34) Сучасний стан кодифікації амін. Зак-ва в Україні.

Кодифікація -,це науково обґрунтоване об'єднання в один комплексний акт адміністративно-правових норм, які знаходяться в різних актах, але одного інституту. Кінцевим результатом кодифікації завжди виступають кодекси, статути, положення.

 З огляду на це кодифікація процесуальних норм має першочергове значення. Тут необхідно прийняти такі законодавчі акти: Адміністративно-процедурний кодекс, Адміністративний процесуальний кодекс та новий Кодекс України про адміністративні проступки (доцільніша його назва — Кодекс адміністративної відповідальності).    У цілому при кодифікації адміністративного законодавства слід керуватися наступними положеннями:    а)  предметом кодифікаційних робіт повинні стати головні, найважливіші адміністративно-правові норми;    б)  не слід кодифікувати норми особливої частини адміністративного права, які мають міжгалузевий характер;    в)  необхідна роздільна кодифікація матеріальних та процесуальних норм адміністративного правова.

Після зміни на межі 80-90-х років минулого століття економічної та політичної систем, в Україні почали прийматись закони, що містили по одній або кілька норм, які також встановлювали склади адміністративних проступків та санкції у разі вчинення цих проступків. Така практика законотворчого процесу розвивалась доволі динамічно, що змусило парламентарів у кінцевому підсумку внести зміни до статті 2 КпАП і записати, що законодавство України про адміністративні правопорушення складається з цього Кодексу та інших законів України. Інакше кажучи, на рівні закону було визнано, що Кодекс про адміністративні правопорушення не регулює усіх правовідносин у сфері адміністративної відповідальності. Сучасний Кодекс України про адміністративні правопорушення є віддзеркаленням командно-адміністративних методів державного регулювання стосовно всіх сфер людського життя, а отже, він має бути не просто змінений, а скасований як такий, що не відповідає реаліям сьогодення.

Насиченість правового простору потребує не модернізації Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), а його безпосереднього революційного перетворення на нормативний акт, який поряд з Кодексом адміністративного судочинства та Адміністративним процедурним кодексом, стане базовим у державно-правовій сфері та охоплюватиме такі підгалузі, як адміністративне право, адміністративна деонтологія,адміністративне судочинство, дисциплінарне право, службове право, адміністративний процес. „Адміністрація (від лат. аdministration, аdministratio – керування, управління) – інституції, які здійснюють адміністративні функції управління у різних сферах суспільного життя”

.1) законодавці, говорячи про правопорушення, не могли не розуміти, що насправді йдеться про проступки;

2) називаючи діяння, спрямовані проти громадських або публічних правил, адміністративними правопорушеннями, законодавець не міг оминути саме адміністративні проступки (ст. 14 КУпАП України);

3) відмова від тоталітарних підходів до права призвела до таких змін у Кодексі. З одного боку, законодавець розуміє, що КУпАП України має містити норми, які повинні регулювати адміністративні (управлінські) відносини та захищати демократичні права громадян. З іншого, тоталітарне минуле перешкоджає проведенню дійсно демократичної адміністративної реформи, а в КУпАП України з’являються нелогічні за своєю суттю, змістом, структурною побудовою статті, які дисонують з іншими статтями цього кодексу;

4) постійні зміни у суспільному житті обумовлюють появу нових статей і навіть глав у кодексі. Наприклад, глави 13-А та 15-А Кодексу. В главі 15-А містяться статті, що регулюють відповідальність осіб, які, обіймаючи певні посади, порушують виборчі права громадян України (гл. 15-А Кодексу);

5) для вдосконалення законодавства та розширення сфери регулювання до існуючих статей постійно додають нові. Так, після ст. 188 КУпАП „Незаконна передача заборонених предметів особам, яких тримають у слідчих ізоляторах, установах виконання покарань” з’явилось ще 24 статті. Однак, що цікаво, усі вони стосуються адміністративної відповідальності громадянина перед чиновниками (державними службовцями) у разі, якщо не виконуються законні розпорядження останніх.