодо участі їх в державному управлінні відбувається через право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. У такий спосіб наші співвітчизники, а часто й іноземці сприяють забезпеченню законності та виконавчої дисципліни у сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Порядок та правовий механізм реалізації права громадян на звернення визначений Законом України “Про звернення громадян” вiд 2 жовтня 1996 р., який конкретизує вищевказані конституційні гарантії громадян України. Більше того, Закон уповноважує громадян звертатися й до об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

(Про звернення громадян можна розказувати чисто по закону, а про контроль і нагляд є ще дуже багато інформації в книжці Берлача)

63. УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЮ СФЕРОЮ.

( в конспекті давав несистемно скорочений виклад книжки…питання дуже об’ємне – виділяла найголовніше)

Конспект

Адміністративно-правове регулювання цієї сфери спрямоване на забезпечення естетичного, морального, культурного та духовного виховання особи та соц захисту.

Включає в себе: управління освіти і науки, спорту, культури, охорони здоров’я, соціальної політики.

Стаття 55 Конституції України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту. При цьому повна загальна середня освіта є обов’язковою.

Законодавство України про дошкільну освіту базується на Конституції України і складається із Законів України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту »інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Основними принципами освіти в Україні є: доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; науковий, світський характер освіти; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв’язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Відповідно до Закону (ст. 28) система освіти складається з навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Водночас структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

До державних органів управління освітою в Україні належать: Міністерство освіти і науки молоді та спорту України; міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади; Вища атестаційна комісія України; Міністерство освіти Автономної Республіки Крим; місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Стимулювання і охорона прав суб’єктів цієї діяльності забезпечуються шляхом створення найбільш сприятливого для науковців правового підґрунтя в цій сфері, що належить до однієї з найважливіших функцій держави. З цією метою 1 грудня 1998 р. Верховна Рада України в новій редакції прийняла Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, який визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.

З метою створення в Україні правової основи для одержання та використання науково-технічної інформації Верховна Рада України 25 червня 1993 р. прийняла Закон України “Про науково-технічну інформацію”, який визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни.

10 лютого 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про наукову і науково-технічну експертизу”. Цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи регулювання суспільних відносин у галузі організації та проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень.

Закон України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 р., що визначає правові, фінансові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні. Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки формуються на п’ять років на підставі прогнозу розвитку науки і техніки і є складовими прогнозу економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період.

Право кожного в Україні на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування встановлено статтею 49 Конституції України.

Базовим правовим актом у сфері охорони здоров’я стали прийняті Верховною Радою України 19 грудня 1992 р. Основи законодавства України про охорону здоров’я, що визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Також Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України, яка спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя.

Закони України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 p., “Про донорство крові та її компонентів” від 23 червня 1995 p., “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 p., “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999 p., “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 p., “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 p. та інші нормативно-правові акти.

Органи:

Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення. МОЗ України у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство охорони здоров’я України”, затвердженим Указом Президента України від 24 липня 2000 року.

Завдання МОЗ України: забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розробка, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

Безпосередню участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення бере Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення (Державна служба), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МОЗ та йому підпорядковується.

На профілактику захворювань, охорону здоров’я населення, довкілля, захист прав громадян на безпечні умови їхньої життєдіяльності спрямована діяльність Державної санітарно-епідеміологічної служби України, яка функціонує відповідно до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 грудня 1994 р. та положення “Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 року.

Управління культурою та мистецтвом

З метою впорядкування та систематизації законодавства у сфері культури, Верховною Радою України 14 лютого 1992 р. було прийнято Основи законодавства України про культуру, що визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на:

– реалізацію суверенних прав України у сфері культури;

– відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України;

– забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості;

– реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей;

– соціальний захист працівників культури;

– створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Законодавство: «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” постала можливість створити правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні та встановити державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, законодавчих та нормативно-правових актів.

Про телебачення і радіомовлення” регулює діяльність теле- радіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.

Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” визначає правову основу системи Суспільного телебачення і радіомовлення України, яка створена задля всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації та забезпечення плюралістичного характеру мовлення в Україні.

Про кінематографію”

Про Національний архівний фонд та архівні установи” регулює відносини, пов’язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.

Про бібліотеки і бібліотечну справу”

Про музеї та музейну справу»

Про видавничу справу”,

Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”

Про охорону культурної спадщини”

Органи:

Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство культури АРК, обласні управління культури, концертні та художні колективи, бібліотеки, музеї, клуби, спеціальні навчальні заклади культури та мистецтв та ін. Сферою діяльності цих та інших органів управління є безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, видавнича та музейна справа та ін.

Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямована на забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики є Міністерство культури і мистецтв України (Мінкультури України), яке у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство культури і мистецтв України”, затвердженим Указом Президента України від 31 серпня 2000 року.

Мінкультури України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

Безпосередню участь у формуванні і реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини та координація діяльності органів виконавчої влади у цій сфері бере Державна служба охорони культурної спадщини (Служба), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінкультури і підпорядковується йому.

Врегулюванням процесу надання частот, на яких транслюються телевізійні та радіопроекти, займається Державний комітет України з телебачення і радіомовлення, який у своїй діяльності керується Конституцією України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, положенням “Про Державний комітет телебачення і радіомовлення України”, затвердженим Указом Президента України від 27 серпня 2003 р., та міжнародними актами і законодавством, що врегульовує питання діяльності у сфері інформаційної політики.

Задля забезпечення свободи слова і масової інформації, прав та законних інтересів споживачів (телеглядачів і радіослухачів), виробників і поширювачів масової звукової, візуальної, аудіовізуальної інформації і даних, розробки і здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення, раціонального використання природно обмеженого радіочастотного ресурсу держави, реалізації та контролю за додержанням законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення Законом України від 23 вересня 1997 р. створена Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Національна рада є конституційним, постійно діючим позавідомчим державним органом, підзвітним Верховній Раді України та Президентові України.

Держкомархів України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє цільові програми розвитку архівної справи і діловодства, визначає заходи щодо їх виконання; визначає вимоги щодо зберігання архівних документів, здійснює контроль за додержанням цих вимог, організовує зберігання архівних документів.

Управління фізичною культурою, спортом і туризмом

Правовою основою розвитку фізичної культури та спорту став прийнятий Верховною Радою України Закон України “Про фізичну культуру і спорт” від 24 грудня 1993 р., який визначає загальні правові, соціальні, економічні й організаційні основи фізичної культури і спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у зміцненні здоров’я громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту.

64. ЦЕНТРАЛЬНІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ТА ЇХ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА.

Закон України «Про центральні органи виконавчої влади».

9 грудня 2010 року Президент України оптимізував систему центральних органів виконавчої влади України

Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

Діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності.

Міністерства діють за принципом єдиноначальності. Інші центральні органи виконавчої влади діють за принципом єдиноначальності, якщо інше не передбачено законом.

Підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, не можуть здійснювати владні повноваження, крім випадків, визначених законом.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними особами публічного права. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади набувають статусу юридичної особи з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи.

Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Президентом України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. Очолює міністр.

Державна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова, якого призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. В Україні на сьогодні їх створено 25. Зокрема

Державна авіаційна служба

Державна архівна служба

Державна виконавча служба України

Державна казначейська служба України

Державна митна служба України та ін..

Державні агентства наділені управлінськими функціями щодо державного майна й надаватимуть послуги юридичним особам, які пов'язані з об'єктами державної власності. Серед них:

Державне агентство автомобільних доріг України 

Державне агентство водних ресурсів України

Державне агентство екологічних інвестицій України

Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України

Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України 

Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України 

Державні інспекції мають здійснювати нагляд та контроль за дотриманням і виконанням законодавства.

Державна інспекція техногенної безпеки України

Державна інспекція України з безпеки на морському та річковому транспорті 

Державна інспекція України з безпеки на наземному транспорті 

Державна інспекція України з контролю за цінами.

Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів

Державна інспекція України з питань праці

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання й повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконт-рольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його Толова, якого призначає на посаду Президент України за поданням Прем'єр-міністра України.

На сьогодні до них відносять:

Антимонопольний комітет України

Державний комітет телебачення і радіомовлення України

Фонд державного майна України

Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України

Національне агентство України з питань державної служби

65. ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ.

Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року (втрата чинності відбудеться 01.01.2013)

Стаття 3. Основні принципи державної служби

  • служіння народу України;

  • демократизму і законності;

  • гуманізму і соціальної справедливості;

  • пріоритету прав людини і громадянина;

  • професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

  • персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

  • дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

  • дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Закон України «Про державну службу», прийнятий 17.11.2011 (набуває чинності з 01.01.2013)

Стаття 3. Принципи державної служби

  • верховенство права;

  • патріотизм та служіння Українському народу;

  • законність;

  • рівний доступ до державної служби;

  • професіоналізм;

  • доброчесність;

  • політична неупередженість;

  • прозорість діяльності;

  • персональна відповідальність державного службовця.

66. СКЛАД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ (ПРОСТУПКУ).

Відповідно до ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність..

Склад адміністративного правопорушення (проступку) – це законодавчо закріплена сукупність об’єктивних і суб’єктивних його ознак, за наявності яких діяння вважається адміністративним правопорушенням і спричиняє адміністративну відповідальність. Виходячи з цього, винятково юридичний склад адміністративного правопорушення є єдиною підставою адміністративної відповідальності.

Структурними елементами складу адміністративного правопорушення є: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона.

Об’єктом адміністративного правопорушення (об’єктом посягання) є суспільні відносини, що виникають у сфері державного управління й регламентовані нормами галузей права та охороняються заходами адміністративної відповідальності.

Існуюча серед науковців-адміністративістів класифікація об’єктів адміністративних правопорушень (проступків) включає в себе:

загальний об’єкт, а саме суспільні відносини, що регулюються нормами галузей права та охороняються адміністративним законодавством (ухилення від подання декларації про доходи передбачає порушення норм податкового права, тоді як до порушників застосовується адміністративна санкція, передбачена ст. 164-1 КУпАП);

родовий об’єкт як окрема група однорідних суспільних відносин, що охороняються адміністративним законодавством, проявом чого є групування адміністративних правопорушень в главах Особливої частини розділу ІІ КУпАП (Глава 6 “Адміністративні правопорушення, що посягають на власність”). Таким об’єктом виступають: особистість, права і свободи громадян, суспільна безпека, власність, державний і громадський порядок, відносини в сфері економіки, встановлений порядок управління тощо;

видовий об’єкт як відокремлена і самостійна частина родового об’єкта, як то порушення права державної власності на тваринний світ (ст. 50) у сфері відносин власності. Таким об’єктом є суспільна мораль, честь, гідність громадян при дрібному хуліганстві і т. д.;

безпосередній об’єкт — ті конкретизовані суспільні відносини, що захищені нормами права і водночас потерпіли від діянь правопорушника, що підпадають під ознаки конкретного складу проступку (злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового слідства або дізнання (ст. 185-4));

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення включає в себе систему закріплених адміністративним законодавством ознак, що виражають стан зовнішньої поведінки правопорушника. При цьому об’єктивна сторона характеризується такими ознаками, як: протиправне діяння (дія чи бездіяльність); настання шкідливих наслідків; причинний зв’язок між протиправними діяннями і наслідками; час, місце, умови, спосіб і засіб вчинення правопорушення; систематичність протиправних діянь та ін. Якщо перша ознака (протиправне діяння) є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони адміністративного правопорушення, то решта ознак є факультативними, за винятком шкідливих наслідків і причинного зв’язку, які в матеріальному складі проступків (дрібне розкрадання, пошкодження телефонів-автоматів тощо) є обов’язковими їх ознаками.

Суб’єктом адміністративного правопорушення (проступку) є осудна (деліктоздатна) особа, яка вчинила описаний адміністративним законодавством склад правопорушення.

Серед суб’єктів адміністративних правопорушень виділяють юридичні та фізичні особи, хоча згідно з КУпАП такими є виключно фізичні особи. Більше того, даний закон нормативно закріплює ознаки фізичної особи як суб’єкта правопорушення, зокрема: вік особи, її осудність, закріплення в протоколі відомостей про неї, обов’язок особи щодо підписання протоколу, право особи виступати рідною мовою тощо. Водночас до юридичних осіб, що вчинили протиправні дії, застосовуються заходи правового впливу, хоча характер їхніх діянь та відповідальності за них не закріплений в адміністративному законодавстві, зокрема юридична відповідальність об’єднань громадян передбачена статтями 28–32 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р., суб’єктів господарювання — п. 7 ч. 3 ст.11 Закону України “Про державну податкову службу” від 4 грудня 1993 р., .

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення – це внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого ним правопорушення та його негативних наслідків. Дослідження всіх аспектів протиправного діяння передбачає обов’язкове з’ясування свідомо-вольового психологічного ставлення правопорушника до вчиненого ним діяння, тобто аналіз вини.

Розрізняють дві її форми: умисел та необережність.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]