13) Феномен театру абсурду як заперечення принципів традиційного театру

Театр абсурду, або драма абсурду — абсурдистський напрямок у західноєвропейській драматургії й театрі, який виник у середині XX століття. В абсурдистських п'єсах світ зображений як безглузді, позбавлені логіки накопичення фактів, вчинків, слів і доль. Найбільш повно принципи абсурдизму були втілені в драмах «Голомоза співачка» (The Bald Soprano, 1950) французького драматурга Ежена Йонеско і «Чекаючи Годо» (Waiting for Godot, 1953) ірландського письменника Семюеля Беккета.

Особливості жанру

Театр абсурду заперечує реалістичні персонажі, ситуації й всі інші відповідні театральні прийоми. Час і місце невизначені й мінливі, навіть найпростіші причинні зв'язки руйнуються. Безглузді інтриги, діалоги, що повторюються, й безцільна балаканина, драматична непослідовність дій, все має одну мету — створення казкового, а можливо й жахливого, настрою.

Історія

Термін «Театр абсурду» вперше використаний театральним критиком Мартіном Ешліном (Martin Esslin), що написав 1962-го року книгу з такою назвою. Ешлін побачив у цих творах художнє втілення філософії Альбера Камю про безглуздість життя у своїй основі, що й проілюстрував у своїй книзі «Міф про Сізіфа». Вважається, що «Театр абсурду» йде коріннями у філософію Дадаїзму, поезію з неіснуючих слів й абстракціоністське мистецтво 1910-20-их. Незважаючи на гостру критику, жанр отримав популярність після Другої Світової війни, що вказала на значну невизначеність людського життя. Введений термін також зазнавав критики, з'явилися спроби його заміни на «Анти-театр» й «Новий театр».

За Ешліном, абсурдистсько-театральний рух базувався на постановках чотирьох драматургів — Ежена Йонеско (Eugene Ionesco), Семюеля Беккета (Samuel Beckett), Жана Жені (Jean Genet) і й Артура Адамова (Arthur Adamov), однак він підкреслював, що кожен з цих постановників мав свою унікальну техніку, що виходить за рамки терміна «абсурд». Часто виділяють наступну групу письменників — Том Стопард (Tom Stoppard), Фрідріх Дюрренматт (Friedrich Durrenmatt), Фернандо Аррабаль (Fernando Arrabal), Гарольд Пінтер (Harold Pinter), Едвард Олбі (Edward Albee) і Жан Тардью (Jean Tardieu). Натхненниками руху вважають Альфреда Жаррі (Alfred Jarry), Луїджі Піранделло (Luigi Pirandello), Станіслава Віткевича (Stanislaw Witkiewicz), Гійома Аполлінера (Guillaume Apollinaire), сюрреалістів і багатьох інших. (Вікіпедія)

14) Художній час і простір трагікомедії Семюеля Беккета «Чекання на Годо»

Беккет був секретарем у Джойса й учився в нього писати. “Чекаючи на Годо” - один з базових текстів абсурдизму. Ентропія представлена в стані очікування, причому це очікування - процес, початку й кінця якого ми не знаємо, тобто немає рації. Стан очікування - домінанта, у якій існують герої, при цьому не замислюючись, чи потрібно чекати Годо. Вони перебувають у пасивному стані.

У героїв (Володимир й Естрагон) до кінця немає впевненості, що вони чекають Годо в тому місці, де треба. Коли наступного дня після ночі  вони приходять на те ж місце до засохлого дерева, Естрагон сумнівається, що це те саме місце. Набір предметів той же, тільки дерево за ніч розпустилося. Черевики Естрагона, залишені ним на дорозі вчора, лежать на тім же місці, але він каже, що вони більші й іншого кольору. Знову бачимо гру реальності і нашого сприйняття її.

Ні ця, ні інші п.єси Беккета не відзначаються особливою життєрадісністю. і їх зовсім не можна назвати «оптимістичними трагедіями», типовими для «процвітаючого соціалізму». Але попри все в них присутній гуманізм, а також почуття жалю до людини, яка завжди зображується як особистість. Таке вже наше, сучасне розуміння людини. Найцінніше, що в ній є, - це її індивідуальність, неповторність. Саме цим вона і цікава. Герої Беккета відірвані від будь-якого суспільства. Вони нагадують уламки певного соціуму, але в той же час сприймаються як незалежні індивідууми. Владімір і Естрагон не мають минулого, виникає великий сумнів щодо існування їхнього майбутнього. Їхнє теперішнє - химерне дійство, в якому їхня роль скоріше пасивна, ніж активна. Все, що вони можуть зробити - це просто продовжувати існувати. «Естрогон. Завжди щось таке вигадуємо, від чого здається, нібито ми існуємо. » Навіть їхнє існування уявне, несправжнє. Вони самі не вірять в своє існування. Проте будь-які думки про смерть відкидаються єдиним аргументом - «Ми чекаємо на Годо». Міфічний Годо - все що в них було , є і буде. В навколишньому світі постійно відбуваються якісь непевні, незрозумілі зміни, єдиною константою залишається лише необхідність чекати на Годо. Саме в цьому чеканні Естрагон і Владімір марнують свої дні з ранку до вечора, а кожного вечора вони усвідомлюють, що Годо не прийшов. До чого ж може привести таке безплідне чекання? Наслідки не такі плачевні, як можна було б очікувати. Діді і Гого - це яскраві особистості з притаманною їм палітрою людських почуттів і переживань. Але в цій палітрі переважають трагічні кольори. Трагізм їхнього становища виливається у приступи сліпої жорстокості, під якою не відчувається зненависті. (Сцени з Поццо і Лакі) Але не зважаючи на весь трагізм ця п’єса не позбавлена здорового почуття гумору. Час від часу її герої кидають репліки, що викликають мимовільну посмішку. На мій погляд, ці люди не вельми страждають від своєї відірваності від світу. Вони є поза світом, а можливо і понад світом. Щоб не втратити своєї «самості» Естрагон і Владімір повинні створити свій власний світ і максимально обмежити втручання в нього інших. На зміну мовному буянню Джеймса Джойса прийшла красномовна і виразна стриманість Семюеля Беккета, здатного без слів, через зовні комічні ситуації, висловити всю бездонність розпачу. Твори Семюеля Беккета справді досить лаконічні, в них небагато слів, але відчувається велика напруга. (Інтернет)