29) Метафора «чужого» у творах письменників-екзистенціалістів.

Екзистенціалізм ( від лат. Ехіstеntia — існування) — течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської (Г. Марсель, Ж.-ГІ. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю). Екзистенціалізм розглядають також і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX століття. Серед останніх — французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Голдінг, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф, Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Елі ота, Р. Музіля, Акутагави Рюноске.

Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість під інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі», за висловом А. Камю. Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів («Нудота» Ж.-П. Сартра, «Сторонній» А. Камю, «Чужа кров» С. де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату Серена К'єркегора «Або — або», де йдеться про «самотню, на саму себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням». У к'єркеґорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи. «Тільки роман, — гадає Симона де Бовуар, — дає змогу відтворити в усій повній, специфічній, відзначеній своїм часом дійсності первісне бурління існування».

Вкінці 40початку 50х рр.. французька проза переживає смугу«засилля»літератури екзистенціалізму, який справив на мистецтво вплив,порівнянне лише з впливом ідей Фрейда. Склався в кінці XIX - початку XX століття в працях Гайдеггера і Ясперса, Шестова і Бердяєва. Як літературний напрямсформувався у Франції в роки другої світової війни в художніх творах і працяхтеоретичного характеру Альбера Камю, Жан-Поля Сартра і зробив істотний впливна всю післявоєнну культуру, перш за все на кінематограф (Антоніоні, Фелліні) та літературу (У. Голдінг, А. Мердок, Кобо Абе, М. Фріш).

У літературі початку століття екзистенціалізм був розповсюджений не так широко,однак він фарбував світовідчуття таких письменників, як Франц Кафка і ВільямФолкнер, під його «егідою» закріплювався в мистецтві абсурд як засіб і як поглядна людську діяльність у контексті всієї історії.

Екзистенціалізм - один з найпохмуріших філософських і естетичних напрямівсучасності. Людина в зображенні екзистенціалістів безмірно тяготиться своїміснуванням, він носій внутрішньої самотності і страху перед дійсністю. Життя безглузда, громадська діяльність безплідна, моральність неспроможна. У світінемає бога, немає ідеалів, є лише екзистенція, доля-покликання, якої людинастоїчно і беззаперечно підкоряється; існування - турбота, яку людина повиннаприйняти, бо розум не здатний впоратися з ворожістю буття: людина приречена на абсолютну самотність, його існування ніхто не розділить.

Практичні висновки екзистенціалізму жахливі: байдуже - жити або не жити, байдуже - ким стати: катом або його жертвою, героєм або боягузом, завойовником чи рабом.

Проголосивши абсурдність людського буття, екзистенціалізм вперше відкрито включив «смерть» як мотив докази смертності і аргумент приреченості людини і його «обраності». Детально опрацьовані в екзистенціалізмі етичні проблеми: свободи і відповідальності, совісті і жертовності, мети існування та призначення, широко увійшли в лексикон мистецтва століття. Екзистенціалізм приваблює бажанням зрозуміти людину, трагізм його спадку та існування; до нього зверталися багато художників різних напрямів і методів.