14. Класифікація злочинних діянь за кримінальними кодексами сша

США

Злочинні діяння відповідно до положень кримінального законодавства класифікуються на фелонії, місдімінори, порушення і дорожні проступки.

Фелонія – це посягання, за яке може бути призначене покарання тюремним висновком на термін понад 1 рік.

Місдімінор є посяганням, яке карається тюремним висновком на термін від 15 днів до 1 року.

Порушення – це посягання, за яке не може бути призначене покарання тюремним висновком терміном понад 15 днів.

Дорожні проступки – будь-яке порушення правил дорожнього руху, вказане в Дорожньо-транспортному законі.

У деяких штатах передбачені і інші критерії віднесення злочинного діяння до фелонії.

Так, в КК Каліфорнії (§ 17, 19) – це позбавлення волі з поміщенням засудженого до центральної в'язниці штату і смертна кара, а місдімінор – це штраф до 1 тис дол. або позбавлення волі строком до 6 місяців з поміщенням особи до окружної в'язниці штатів.

У всіх штатах передбачена класифікація фелоній і місдімінорів за класами (A, B, C, D, E) залежно від мінімального і максимального терміну позбавлення волі.

Наприклад, КК штату Нью-Йорк, Зразковий КК, § 3559 розділу 18 Зводу законів США:

Фелонії :

А – смертна кара або довічне позбавлення волі,

В – 25 років і більше,

С – 10-25 років,

D – 5-10 років,

Е – 1-5 років позбавлення волі;

Місдімінори:

А – 6-12 міс.,

В – 30 дн. - 6 міс.,

С – 5-15 дн. позбавлення волі;

Порушення – позбавлення волі до 5 днів і інші покарання.

З усіх злочинів фелонії виділяються як категорія серйозних злочинів або по самій своїй природі, або внаслідок того, що вони здійснюються особливо часто.

По американской материально-правовой классификации пре­ступления делятся на две группы: 1) опасные преступления - фелонии

и 2) менее опасные -мисдиминоры. Ко второй группе относятся, как правило, те преступления, за которые может быть назначено на­казание до одного года лишения свободы и (или) штраф, а к первой - все остальные. Из второй группы выделяется, как правило, подг­руппа- незначитeтельные мисдиминоры, или нарушения. Вот как определены эти преступные деяния в УК штата нью-Йорк. Согласно § 10.00, фелония - ЭТО посягательство, за которое может быть назначено тюремное заключение на срок свыше одного roда, мисдиминор ­посягательство, за которое может быть назначено тюремное заклю­чение на срок от 15 дней до одного года. Фелония и мисдиминор относятся к категории преступлений. Нарушение - посягательство, за которое может быть назначено тюремное заключение сроком до 15 , дней, - преступлением, согласно УК штата Нью·Йорк, не является.

15. Кримінальна відповідальність: її поняття, підстави та форми в різних правових системах

Кримінальна відповідальність - вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі, накладається судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'язання особистого, майнового чи організаційного характеру. Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі. Отже, тільки Кримінальний кодекс України встановлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарання, передбачає підстави, порядок, межі їх призначення. По-друге, кримінальна відповідальність застосовується лише судом і лише до особи, винної у вчиненні злочину. По-третє, кримінальна відповідальність - це обов'язки злочинця особистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організаційного (позбавлення права мати певну посаду) характеру. У ст. З КК України передбачено підстави кримінальної відповідальності, В ній зазначено, що кримінальна відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необережно вчинила діяння, яке передбачено кримінальним законом як суспільне небезпечне. Сукупність ознак, які визначають діяння як злочин, має назву "склад злочину". Тому часто стверджують, що єдиною підставою кримінальної відповідальності є наявність складу злочину.

У кримінальному праві сучасних зарубіжних країн (Франції, Англії, США, ФРН), як правило, не існує чіткої системи обставин, що виключають злочинність діяння, аналогічно закріпленої в діючому українському Кримінальному кодексі (за винятком, мабуть, Франції). Крім того, такі обставини називаються або обставинами, що виправдують (захистами) — в Англії і США, або виправдувальними фактами, що звільняють від кримінальної відповідальності, — у Франції, або обставинами, що виключають протиправність чи провину — у ФРН і т.д. Оцінка природи цих обставин, підхід до них якісно інші, ніж в українському праві.

У законодавстві Англії немає чіткого переліку обставин, що виключають кримінальну відповідальність (злочинність діяння), тому про систему таких обставин можна судити лише на основі положень кримінально-правової доктрини і судової практики з конкретних кримінальних справ (регулювання даного питання загальним правом). Звичайно англійські автори виділяють наступні основні обставини (захисти), що можуть служити підставою для звільнення від кримінального переслідування:

1) необхідна оборона і попередження злочину;

2) необхідність;

3) виконання наказу начальника;

4) згода потерпілого;

5) примус жінки до здійснення злочину з боку її чоловіка;

6) фізичний чи психічний примус;

7) фактична помилка.

В Англії питання про необхідну оборону частково розв’язується Законом про карну юстицію 1967 р. У ст. 3 Закону передбачено, що особа може застосувати "розумну силу" для попередження здійснення іншими особами злочину або для проведення законного арешту злочинця чи підозрюваного. Як видно, дана норма дуже обмежено регламентує цей правовий інститут, що є специфічною особливістю англійського кримінального права.

Американське кримінальне право характеризується системою захистів, при яких:

1) виключається кримінальна відповідальність;

2) виключається винність;

3) виключається караність діяння.

Обставинами, що виключають кримінальну відповідальність, американське право називає фізичний чи психічний примус до здійснення злочинного діяння, провокація, розпорядження чи санкціонування правом, необхідна оборона, крайня необхідність. Американському праву характерна регламентація правомірності застосування фізичної сили взагалі: при проведенні хірургічних операцій, при використанні сили батьками з метою виховання своїх дітей, посадовими особами пенітенціарних заснувань і т.д. — і стосовно до спеціальних випадків необхідної оборони, крайньої необхідності і т.п.

На відміну від англо-американського права у кримінальному праві Франції є система обставин, що виключають кримінальну відповідальність. До обставин, що виключають кримінальну відповідальність, відносять правомірний захист, виконання розпорядження закону чи законного органа влади, стан необхідності, правову помилку, недосягнення 13-річного віку, неосудність.

У кримінальному праві ФРН має місце відсутність чіткої системи обставин, що виключають протиправність чи винність діяння, та закріплення таких обставин у цивільно-правових, кримінально-процесуальних, конституційних актах. Кримінально-правова доктрина у ФРН розподіляє такі обставин на двох груп:

1) такі, що виключають протиправність

2) такі, що виключають провину.

На відміну від англо-американського права діючий Кримінальний кодекс Франції робить спробу систематизації розглянутих обставин. Усі вони поміщені в одну главу, знаходяться у визначеній послідовності, хоча й одержали назву "основ звільнення від кримінальної відповідальності" (див. гл. 2 розд. IІ Кн. II КК Франції).

Цікаво, що до обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності, французький законодавець відніс: 1) неосудність, 2) недосягнення 13-літнього віку, 3) примус до здійснення злочинного діяння, 4) помилку в праві, 5) виконання розпорядження закону чи наказу законного органа влади, 6) правомірний захист, 7) стан необхідності (крайню необхідність). Таким чином, в одну групу об'єднані не тільки ті обставини, що, з погляду українського юриста, відносяться до числа обставин, що виключають злочинність діяння (у цьому випадку відсутні всі елементи злочинного діяння), але й ті, при яких відсутній суб'єкт (перші дві обставини). З погляду французького права це положення також не цілком логічне, оскільки, у дійсності, наявність тих чи інших обставин безпосередньо впливає на правові наслідки для особи, яка зробила описане в законі діяння. Так, у випадку неосудності і недосягнення встановленого в законі віку, хоча кримінальне переслідування і припиняється, слідчі і юрисдикційні органи можуть визнати особу такою, яка становить небезпеку для суспільства, і застосувати до неї які-небудь міри, які не є покаранням: для малолітнього — міри виховного характеру, для психічно хворого — міри медичного характеру. В інших же випадках такі міри не застосовуються, оскільки ні особа, ні її дії не можуть розцінюватися як небезпечні для суспільства.

У КК Франції інститут необхідної оборони (правомірного захисту) відрізняється достатньою чіткістю. Згідно ст. 122-5 до умов правомірності захисту відносяться: 1) наявність; 2) необґрунтованість зазіхання; 3) відповідність використовуваних засобів захисту тяжкості нападу; 4) своєчасність захисту;

5) можливість захисту не тільки себе самого, але й других осіб, а також власності.

Однак захист власності правомірний при дотриманні ряду додаткових умов: 1) захист власності допускається тільки тоді, якщо зазіхання на власність вже почалося, і не допускається при погрозі такого зазіхання (на відміну від захисту особистості); 2) зазіхання, що почалося, повинно являти собою злочин чи провину (але не порушення); 3) при захисті власності не допускається заподіяння смерті нападаючому; 4) захист повинен бути "строго необхідним" (якщо ж особа мала можливість не заподіювати шкоди нападаючому, а звернутися до правоохоронних органів і т.п., вона повинна була використовувати таку можливість). Зрозуміло, усі ці додаткові умови, що обмежують сферу застосування інституту правомірного захисту при зазіханнях на власність, установлені тільки для таких зазіхань. Якщо ж у процесі захисту власності виникає реальна погроза заподіяння шкоди особистості, що захищається, вона має право використовувати загальний інститут правомірного захисту.

В французькому КК встановлені і два спеціальних випадки правомірного захисту. Згідно ст. 122-6 "особою, що діяла в стані правомірного захисту вважається та, яка діяла: з метою відбити проникнення вночі в житло, здійснюване шляхом злому, насильства чи обману (п. 1); з метою захистити себе від осіб, здійснюючих крадіжку чи грабіж з насильством (п. 2).

Значення цих положень КК викликає дискусії серед французьких юристів. Одні з них думають, що в даному випадку законодавець говорить про презумпцію правомірного захисту. За загальним правилом, особа, яка посилається на правомірний захист, повинна це довести. Однак, на думку цієї частини юристів, якщо мало місце яке-небудь із двох названих обставин, суд повинен резюмувати, що особа діяла в стані правомірного захисту, і, отже, доказ цього "виправдувального" факту повинен бути для особи полегшеним. Така позиція знайшла свою підтримку серед практиків. Більш того, аж до 1959 р. судова практика виходила з незаперечного характеру такої презумпції. Однак у 1959 р. Касаційний Суд Франції прямо висловився по цьому питанню, роз'яснивши, що така законодавча презумпція "не має абсолютного і незаперечного характеру і може похитнутися перед доказом зворотного". У зв'язку з цим інша частина юристів стала наполягати на тому, що приведені випадки — це привілейовані випадки правомірного захисту. М. Расса, наприклад, пише: "З огляду на особливі обставини, у яких особа піддалася нападу, потрібно визнати, що вона не мала можливості спокійно і тверезо вибрати відповідний вид захисту". Звідси робиться висновок про те, що в цих випадках захист повинен бути визнаний правомірним навіть при непропорційності відсічі.

У Франції інститут крайньої необхідності до прийняття в 1992 р. нового КК не був законодавчо закріплений, хоча необхідність уведення такого інституту відчувалася давно. Судова практика часто зіштовхувалася з випадками, коли діяння, за яке передбачена кримінальна відповідальність, відбувалося "по необхідності", з метою захистити інше благо, суспільна цінність якого вище цінності блага, принесеного в жертву. У подібних випадках суди змушені були використовувати норму французького права про примус до здійснення злочинного діяння, обґрунтовуючи це тим, що особа в умовах небезпеки втратила над собою контроль і під впливом психічного примуса зробила діяння, заборонене кримінальним законом. Очевидно, що таке положення має мало спільного з дійсним станом крайньої необхідності. Наприкінці XIX ст. судова практика вирішила звільняти осіб, що діяли в стані крайньої необхідності, у зв'язку з відсутністю їхньої провини. Така позиція була підтримана апеляційними інстанціями Франції. А в 1958 р. Касаційний Суд Франції, в обхід законодавця, визнав своїм рішенням "стан необхідності" (крайню необхідність) обставиною, що звільняє від кримінальної відповідальності. Судовою практикою, яка знайшла своє підтвердження в наступних рішеннях і постановах Касаційного Суду, були розроблені умови правомірності крайньої необхідності. Ці положення зберігають свою актуальність і сьогодні, оскільки діючий КК Франції закріплює даний інститут, як представляється, недостатньо чітко, що утрудняє його розмежування не тільки від інституту правомірного захисту, але й інституту примуса до здійснення злочинного діяння (див. ст. 122-7).