3.5 Ціноутворення на підприємстві

Залежно від того, яку мету має підприємство на ринку, використовують різні підходи до ціноутворення (оптимізації цін). Такими цілями можуть бути [3]:

виживання на ринку – стає головною метою, коли ринок досяг майже граничної місткості (для збереження життєздатності підприємства можуть встановлювати низькі ціни, сподіваючись, що ринок буде чутливим до них);

максимізація прибутку – у цьому разі зіставляються попит і витрати на виробництво з альтернативними цінами і вибирають ту з них, яка забезпечить максимальний прибуток;

лідерство на ринку – досягається через зниження витрат і одержання високого і тривалого прибутку (установлюються низькі ціни з метою збільшення частки підприємства на ринку);

лідерство щодо якості товарів – передбачає встановлення відносно високих цін, які мають компенсувати високі витрати на науково-дослідні роботи і забезпечення якості.

За умов ринкової економіки існують вільні, фіксовані та регульовані ціни. Фіксовані ціни встановлюються адміністративно (державою), переважно на послуги першої необхідності, на товари (послуги), які монопольно виготовляються чи надаються державою (газ, електроенергія, пасажирський транспорт тощо). Регульовані ціни встановлюються для регулювання рівня рентабельності товарів першої необхідності, наприклад, хлібобулочних виробів, продуктів дитячого харчування тощо. Державою встановлюються ще й індикативні ціни – мінімальний і максимальний рівні цін. У решті випадків користуються вільними цінами, тобто цінами, які склалися на ринку під впливом попиту і пропозицій за домовленістю сторін – постачальників і споживачів.

З метою встановлення оптимального рівня цін, ураховуючи фактори, що впливають на ціни, а також прийняту підприємством ринкову стратегію, використовуються такі методи ціноутворення:

1) витратний метод («витрати + прибуток»);

2) отримання цільової норми прибутку;

3) оцінка споживної вартості;

4) пропорційне ціноутворення;

5) метод «очікуваного прибутку»;

6) метод швидкого повернення витрат.

За методом «витрати + прибуток» ціна (ЦІ) обчислюється за формулами:

Ц1 = С + П, (3.3)

де С – собівартість продукції, грн;

П – величина прибутку в ціні, грн.

Прибуток визначається як у грошовій формі, так і у відсотках до собівартості, виходячи із міркувань забезпечення як прибутковості продукції, так і її конкурентоспроможності. У ринковій економіці сфера застосування цього методу є обмеженою.

Установлюючи вільні ціни, за основу беруть собівартість і прибуток (планову рентабельність). Потім додають акцизний збір (для підакцизної продукції) і податок на додану вартість:

Ц2 = С + П + ПДВ, (3.4)

де Ц2 – ціна продукції з податком на додану вартість;

ПДВ – податок на додану вартість.

Ц3 = С + П + АЗ + ПДВ, (3.5)

де Цз – ціна продукції з акцизним збором і податком на додану вартість;

АЗ – акцизний збір.

Ц4 = С + П + АЗ + ПДВ + ТН, (3.6)

де Ц4 – роздрібна ціна продукції;

ТН – торгова націнка.

Залежно від того, кому реалізується продукція, встановлюються відпускні та роздрібні ціни. Відвантаження продукції здійснюється посередниками оптом або партіями за відпускними цінами. Посередники реалізують цю продукцію роздрібним торговим організаціям за цінами, які включають націнки, пов'язані зі збутом. Безпосередньо споживачам роздрібні торгові організації продають товари за роздрібними цінами, тобто з торговою націнкою. Продаючи товари за фіксованими цінами, торгові організації отримують торгову знижку.

За умов ринкової економіки ціни стають найважливішим фактором регулювання процесу виробництва та споживання і безпосередньо впливають на попит і пропозицію.

Специфіка ринкового ціноутворення полягає в тому, що витрати, пов'язані із виробництвом і збутом продукції, безпосередньо рівень цін не визначають.

Метод ціноутворення з урахуванням отримання цільової норми прибутку орієнтований на витрати і цільову норму прибутку. Підприємства намагаються встановити ціну, включаючи в неї прибуток, що планується у відсотках на інвестований капітал. При цьому використовується концепція беззбитковості і за встановлення ціни відповідно до цієї методики враховується залежність загальних витрат і виручки від обсягу продажу:

(3.7)

де Взм – величина змінних витрат на одиницю продукції, грн;

Впост – постійні витрати на дану продукцію за певний період (рік), грн;

Пзаг – загальна сума прибутку, яка має бути одержана за той самий період від продажу продукції, грн;

N – обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.

Метод оцінки споживної вартості ґрунтується на оцінці вигоди, яку матиме споживач від використання товару. Цьому методу ціноутворення властивий певний ризик внаслідок можливості невиправданого завищення або заниження ціни.

Метод пропорційного ціноутворення характеризується тим, що, користуючись ним, підприємства виходять не стільки з власних витрат, оцінки споживної вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів. За цього методу (його ще називають «за рівнем конкуренції») ціна встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів, тобто:

Ц = f (Ц1, Ц2,.. – , Цn), (3.8)

де n – кількість продавців аналогічної продукції;

f – функція цін на аналогічну продукцію.

Метод «очікуваного прибутку» застосовують найчастіше тоді, коли підприємство планує підписати контракт і, пропонуючи нижчі ціни, ніж інші підприємства, має шанси виграти боротьбу за контракт.

Метод швидкого повернення витрат використовується підприємствами з метою активного продажу великих обсягів продукції і швидкого повернення витрачених коштів. Такої поведінки дотримуються здебільшого виробники, які не впевнені в тривалому успіху їхньої продукції на ринку.

Існують ще й інші методи ціноутворення.

На практиці підприємства встановлюють не окремі ціни на окремі товари, а використовують систему цін, щоб продавати весь асортимент своїх товарів, ураховувати попит на різних ринках.

Виручка від реалізації продукції, робіт і послуг є основним джерелом відшкодування коштів на виробництво і реалізацію продукції, утворення доходів і формування фінансових ресурсів. За ринкової економіки обсягу продажу і виручці приділяється особлива увага. Від величини виручки залежить не тільки внутрішньовиробниче відшкодування витрат і формування прибутку, а й своєчасність і повнота податкових платежів, погашення банківських кредитів, які впливають на рівень виплачених відсотків, що в кінцевому підсумку позначається на фінансовому результаті діяльності підприємства.

Визначаючи суми грошових надходжень, необхідно враховувати залежність між ними, обсягом реалізації і зміною залишків дебіторської заборгованості, бо остання в Україні з року в рік зростає. Основна частка її – це заборгованість за внутрішніми розрахунками між підприємствами України. Залишається високою питома вага простроченої дебіторської заборгованості, що негативно впливає на грошові надходження підприємств.

Залежність грошових надходжень від реалізації продукції (робіт, послуг) і зміни дебіторської заборгованості визначається так:

Сума грошових надходжень = Сума реалізації +

+ Дебіторська заборгованість на початок періоду –

– Дебіторська заборгованість на кінець періоду.

Для того, щоб визначити суму грошових надходжень, необхідно прогнозувати величину дебіторської заборгованості станом на кінець періоду, що аналізується:

(3.9)

де Dс – строк погашення дебіторської заборгованості (строк оборотності);

АR – середні залишки дебіторської заборгованості;

Т – тривалість періоду, що аналізується (у нашому випадку 360 днів);

S – виручка від реалізації продукції.

На суму грошових надходжень підприємства значно впливають форми розрахунків із покупцями продукції.

Для забезпечення ефективності функціонування підприємства необхідно оптимізувати грошові надходження. У короткостроковому періоді це досягається через використання «системи прискорення – уповільнення платіжного обороту». Підприємством розробляються заходи, спрямовані на прискорення грошових надходжень і уповільнення їх виплат. Особливу увагу необхідно приділяти прискореному погашенню дебіторської заборгованості. На підприємствах України понад 70-90 % дебіторської заборгованості припадає лише на один її вид – дебіторську заборгованість за розрахунками за поставлену продукцію (наданий товарний кредит).

Крім доходів від реалізації продукції (товарів, послуг), підприємство отримує інші операційні доходи, які включаються в доходи від операційної діяльності.

Інші операційні доходи включають доходи від операційної діяльності підприємства у звітному періоді, крім доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг).

До інших операційних доходів належать:

дохід від реалізації іноземної валюти;

одержані штрафи, пеня, недоутримка;

дохід від списання кредиторської заборгованості, щодо якої минув строк позовної давності;

відшкодування раніше списаних активів (надходження боргів, списаних як безнадійні);

одержані гранти та субсидії;

інші доходи від операційної діяльності такі, що не знайшли відображення у названих вище доходах, зокрема доходи від операцій із тарою, від інвентаризації тощо;

дохід від реалізації інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій) – виробничих запасів, малоцінних та швидкозношуваних предметів;

дохід від операційної оренди активів (майна), крім фінансової, якщо ця діяльність не є предметом (метою) створення підприємства.

дохід від операційної курсової різниці за операціями в іноземній валюті (активами і зобов'язаннями підприємства), пов'язаними з операційною діяльністю підприємства.

Підприємство має право здавати в оренду (лізинг) нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання, техніку).

Підприємства, як згадано вище, можуть також одержувати доходи у формі курсової різниці.

Курсова різниця – це різниця між оцінками однакової кількості одиниць іноземної валюти за різних валютних курсів. Валютний курс – це встановлений Національним банком України курс грошової одиниці України до грошової одиниці іншої країни.

Перерахунки іноземної валюти в Україні в національну здійснюються відповідно податкового обліку за податковим законодавством, а бухгалтерського – за П(С)БО 21 «Вплив валютних курсів».

За податковим обліком підприємства отримують дохід у формі додатної курсової різниці за таких перерахунків:

залишків іноземної валюти на поточних рахунках у банках у національну валюту України на кінець звітного періоду (перерахунки здійснюються за квартал). У бухгалтерському обліку це буде не операційна курсова різниця;

операцій в іноземній валюті за здійснення зовнішньоекономічної діяльності, де валюта використовується як засіб платежу в розрахунках між резидентами і нерезидентами, а на дату здійснення операцій треба враховувати зміну валютного курсу.

До операцій в іноземній валюті відносять господарські операції, вартість яких визначено в іноземній валюті, або операції, які потребують розрахунків у іноземній валюті.

Курсові різниці, що виникають від фінансової та інвестиційної діяльності, є не операційними.

Додатні курсові різниці від перерахунку грошових коштів в іноземній валюті та інших монетарних статей, пов'язані з операційною діяльністю, класифікують як інші операційні доходи. Додатні курсові різниці, що виникають у процесі здійснення фінансових інвестицій у господарські одиниці за межами України, відображаються у складі іншого додаткового капіталу. Від'ємну суму курсової різниці вираховують із суми власного капіталу підприємства.

При ліквідації господарської одиниці за межами України нагромаджена додатна сума курсових різниць, відображених у складі іншого додаткового капіталу, включається до складу доходу того звітного періоду, в якому визнано прибуток від реалізації фінансової інвестиції.

Одержані штрафи, пеня, недоутримка та інші санкції за порушення господарських договорів, які визнані боржником або щодо яких одержані рішення суду, арбітражного суду про їх стягнення, а також про суми з відшкодування зазнаних збитків.

Відшкодування вартості раніше списаних активів (надходження боргів, списаних як безнадійні).

Дохід від списання кредиторської заборгованості, що виникла у ході операційного циклу, по закінченні строку позовної давності (трьох років з дати її виникнення), якщо інше не передбачено законодавством.