2) Література ндр: література «тих,хто повернувся» Автобіографічність літератури (Франц Фюман, Юрій Брезан, Кріста Вольф)

Восени 1989 року в НДР відбувся так званий Поворот[1] (Wende) - масові демонстрації протесту проти існування двох окремих німецьких держав, які несподівано завершилися відкриттям Берлінського муру (9 листопада 1989), послабленням контролю в соціалістичній Німеччині та остаточним злиттям НДР з ФРН (3 жовтня 1990). Попри ідилічні очікування «всенімецького раю», «об'єднання втрачених братів і сестер» (В. Лепеніз), «нечувана подія» возз'єднання вже на початку 1990-х років виявилася проблематичною: насильницька „вестернізація Сходу" (термін В. Ауфферманн), вандалізм щодо культури НДР (масове закриття східних університетів, скасування професур, нищення книжок, написаних в часи НДР, на звалищі в м. Еспенгайн в 1991 році), труднощі інтеграції східнонімецького населення до нових умов, криза самоідентифікації західних земель призвели до прояву глобального розриву всередині постульованої німецької єдності. Про це свідчать перші публікації на тему об'єднання: «У нас - табу на контакт»

Контрастні стереотипи обох держав - іронічна нація (ФРН) та світ священної диктатури (НДР) - вирізнялися цілісністю й завершеністю, чим завдячували не стільки умовам свого створення (45 років життя двох Німеччин нарізно [Krellner]), скільки моделям тлумачення, виробленим завдяки полярному позиціонуванню німецького суспільства перехідного періоду [Brüns]. По суті, заявлене ідеологами Возз'єднання розділеної нації обернулося об'єднанням двох різних країн, світоглядів, ментальностей. Процеси соціальної трансформації призвели до виникнення відчуття кризи переходу. Для суспільства, яке тяжіло до «елімінації незвичайного і непередбачуваного» та «перетворення події на рутину повсякдення» [Schirrmacher, 340], був характерний стан презентизму, до ознак якого І.Попова услід за Е. Тарковскі відносить:

- нездатність вибудувати образ майбутнього, - життя «сьогоднішнім днем», - ескапізм (остальгія), - соціальну пасивність громадян [Попова]

Написане в 1979, опубліковане червні 1990 року оповідання К.Вольф «Що лишається» («Was bleibt») стало приводом для політико-етико-естетичних дебатів щодо моральної та суспільної відповідальності автора[7] за свою (не)свідому співпрацю з владою. На прикладі К. Вольф письменники та літературні критики, згуртовані навколо журналів «ФАЦет» та «Цайт» (Ф.Шіррмахер, У. Ґрайнер, К.Г. Борер та ін.), закинули лівим інтелектуалам невиправдано авторитарну позицію прогресивного розуму, який обманює сам себе під впливом лівої ідеології. Внаслідок цього письменник, на їхню думку, приймає нав'язану йому функцію агента, що оформлює, озвучує та «натуралізує» (запроваджує в життя) панівну ідеологію. На думку Ф.Шіррмахера, культурне об'єднання Старих і Нових земель зазнало стільки труднощів саме через те, що більшість лівих інтелектуалів тривалий час після Повороту все ще намагалися врятувати ідею НДР [Schirrmacher].

Розщеплена письменниця-оповідачка у К.Вольф повсякчас переживає не лише зовнішній контроль системи у вигляді трьох шпиків, а й постійний нагляд імпліцитної Третьої Я - часом партнерки, часом - судді чи конвоїра. «Я невдоволено поцікавилася, хто її [Третю] призначив, і вона незворушно відповіла: Ти сама, сестро. ... Я сама. Хто саме. Яка зі складних істот, з яких «я сама» скомбінувала себе. Та, яка хотіла пізнати себе? Та, що прагнула себе вберегти? Чи та, третя, яка все ще намагалася танцювати під ту саму дудку, що й шпики надворі перед моїми дверима?». Крім того, як зазначали письменники, від самого заснування НДР інтелектуал був одним зі співорганізаторів нового життя після Другої Світової війни, він розглядав себе як партнера влади, який задає парадигму соціальної, чесної та відкритої держави, опозиційної фашизму (Б.Брехт, А.Зегерс, К.Вольф та ін.) [Schlesinger]. Захоплені своїм завданням «формувати мислення, чуття і вчинки людей, які будують соціалізм», письменники довгий час не усвідомлювали тиску ідеологічного апарату тоталітарної держави [Arnold]. Пізніше, відчувши свою творчу несвободу, більшість із них вдалися до внутрішнього дисидентства та «самоцензури»: за умови формальної лояльності до влади вони активно розробляли стратегії іронічного інакомовлення, непомітні для цензорів[8]. Як зазначав І. Наґель, соціально критичну, складну й іронічну літературу Східних земель «хвалили, доки вона заважала урядові НДР, проте її стали утискати, щойно вона почала заважати щастю Німеччини» [Nagel].

В ході наступної «Німецько-німецької суперечки про літературу» (1990-1991) питання «об'єднання без єдності» (вираз Й. Гьоріша) літератури Старих і Нових земель було розглянуто як результат кризи утопічного «парламенту духу» - унікальної гуманітарної сфери, якою післявоєнна література Німеччини не змогла стати внаслідок політичного розділення країни. Критики покоління «народжених після» закинули неправомірну політичну ангажованість та етичну нечесність не лише провладній літературі НДР, а й «Групі 47». На думку Ф.Шіррмахера, члени останньої не стільки боролися проти реакційної громадськості, як стверджувала офіційна легенда, скільки були «центром виробництва [західнонімецького типу] свідомості», «прогресивної ідентичності», необхідної для самопозиціювання післявоєнних генерацій ФРН [Schirrmacher]. Кінець «естетики совісті» (Gesinnungsästhetik - термін К.Г.Борера) - традиційної для німецької літератури тенденції політизувати й моралізувати мистецтво, зобов'язуючи його до вираження «громадської моралі, класових позицій, гуманітарних цілей чи екологічного апокаліпсису» [Neujahr] - було проголошено у 1990 році. Проте ця вимога деідеологізації мистецтва й повернення до автономного досвіду футуризму була сприйнята як ще одна політична спроба усунути авторитет (лівих) письменників старшого покоління, дискредитувати досвід критичної літератури ФРН та НДР з метою створення нової соціальної «норми» - нерефлексивної, позбавленої історичної відповідальності ідентичності споживача.

«Дебати про Крісту Вольф» та «Німецько-німецька суперечка про літературу» засвідчили ідеологізацію художньої літератури початку 1990-х як одного з полів реалізації владних відносин, в якому письменника позиціоновано як агента правих чи лівих політичних сил, що несе особисту відповідальність за соціальний та ментальний образ своєї країни. «Після Повороту історія пишеться широкими мазками: поети, митці, музиканти, живописці мають робити щось політичне, попри те що вони не знаються на політології» [Simpson]. В умовах деідеологізованого суспільства література набула статусу художньої практики, в якій естетика підпорядкована етичному та ідеологічному імперативу здійснення процесів акультурації Старих і Нових земель та формування спільнонімецького світогляду.

Написане в 1979, опубліковане червні 1990 року оповідання К.Вольф «Що лишається» («Was bleibt») стало приводом для політико-етико-естетичних дебатів щодо моральної та суспільної відповідальності автора[7] за свою (не)свідому співпрацю з владою. На прикладі К. Вольф письменники та літературні критики, згуртовані навколо журналів «ФАЦет» та «Цайт» (Ф.Шіррмахер, У. Ґрайнер, К.Г. Борер та ін.), закинули лівим інтелектуалам невиправдано авторитарну позицію прогресивного розуму, який обманює сам себе під впливом лівої ідеології. Внаслідок цього письменник, на їхню думку, приймає нав'язану йому функцію агента, що оформлює, озвучує та «натуралізує» (запроваджує в життя) панівну ідеологію. На думку Ф.Шіррмахера, культурне об'єднання Старих і Нових земель зазнало стільки труднощів саме через те, що більшість лівих інтелектуалів тривалий час після Повороту все ще намагалися врятувати ідею НДР [Schirrmacher].

Якою стала Німеччина після другої світової війни? Східна Німеччина перетворилася в ГДР, а от Західна стала цілком економічно благополучною країною. Однак проклін нацистського минулого тяжів над Німеччиною. Уже лунали заклики припинити національне самокатування, забути про гітлеризм. Ганс Шнір, наприклад, навряд чи зможе забути своє дитинство в нацистській Німеччині. Ганс ненавидить свогомать: вона нещира, скупа, а головне - звикла підкорятися пануючої в суспільстві ідеології, який би вона не була. При Гітлерові пані Шнір була переконаною нацисткою, що сліпо вірить своєму фюреру. Навіть свою рідну дочку Генріетту вона принесла в жертву фашистському Молохові. Тепер же, у цілком демократичної ФРН пані Шнір займається примиренням расових протиріч, тобто робить уже щось зовсім протилежне нацизму з повним переконанням у власній правоті. Вона не самотня у своєму пристосовництві. Гансу обурюють нацисти, з легкістю в демократів, що відскіпалися лише легенею переляком так чисто формальним каяттям.

Криста Вольф.

Криста Вольф, пожалуй, самая значительная писательница ГДР, символизировала собой, как и целое поколение представителей интеллигенции, альтернативную общественную систему в Германии. Вольф, остававшаяся членом СЕПГ до лета 1989 года, выступила против объединения Германии, так что уже вскоре вопрос о её месте в немецкой литературе стал предметом бурных споров.

Криста Вольф родилась в 1929 году в городе Ландсберг (ныне Гожув-Велькопольски в Польше) в семье коммерсанта. По окончании школы в Мекленбурге Вольф изучает германистику в Йене и Лейпциге. В 1949 году она становится членом СЕПГ. В 1961 году Вольф публикует своё первое произведение 'Московская новелла', получившее широкое признание в ГДР.

Одна из ее первых повестей – "Московская новелла" – считается одним из важнейших свидетельств истории литературы ГДР. О любви немецкой девушки и русского офицера запоем читали в восточной Германии. Другой роман о любви, разбитой надвое берлинской стеной – "Расколотое небо" – принес писательнице премию им. Генриха Манна и известность в Советском Союзе.

Почему общество ГДР потерпело крах?

С 1962 года Вольф занимается исключительно писательской деятельностью. Опубликованный в том же году роман 'Расколотое небо', который был почти сразу же экранизирован, стал первым большим писательским успехом Вольф, получившей за него премию имени Генриха Манна. В романе, действие которого происходит во время строительства Берлинской стены, Вольф касается проблематики разделённой Германии.

Впервые бурные дебаты вокруг Кристы Вольф разгорелись в 1989 году после публикации её рассказа 'Что остаётся'. Рассказ был опубликован уже после падения Берлинской стены, но написан он был ещё в 1979 году. В нём речь идёт о писательнице (в ней без труда можно узнать саму Вольф), находящуюся под постоянным наблюдением гэдээровской службы безопасности и пытающуюся найти новый язык, чтобы таким образом вырваться из строго контролируемого общества. Она отчаянно старается найти ответ на вопрос: почему общество ГДР потерпело крах. Констатируя в себе недостаточность мужества (хотя в 1976 году Вольф подписала протест против того, что власти ГДР лишили известного гэдээровского барда Вольфа Бирмана гражданства), писательница считает и себя в какой-то мере виноватой.

Критика материализма и капитализма

Вольф очень критически относилась к западному капитализму и материализму. После падения Берлинской стены Вольф призывала пойти 'третьим путём', то есть создать новое независимое, демократическое, свободное, социалистическое государство. Она опасалась, что Запад просто колонизирует восточную часть Германии. Многие представители западной интеллигенции, придерживающиеся правых взглядов, считали призывы Вольф весьма опасными.

Германия по-прежнему остаётся центральной темой в произведениях Кристы Вольф. Но теперь ситуацию в стране она не считает драматической.

ВОЛЬФ, Кріста (Wolf, Christa; нар. 18.03.1929, Ландсберґ, тепер Гожув-Велькопольскі, Польща) — німецька письменниця (до 1990 р. — письменниця НДР). Народилася в сім'ї комерсанта. Відвідувала школу, в 1945 р. — переїзд в Мекленбург. У 1949-1953 pp. вивчала германістику в університетах Єни та Лейпцига. У 1953—1959 рр. займалася науковою працею, редакторською та видавничою діяльністю в Берліні, у 1959—1962 pp. проживала в Галлі. Вольф розпочинала з критичних та есеїстичних робіт про сучасну прозу, виступала як укладач антологій літератури НДР. Вольф — улюблена учениця А. Зеґерс, від якої успадкувала здатність «вживання» в душі людей, в діалектику почуттів і думок. Славу Вольф принесла повість «Московська новела» («Moskauer Novelle», 1961) — історія кохання, історія двох зустрічей, розділених п'ятнадцятьма роками. Німецька дівчина Віра Бауер з волі долі в 1945 р. зустрічається з радянським офіцером Павлом Кошкіним. Незважаючи на те, що він важко поранений з вини дівчини, Павло рятує з вогню її молодшого брата. Розвитку стосунків перешкоджає переведення частини в інше місце. Друга зустріч відбувається через п'ятнадцять років у Москві. Павло працює тепер перекладачем і зустрічає делегацію медичних працівників, у складі якої є і Віра. Дія відбувається у двох часових пластах — в 1945 і 1960 pp., внутрішній монолог Віри перемежовується спогадами Павла. Через 20 років Вольф розкритикує свою першу повість: герої надто розсудливі, а дія надто детермінована. Літературна критика також звертала увагу на недоліки книги: новела могла би бути і ростоцькою, і лейпцизькою, і будь-якою іншою; змалювання Москви позбавлене контрастів, це погляд з вікна готелю та ін. У 1963 р. вийшла друком повість «Розколоте небо» («Der geteilte Himmel»), відзначена того ж року премією ім. Г. Манна. Наступного року вона була екранізована й отримала Національну премію НДР. Назва повісті метафорична: не лише існування з 1949 р. на німецькій землі двох держав з різним суспільно-політичним устроєм, а й кордону (окрім реальної Берлінської стіни), який проходить через душі людей, через їхню свідомість. Рита Зайдель, чи то після важкої аварії, чи то після спроби самогубства, потрапляє в санаторій, де роздумує про пережите, про свого коханого Манфреда Герфурта, який емігрує на Захід. Дія відбувається у цілком визначеному історичному контексті: зміцнення державного кордону 13 серпня 1961 р. Рита згадує навчання, працю на вагоноремонтному заводі, старого робітника Рольфа Метернаґеля — певний зразок нового ставлення до реальності. У повісті наявний також мотив «розрахунку з минулим»: батьки Манфреда були нацистами, він зневажає своє оточення, але виробити нове ставлення до родини не в змозі. Вольф, працюючи над повістю, відвідувала заводи, займалася економічними студіями, проте виробничі конфлікти змальовані менш яскраво, аніж суперечності в сімействі Герфуртів. У 1968 р. були опубліковані «Роздуми про Крісту Т.» («Nachdenken iiber Krista Т.») — без жанрового означення, але документальність книги досить умовна: це психологічний портрет реальної жінки, і водночас літературний образ. Крістіна Т. була подругою письменниці, тому в романі є невигадані цитати зі щоденників і листів, доповнені «роздумами» автора. Це певний «проект біографії» — тема, модна в літературі цього періоду, якщо, приміром, порівняти «Назву себе Гантенбайн» і п'єсу «Біографія: гра» М. Фріша. Найбільша мрія Крісті - побудова власного будинку на морському узбережжі; коли будинок збудовано, — смерть у 35 років від лейкемії. Вольф використовує прийом поліфонії, де її власний голос веде тему пам'яті. Книга тривалий час перебувала в центрі літературних дискусій (В. дорікали за недостатню дистанційованість від своєї героїні). «Роздуми про Крісту Т.» справили значний вплив на «жіночу літературу» НДР (див., наприклад, повість «Франціска Лінкерханд» Бріґітти Райман чи «Карен Б.» Герти Тетцнер). Наприкінці 60-х — поч. 70-х pp. Вольф багато часу та зусиль віддає літературній критиці (писала про Е. Штріттматтера, Б. Шульца, Х.Е. Носсака, про проблему зв'язку письменницьких поколінь, особливо багато про А. Зеґерс), кіносценаріям («Розколоте небо», «Тіль Уленшпігель», «Мертві залишаються молодими «). У 1974 р. побачила світ збірка оповідань «Унтер-ден-Лінден» («Unter den Linden») — новий щабель у творчості Вольф у плані пошуку нових способів зображення: фантастика, гротеск, пародія (у зв'язку з цією збіркою писали про вплив на письменницю Ф. Кафки та І. Бахман). В однойменному з назвою збірки оповіданні зображена прогулянка берлінською вулицею, причому сон і реальність переплітаються, конкретні деталі втягуються в процес підсвідомості. Друге оповідання — «Життєві погляди кота в новому варіанті» («Neue Lebensansichten eines Katers») — неприхована алюзія на Е. Т. А. Гофмана, але й зв'язок з популярною тоді темою суперечки «фізиків і ліриків». Кіт проживає в будинку професора прикладної психології, який працює над створенням системи «тотального щастя». Персонаж оповідання схожий на Мурра і претензійністю на вченість, і пишномовною манерою висловлюватися, але досяг, у порівнянні з ним, і «прогресу»: «душа —реакційна вигадка»; стверджує, що осягнув основи кібернетики та ін. Оповідання, таким чином, висміює як деякі негативні аспекти науково-технічної революції, так і вузьколобий раціоналізм. Героїня третього оповідання — «Дослід на собі» («Selbstversuch») — отримує можливість перетворитися в коханого мужчину, проникнути в його душу, яка виявляється егоїстичною і черствою, що не заважає, проте, цій жінці кохати свій «предмет», як і раніше.